Отець Роман Островський пояснює деякі частини Святого Письма, що описують ситуації, подібні до тієї, в якій перебуває тепер український народ.
Страждання й біль спонукають людину переосмислити найглибші аспекти свого життя; вони є серйозним випробуванням також і для віри. Бібліст Роман Островський, префект із навчальної частини Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ, розповідає Vatican News, як він сам переживає цей важкий період, і ділиться думками про те, що важливо брати до уваги, щоб утримувати духовну рівновагу.
— Війна — це річ ненормальна, неправильна і нелогічна, — каже богослов. — Але, на жаль, Україна зараз її переживає, так би мовити, уповні. Й хоча воєнні дії точаться переважно в центральній, східній та південній Україні, але насправді це зачіпає всіх. Тому що в кожного з нас є родичі, друзі, знайомі, які так чи інакше опинилися в центрі бойових дій. Мені самому в перші дні видавалося, що це щось із розряду фантастики, що воно нереальне, це сон, який мав би ось-ось закінчитися. Можливо, цим і пояснюється те, що ми всі рахували на початку: «перший день війни», «другий день»… Але певної миті настало «перенасичення» новинами про війну, і я почав розуміти, що мені їх уже забагато.
Я насправді непокоюся про свій народ, я молюся, роблю тут що можу, — але якщо я постійно сидітиму в новинах, то просто згорю, морально, фізично, бо це вже не дає мені жодної опори для стояння і розвитку. Тому перше, що я зробив, — це почав обмежувати собі перегляд інформації. Тобто я стараюся не занадто часто переглядати новини, і завдяки цьому приймати інформацію дозовано. Це — перша важлива річ.
Звісно, війна примушує переглянути свій звичний графік життя. Семінарія була змушена виїхати з Княжичів, де ми навчалися, все покинути. Ми зупинили навчальний процес, проте знайшли з УКУ інший формат співпраці: наші семінаристи разом зі студентами УКУ та Львівської духовної семінарії мають короткі лекції-зустрічі щодня, з понеділка по п’ятницю. У понеділок — біблійний блок, вівторок — літургійний, потім догматичне богослов’я, пасторальне, історія філософії, — і таким чином кожного дня вони обговорюють ці світоглядні питання, але в контексті війни. Потім вони мають попрацювати в групах, написати допис чи зробити відео — щоб надавати інформаційну та богословську, духовну допомогу тим, хто буде їх читати чи слухати.
Страждання є серйозним випробуванням для віри. Напевно, не один з нас звертався до Бога із запитанням «Чому?» Отець Роман пояснює, що Святе Письмо говорить про такі моменти. Він згадує Книгу Виходу, розповідь про Самсона та Книгу Юдити:
— Будь-яка криза примушує нас переглядати своє життя, свої ціннісні бази, а також свої стосунки з Богом та своє уявлення про Бога. Бо нерідко ми маємо власні уявлення про Нього, а коли приходить стрес, то змушені їх переглядати. Війна це страшний стрес для всіх нас, який ми намагаємося зрозуміти.
Я би назвав декілька текстів Святого Письма, які — сподіваюся — зможуть допомогти нашим читачам деякою мірою побачити себе в них, а також зрозуміти, що Історія спасіння, хай би як дивно це звучало, триває і зараз.
Найперше — це Книга Виходу і питання звільнення народу з неволі. Звісно, ми вже не у вихідній точці; але небезпека для ізраїльтян, яких наздоганяє військо, — людей, які ніколи у своєму житті не воювали, вони тяжко працювали, вони будували, і ця загроза для них була невідворотною. Натомість Господь знаходить спосіб, щоб їх вирятувати.
І я думаю, що в них була величезна ейфорія, коли вони перейшли Червоне море, коли побачили ті війська, що гинули, — проте насправді це був тільки початок шляху. Певен, що і в нашій війні зараз так само. Ми зараз маємо величезний ентузіазм, можна сказати, що вся Україна об’єдналася в бажанні служити, щось робити, щось міняти — кожен на своєму місці: військові воюють; ті, хто далі на захід, — допомагають гуманітарною допомогою, переселеним людям. Але зрозуміло, що будуть приходити моменти, далі описані у Книзі Виходу: будуть приходити сумніви. Коли доведеться зупинятися, коли люди будуть нарікати. Це буде, і цього не потрібно боятися, бо ми — люди і не можемо бути постійно у піднесеному стані. Сама психологія каже, що постійно в ейфорії людина існувати не може. Але саме в такі моменти потрібно не боятися, а шукати Бога, запитувати Його, навіть докоряти Йому, нарікати на Нього, — бо це теж є частиною виховання. Дитина, яка бунтує проти батьків, теж формується.
І наступний етап, про який потрібно пам’ятати: що навіть поразки й різні страшні моменти, які ми вже бачимо зараз, — будуть нас шокувати; але я пригадую собі розповідь про Самсона. Про великого воїна, який просто через певні, скажемо так, особисті моменти втрачає силу і змушений довгий час бути невільником. Із нього насміхалися, він був осліплений, але навіть при кінці свого життя він отримує силу — і використовує її для того, щоб перемогти ворогів і дати своєму народові надію, дати поштовх для того, щоб народ перемінився. Кожен з нас є таким Самсоном. Можливо, не буквально, а в тому сенсі, що наша сила полягає в тому, щоби зрозуміти нашу людську слабкість, але разом з тим і Бога, який здатний у певні моменти відновити нам нашу силу, дати надію, поставити відповідних людей, і ми можемо знищити самі підвалини цієї невіри та сумнівів. Навіть якщо це буде за ціну нашого життя — що ми, на жаль, зараз бачимо, коли люди жертвують собою задля інших. Цих людей потрібно пам’ятати.
Ще один момент: що нам усім дуже потрібно бачити і надіятися не тільки на якусь велику силу — але пам’ятати, що навіть ті, кого ми вважаємо, що мають мало сил і слабко навчені, можуть прийти нам на допомогу. Це — Книга Юдити. Про жінку в патріархальному суспільстві. Зараз роль жінки інакша, ми живемо в інші часи. Але тоді, в патріархальному суспільстві, коли Ізраїль був завойований, саме жінка, Юдита, знайшла спосіб убити грізного воєначальника. Я переконаний, що і тепер Господь буде знаходити тих — на нашу думку, несміливих, слабких, розгублених, — які будуть здатні перед цим викликом обставин мінятися, трансформуватися і робити те, чого від них ніхто не очікував. Ці приклади теж потрібно пам’ятати і на них базувати свої опір сумнівам.
А те, що сумніви є, — це добре, бо вони означають зростання нас як християн, як людей віри. Бо якщо людина ніколи ні в чому не сумнівається, це дуже проблемно для духовності і для життя загалом.
Ілюстративне фото з матеріалу про допомогу біженцям у Вінниці
«Історія спасіння, хай би як дивно це звучало, триває і тепер», — зазначає о. Роман Островський. Як той, хто має змогу спілкуватися з багатьма людьми, і з семінаристами, духовенством, і з мирянами, він ділиться своїми спостереженнями щодо того, як люди загалом відповідають на таких серйозний виклик, як війна.
— Мені здається, що ми почали дорослішати, в доброму значенні. Вчимося брати відповідальність і її нести, що дуже тішить. Бути чесними з собою. Бо мусимо визнати: ситуація, яка була в Україні — а, може, і продовжується, тільки зараз нема коли на цьому наголошувати, — ця корупція, зловживання та все інше, — насправді і є свідченням незрілості. Свідченням того, що ми не готові будувати чесну, справедливу країну. А саме зараз я бачу серед усіх людей запит саме на ці чесноти — і люди самі їх втілюють. Вони не бояться ставити чіткі, інколи навіть різкі запитання, незалежно від того, кого ці запитання стосуються — чи влади, чи себе, чи ближніх. Без образ, але з прямотою, яка так необхідна нашому суспільству.
Саме це й потрібно плекати. Це потрібно всіляко старатися робити, бо без цього ми не впораємося. Війною, на щастя, життя не завершується! Війна є тільки початком. Далі знову буде побудова — від нуля, багатьох міст, сіл, самого життя. І дуже важливо саме ці чесноти, ці ціннісні бази, знову впроваджувати і про них пам’ятати.
І, звісно, не забувати про те, що Христос часто говорив про радість: «майте між собою радість». У нашому житті зараз багато є всілякого зла, ми бачимо розлиту довкола диявольську ненависть. І треба знаходити радість у малих речах. Знаходити радість у друзях, які є поряд, в усмішці, у дрібницях — просто для того, щоб ми так підтримували себе і тих, хто довкола нас. Це дуже важливо, для всіх.
фінансово.
Щиро дякуємо!
