Це одне з найважливіших запитань, яке ставить людина. І одне з найважчих. Люди ставлять його собі та іншим, але насамперед — Богу. Де Він, коли під бомбами гинуть цілі міста? Де Він, коли кулі влучають у дітей?
Війна в Україні перевернула наше повсякденне життя з ніг наголову. Через сімдесят сім років після закінчення Другої світової війни і двадцять сім років після закінчення війни в Югославії — в Європі знову падають бомби, танки обстрілюють будинки і гинуть люди.
Причини політичної війни швидко (правильно або й ні) аналізують експерти; але їхні висновки анітрохи не зменшують біль і трагедію тих, хто в поспіху втікає з дому або гине під час бомбардувань.
Але ж Бог усе це бачить… Невже Він не може зупинити цей жах?
Де є Бог під час війни?
Це одне з найважливіших запитань, яке ставить людина. І одне з найважчих. Люди ставлять його собі та іншим, але насамперед — Богу. Де Він, коли під бомбами гинуть цілі міста? Де Він, коли кулі влучають у дітей?
Де Він ховається, коли жінки народжують у підвалах? Де Він, коли злочинці ґвалтують, чинять напади й мародерство? Де Бог? І чому нам здається, що Він мовчить?
Відповідей на ці страшні запитання ми шукаємо у тих, хто пережив трагедію війни і попри це не втратив віру: у св. Максиміліана Кольбе, Слуги Божого архієпископа Фултона Шіна й Етті Гіллесум — єврейки, яка знайшла Бога під час війни.
Святий Максиміліан Кольбе
Раймундові Кольбе було 20 років, коли почалася Перша світова війна, 45 років — коли почалася Друга, і майже 47, коли він у концентраційному таборі Освенцим вирішив пожертвувати своїм життям за Францішка Ґайовнічека. Він жив під час війн, зазнав їх трагедії та безбожної жорстокості.
В Освенцимі він бачив молодих людей, що, змучені й безпорадні, у відчаї кидалися на дріт, щоб покінчити з життям, а заодно — зі стражданнями. Але, попри досвід зла, о. Кольбе мав величезну потребу виправити те, що погані люди без усякої причини зробили добрим, і привести цих злих до джерела добра — Бога.
З одного боку, він шукав шляху, яким міг би їх до Нього привести, а з іншого — пояснював ставлення Бога до злих людей.
«Нам часто здається, що Бог “не дуже ефективно” керує цим світом. Адже Він міг би одним порухом своєї всемогутньої волі розчавити і стерти в порох таких “каллесів” (Плутарко Еліас Каллес — мексиканський генерал і політик, ініціатор репресій проти Церкви. — Прим. ред.), безбожників у СРСР, підпалювачів іспанських храмів, аморальних отруювачів молоді та їм подібних. Так мислить наша обмежена, маленька голова, тоді як Одвічна Мудрість судить інакше», — писав св. Максиміліан Марія.
Кожен злочинець відповість перед Богом
Ми б хотіли запитати святого з Освенцима: інакше — це як? Хіба має якесь виправдання в Божих очах заподіяння страждань невинним? Жодного. І кожен злочинець відповість перед Богом, попри те, що зараз йому здається, ніби він сам — бог.
Однак у допущенні зла, — так само, як і в допущенні Христових Страстей — має значення те, що діється в душі людини, чиє тіло безвинно страждає.
«Переслідування очищають душу, як вогонь золото, руки катів створюють безліч мучеників, а переслідувачі іноді в кінці отримують благодать навернення. Божі шляхи — незбагненні, але завжди наймудріші. З цього не випливає, ніби ми маємо скласти руки й дозволити ворогам людських душ вільно діяти. Зовсім ні. Але не виправляймо Безкінечну Мудрість, не намагаймося керувати Святим Духом, а дозвольмо Йому себе провадити», — каже св. Максиміліан Кольбе.
Архієпископ Фултон Шін
Американський єпископ Фултон Шін був майже ровесником Кольбе — він народився 1895 р. Пережив дві світові війни — хоча, як мешканець Сполучених Штатів, не такою мірою, як європейці. Наприкінці 89 року життя Фултон Шін був свідком багатьох перемін, які охопили світ після 1945 р.; але, попри це, його погляд на роль Бога в історії світу був незмінним.
«Розуміймо, і ніколи не втрачаймо абсолютної довіри до Божого Провидіння, навіть у часи нещасть, болю, депресії, катастроф і війн. Волаймо за Йовом: “Навіть коли захочете мене вбити, я не здригнуся; однак мої вчинки перед ним я боронитиму”», — писав він.
Архієпископ Шін вважав, що джерелом будь-якого зла, зокрема братовбивчих воєн і несправедливих нападів, є дозвіл на зло — спочатку маленьке, нібито нешкідливе; але достатньо погодитися на брехню, хабар, крадіжку, нечесність, зраду — й це маленьке зло дуже швидко виросте, як бур’ян у городі.
«Ми маємо постійно пам’ятати, що найбільша трагедія війни — це не економічні втрати чи фізичні страждання, а дозвіл на зло. “Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть; а бійтесь радше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі”».
«Невіруюча людина може пояснити існування мучителів і катів під час війни, але не може зрозуміти жертву солдата чи мученика. Ті, хто вірять у Бога, можуть зрозуміти і одне, і друге», — писав ієрарх.
На чиєму боці Бог?
Фултон Шін невтомно заохочував довіряти Богові, що легко в часи миру, але під час війни — це героїзм, найважчий іспит, від результату якого іноді залежить не так збереження життя земного, як життя вічне.
«Ми не можемо виходити з припущення, ніби ми безвинні, й стверджувати, що всі наші нещастя незаслужені. Тому, замість питати “На чиєму боці Бог?”, маємо зазирнути у свою душу й запитати: “На чиєму боці я?”
Якщо взяти до уваги незвичний вигляд втіленого Божого Сина, який простерся на хресті внаслідок колективного зла, скоєного людьми, і попри все це через воскресіння до нового життя й вилиття прощення перемагає їхню ненависть і гріх, — повторюю, — якщо візьмемо до уваги образ Голготи, то зможемо протиставитися стражданню, війні та злу, не втрачаючи надії ані на людство, ані на Бога. Це самотній Соломон нарікав на пустку в житті, а не Йов. Хрест може знову одружити нас із Богом», — сказав Фултон Шін в одній зі своїх проповідей.
Тому, коли дехто іронічно запитує: «Де зараз Бог?», архієпископ Шін відповідає: «Якщо ми покинули Бога, то Бог покинув нас…»
У діях військових злочинців цю взаємозалежність видно як на долоні. Але чи демонстрація зла, жорстокого і масштабного, яке приводить в дію машину війни, доводить, що Бог слабший за зло?
«Ті, хто думають, ніби завдання Бога — дбати про їхній добробут у мирний час, це ті ж самі люди, які вважають, що завдання Бога під час війни — дбати про їхню безпеку. Якби це життя було всім і якби у нас не було душі, Бог би цим займався. Бог не спасе нашу шкуру ,але зробить усе, щоби спасти нашу душу», — писав проповідник.
Етті Гіллесум
Етті Ельза народилася під час Першої світової війни. Їй було 25 років, коли почалася Друга світова війна. Етті була нідерландкою єврейського походження, але її сім’я з Девентері не була релігійною в жодній формі чи ступені. Дівчина вивчала в Амстердамі право і слов’янські мови.
У липні 1942 р. вона отримала роботу в Єврейській раді, у відділі допомоги тим, хто виїжджає. За два тижні Етті потрапила до табору у Вестерборку, а звідти, у вересні 1943 р., її депортували до Освенцима, де 30 листопада вбили.
У щоденнику, який їй вдалося вести майже до кінця життя, вона точно записала дату своєї першої зустрічі з Богом. 31 грудня 1941 р., дивлячись у глибину своєї душі, вона написала: «В мені є дуже глибокий колодязь. А в цьому колодязі — Бог».
Як молодій єврейці вдалося Його знайти в охопленій війною Європі? Тоді, коли євреї сумнівалися, чи Бог іще підтримує свій народ? Бо чи можна дивитися Богу в очі після Освенцима? Або — як запитували деякі, зламані болем, — чи зможе Він дивитися нам в очі після Освенцима?
Бог, якого Етті знайшла під час війни
Навернення Етті почалося не в храмі ані після читання Біблії, й не в релігійних традиціях її сім’ї. Етті знайшла Бога у внутрішній тканині свого серця, у своїй совісті. Вона віднайшла Бога у великій трагедії ХХ ст., в кульмінації смерті. І що найважливіше — знайшла Бога, який мовчить, бо співстраждає.
Після навернення Етті стала допомагати євреям, які втікали, але зрозуміла, що сама не хоче рятувати життя за будь-яку ціну. Розуміла, що Любов не живиться бажанням відплати. Так, Бог є справедливість; але в Ньому немає навіть тіні ненависті.
12 липня 1942 р. Етті написала молитву, слова якої повторювала Богові дедалі частіше:
«Щораз ясніше я бачу одне: Ти не можеш нам допомогти, це ми маємо Тебе підтримати, завдяки чому допоможемо собі. Це єдине, що має значення. Єдине, що ми можемо врятувати в цей час, — це частинку Тебе, яка є в нас. Це єдине, що має значення.
Можливо, ми в змозі відкопати Тебе зі спустошених сердець інших людей. Так, Господи, — судячи з випадковостей, здається, Ти вже мало що можеш зробити, вони стали частиною цього життя. Я не притягую Тебе за це до відповідальності. Ти не можеш нам допомогти, але ми можемо підтримати Тебе, а цей дім в нас, у якому Ти живе, маємо захищати до кінця».
Це не провина Бога
Вона співчувала Богові щодня. Чому? Діти, яких Він створив вільними, використовують цю свободу проти себе, проти інших і проти Бога. У цьому Етті бачила причини жорстокості війни.
«Коли я думаю про обличчя чоловіків з озброєного конвою, одягненого в зелені мундири, Боже мій, ці обличчя! Я придивлялася до кожного з них, сховавшись за вікном. Мене ніщо ніколи так не лякало, як ці обличчя. У мене виникли труднощі через фразу, яка є лейтмотивом мого життя: “Бог створив людину на свій образ”», — записала Етті 24 серпня 1943 .
Навколо єврейської спільноти дедалі сильніше і щільніше стискалося залізне коло, вирок про її знищення був виданий і виконаний із небаченою раніше жорстокістю. Попри це Етті, єврейка, захищала Бога від відповідальності за Голокост. «Бог не винен у тому, що світ так виглядає; це наша провина. Ми отримали всі можливості, щоб увійти до будь-якого раю, але так і не навчилися користуватися ними», — писала вона з Освенцима.
фінансово.
Щиро дякуємо!
