Блог Ігоря Богомолова

Штрихи до портрету «російського архистратига»

28 Квітня 2018, 14:20 5345 Ігор Богомолов

«Люблю мого ближнього, за все життя не зробив нікого нещасним, жодного вироку на смертну кару не підписав, жодна комаха від моєї руки не загинула». Про людину, яка написала ці слова незадовго до своєї смерті – російського полководця ХVIII ст. генералісимуса  Олександра Васильовича Суворова, – сказано і написано чимало. В радянські часи – однозначно позитивного; в пострадянські – залежно від того, хто і де про нього писав.

І не став би я вступати у боротьбу із власною лінню, щоб написати цю статтю, тим більше, що CREDO —  часопис суспільно-релігійний, а не воєнно-історичний, якби не одна обставина. А саме: процитовані вище рядки я прочитав у присвяченій особі полководця, ніким не підписаній статті  «Русский архистратиг» у 14-му виданні збірки «Непознанный мир веры», виданої у 2012 році Сретенським монастирем у Москві. І, як неважко здогадатися, йдеться в ній не так про військові таланти і доблесті, як про християнські чесноти полководця. Тим більше що джерело його геніальності автор вбачає (або автори вбачають) саме в «упованні на Бога і вірності Православній Церкві». Уповання на Бога – справді джерело геніальності. А судячи з написаного у статті, що «ні одної битви Суворов не починав без молитви …кожну перемогу святкував в храмі, дякуючи Господеві; завжди служив панахиди по загиблих. І навіть нагороди героям вручав у храмі» (с. 349), читач може зробити висновок, що саме Небесні Сили чудесним способом забезпечували йому перемоги. До того ж у підготовці військ він «головну увагу приділяв релігійному вихованню» (с. 348), яке «не обмежувалося знанням молитов і частим відвідуванням храму». Він також виховував високу моральність , зокрема навчав «бути милосердним до переможеного ворога і нікого не вбивати дарма», оскільки «переможцеві личить бути великодушним» (с. 349). А ще застерігав своїх вояків «від масонства, неправдивих учень, революційних ідей. З повагою ставився до католицтва, але істинною вважав тільки Православну Церкву» (с. 349-350). А ще хотів на старості, коли вийде у відставку, піти в монастир. Хоч бери і німб на його голову приміряй!  Власне, пропозиція його канонізації вже була озвучена. І хоч не вважаю я себе глибоким знавцем історії, — того, що мені відомо, достатньо для висновку, що намальованому у статті портретові «архистратига»  деяких рис явно бракує …

Але спочатку про чудесні перемоги. Першою з них була перемога на Кінбурнській косі восени 1787 року під час російсько-турецької війни. «Це було 1 жовтня, в свято Покрова Пресвятої Богородиці. Суворов знаходився в церкві. Коли йому доповіли про висадку ворожого десанту, він наказав не стріляти і не заважати туркам, а достояв до кінця служби, потім ще попросив відслужити молебень за перемогу. Лише коли служба закінчилась, а супротивник уже був за двісті кроків від фортеці, Суворов наказав стріляти з усіх гармат – турки навіть не встигли розпочати штурм. З цієї чудесної перемоги пішла чутка, що Суворов ніколи не починає битви, поки не скінчиться ангельська обідня на небесах» (с. 351). Так, це правда, що нічого не відбувається без дії Божого Провидіння. Правда й те, що перемогу дарує Бог, а молитва воістину має велику силу. Це можуть підтвердити учасники різних війн. Але перемога на Кінбурнській косі має цілковито земне пояснення. В шерегах російських військ, які обороняли фортецю на Кінбурнській косі, були козаки під головуванням Сидора Білого. І це стало причиною відмови задунайських козаків, які воювали на боці турків, іти на штурм російських позицій. Це й дозволило Суворову разом із козаками легко скинути  турків у лиман.

Інша перемога, здобута російською армією під проводом Суворова, яку описують у збірці, — це взяття взимку 1790 року турецької фортеці Ізмаїл, яка вважалася неприступною. Цій перемозі присвячено в книзі одинадцять рядків. Автори, мабуть, не вважали за потрібне докладно її описувати: з підручників історії і так все відомо. А в історії — на жаль, не тільки радянській, — хід цієї битви повністю спотворений.  Мені особисто ніде в підручниках не довелося зустрічати згадки про роль запорізьких козаків, що воювали на боці Росії. А їхня роль в ізмаїльській перемозі була значною, якщо не вирішальною. Це підтверджує факт, що за штурм Ізмаїла отаман Антон Головатий, який командував запорізькою флотилією, був нагороджений орденом Святого Володимира, а всі (!) козаки — учасники штурму — срібними медалями «За отменную храбрость при взятии Измаила Декабря 11 дня 1790». Нагородами Катерина ІІ просто так не розкидалася. Козаки Головатого захопили 26 турецьких бойових знамен, у битві  загинуло 24 козацьких старшини і 388 рядових козаків. Слава ж переможців дісталась виключно Суворову і його «російським чудо-богатирям». Але не будемо за це дорікати авторам збірки: вони не воєнні історики і не зобов’язані знати усіх подробиць. Тільки от говорячи про християнські чесноти «російського архістратига», від чиєї руки «не загинула жодна комаха», вони якось залишили поза увагою, що після захоплення Ізмаїла за його наказом його «чудо-богатирі» вбили близько 10 тис. мирних мешканців, серед яких були жінки та діти. Цей кривавий «подвиг» увічнено пам’ятником Суворову, що й досі стоїть в уже українському Ізмаїлі (інший пам’ятник Суворову стоїть в Херсоні).

Цей «подвиг» у «героїчній» біографії російського полководця не став останнім. «У 1794 році, — читаємо на 353 сторінці «Непознанного мира веры», — Суворова направили до Польщі для придушення повстання Тадеуша Костюшка. Небезпека для Росії полягала в тому, що поляки, борючись за незалежність, намагались звернутися по допомогу до революційної Франції. В цьому випадку Польща могла перетворитись у нове вогнище якобинства».  Отже, придушення національно-визвольного повстання під проводом  Тадеуша Костюшка з погляду тих, хто це написав, було виправданим. Та от тільки явно не завдали вони собі клопоту піддати логічному аналізу те, що написали. Адже, за їхньою логікою, якби поляки, які боролись за свою незалежність (а боролись вони за свою незалежність — не полінуємось нагадати — проти  Російськоїта Австрійської імперій) не намагалися знайти підтримку у революційної Франції, загрози виникнення «вогнища якобинства» тоді б не було і придушувати повстання Росія би не стала. Щось мало віриться.  Адже, як про це пишуть радянські джерела, «Катерина ІІ провадила відверту політику придушення революційного руху в Польщі» (Большая Советская Энциклопедия, 2-ое изд.,т. 15, с 494). Чому радянські автори назвали національно-визвольний рух у Польщі «революційним» – цілком зрозуміло: щоб приховати його спрямованість. Але загалом про політику Катерини ІІ написано  правильно. Олександр Суворов, тоді ще генерал, був одним зі знарядь цієї політики.

Але не це найважливіше. У книжці пишеться про взяття укріпленого передмістя Варшави – Праги (не плутати зі столицею Чехії) 24 жовтня 1794 року.  Укріплення були оточені пастками, тому «росіяни готувались до смерті … і перед боєм молились навколішках перед полковими іконам. Штурм почався вночі, а вранці після перемоги солдати дивувались, як їм вдалось уникнути пасток» (с. 353). І це все. Більше про Прагу — про те, що відбулося після її взяття, — жодного слова. Про це написали інші автори.

Російський історик Юрій Денісов  наводить цитату зі вказівок, що їх дав Суворов перед штурмом: «В доми не забігати, ворога, що просить пощади, щадити; беззбройних не вбивати; з бабами не воювати; малоліток не чіпати …» Далі Юрій Миколайович висуває припущення: «Чи заднім числом була придумана така вказівка», оскільки «в цій битві російськими солдатами стосовно супротивника все було зроблено з точністю до навпаки» (Денисов Ю.Н. Россия и Польша. История взаимотношений в ХVII-XX веках. М.: ФЛИНТА: Наука, 2012. с. 352-353). На  сторінці 354 він цитує спогади одного з учасників цієї битви. Учасника з російської сторони: «Наші солдати вдирались у домівки, вбивали всіх, хто їм траплявся… Наші солдати стріляли в натовпи, не розбираючи нікого – і пронизливий крик жінок, крики дітей наводили жах на душу … «Нема нікому пардона!» – кричали наші і вбивали всіх, не розрізняючи ні віку, ні статі».

Цю ж саму цитату наводить в своїй книжці «Оживший кошмар русской истории» інший російський автор, Андрій Буровський.  І додає до цього іншу жахливу подробицю: солдати, котрих вів у бій полководець, який, як зазначено вище, «з повагою ставився до католицтва», ґвалтували католицьких черниць (це, мабуть, було вкрай необхідно, щоби Польща не перетворилась «у нове вогнище якобинства»Авт. ) і бігали по вулицях з грудними немовлятами … нанизаними на багнети.  

Отже,  припущення Юрія Денісова видається вірогідним. Автори ж статті «Суворов Олександр Васильович» в українській Вікіпедії, посилаючись на книгу LeDonne J.P. The Grand Strategy of the Russian Empire, 1650—1831. — P. 144, пишуть: «Історичним фактом є те, що при захопленні Празького передмістя Варшави за наказом Суворова було нещадно вбито близько 20 тис. цивільних людей із метою залякування решти польського населення, що, за словами британського посла Вільяма Ґардінера, «було огидним і непотрібним варварством». Отже, мабуть, недарма після цих подій англійська і французька преса називали Суворова «кровожерним напівдемоном», а для поляків його ім’я стало, за словами Андрія Буровського, синонімом не великого воїна, а «ката і вбивці».
В Росії ж за цю перемогу він отримав чин генерал-фельдмаршала.

Ще раніше  – і про це також не пишуть автори статті у «Непознанном мире веры» — після того, як Російська імперія вперше загарбала Крим – під керівництвом Суворова, призначеного  у березні 1778 р. командувачем Кримського корпусу, була проведена перша масова депортація населення півострова. Як бачимо, практику депортацій не Сталін вигадав. Утім, Московія застосовувала цю практику ще з ХV століття, починаючи від загарбання Новгорода у 1478 році. І першими, кого російська влада примусила залишити Крим, були християни. Пояснювалось це утисками, яких християни постійно зазнавали від мусульман. Насправді ж причини були зовсім інші. Кримські християни, в переважній більшості – греки та вірмени, були впливовою політичною, а ще більш впливовою економічною силу в Криму.  Займаючи ключові позиції у виробничому секторі й торгівлі, вони отримували набагато більші прибутки, ніж татари, і сплачувані ними податки були чи не головним джерелом поповнення місцевої казни. Окупувавши Крим, російська влада намагалась підірвати економіку Кримського ханства, щоб потім повністю його ліквідувати (що і відбулось у 1783 році). Разом з тим, переселяючи кримських християн, уряд Катерини ІІ намагався прискорити колонізацію степових районів Північного Причорномор’я і Приазов’я.

Твердження ж про добровільний вихід християн з півострова – ніщо інше, як фальсифікація, спростована документами того часу. Так, наприклад, грецька та вірменська громади подали петицію, в якій, називаючи себе підданими кримського хана, писали, що «ним задоволені, і від предків наших платимо  данину своєму государеві; і хоч шаблями нас рубатимуть, то не думаємо ми йти хоч би там куди». Російські емісари вдавались до погроз, щоб змусити християн виїхати з Криму. Дехто, щоб уникнути насильницького переселення, тайкома приймав іслам. Проти депортації християнського населення були також і мусульмани. Суворов з цього приводу писав 4 серпня 1778 р.: «Діло йде своєю чергою, якби татари, вилазячи душею з тіла, в цьому не заважали». За час із 28 липня по 18 вересня 1778 р., згідно зі звітом, який Суворов вислав до вищестоящого начальства, з півострова було примусово виселено 30 333 особи, з них 15 812 греків, 13 316 вірмен, 162 волохи (румуни), 664 грузини та 379 католиків різних національностей.

Перелік «подвигів» «російського архістратига» цим не завершується. В 1782—1783 роках він брав участь у депортації ногайців із Кубані, жорстоко придушуючи  їхнє повстання. Залишив свій слід і в Україні: брав участь у придушенні повстання Коліївщини. І, мабуть, слушно сучасний український історик і журналіст Вахтанг Кіпіані назвав Суворова «генералісимус геноцидів».

Почитавши сучасну російську військову пресу, зокрема – головне периодичне видання російського Міністерства  оборони, газету «Красная звезда», можна пересвідчитись, що суворовські традиції в російському війську не вмерли. Навпаки – підтримуються і культивуються. В Російській Федерації цього не приховують; цим, навпаки пишаються.  І – не тільки у війську. Начальник відділення по роботі з віруючими військовослужбовцями Центрального військового округу РФ кандидат філософських наук протоієрей Андрій Канєв, виступаючи на круглому столі на тему «Ввічливі люди сильної Росії», що відбувся в серпні 2014 року, напряму пов’язав сучасних «ввічливих людей» (нагадаємо, що в Росії після окупації Криму цим терміном називають тих, кого в Україні прийнято називати «зеленими чоловічками») з іменем генералісимуса Суворова: «В нашій  історії було багато «ввічливих людей». Невже хто-небудь буде сумніватися, що в  Олександра Невського, Олександра Суворова , Федора Ушакова й тисяч інших російських воїнів та полководців була інша поведінка? Нас споріднюють одинакові душевні якості…» Події 2014 та наступних років  правдивість останньої фрази підтвердили.  А ще протоієрей Канєв сказав: «Мені наші солдати – «ввічливі люди» – в цьому році дали зрозуміти, що дух російського солдата, який ґрунтується на вірі, жертовності, багатовікових традиціях військової честі, не втрачено». Правда і це, тільки слід уточнити: на вірі в що? На жертовності заради чого? А про «традиції військової честі», пов’язані з іменем Олександра Суворова, сподіваюсь, достатньо сказано вище. Вони таки не втрачені.

Суворов вчив не братися за зброю і не заряджати рушницю без молитви. Цікаво, чи російські льотчики, перш ніж скидати бомби на мирне населення Сирії, теж молились перед полковими іконами?


У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Щомісячний борг
Зібрано Залишилося зібрати
28373грн
434грн
Потрібно зібрати
28807грн
Залишився
1день
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: