Війна: втрачена батьківщина

Новенна свідчень перед Зісланням Святого Духа, яку підготували Сестри Служниці Святого Духа.

День 1. Війна: втрачена домівка
День 2. Війна: порятунок життя
День 3. Війна: доля жінки
День 4. Втрачена старість
День 5. Війна: відповідь Церкви
День 6. Війна: голос правди і надії

Дуже страшно, коли війна приходить у життя вдруге… Коли ти тільки почав спокійно жити, нібито все потроху налагодилось; коли вже заховав у «глибоку шухляду» спогади про те, як вивозив похапцем дітей, дружину, як залишав рідний дім… Це забути неможливо, — але просто навчився з цим жити. 24 лютого усі ці спогади знову вирвались назовні…

Його звати Ардаваст. Він вірменин, жив в Абхазії. Саме там зустрів дружину-українку, створив родину. У 27 так багато планів та мрій! Але розпочалась війна. Це був 1992. Російська Федерація підсичувала розростання конфлікту між Абхазією та Грузією, пропонуючи свою псевдодопомогу, що насправді вела до руйнувань і смерті. Тому Ардаваст із родиною виїхав в Україну. Пам’ятає військові блокпости, нескінчені черги, польові дороги, якими довелося втікати…

Приїхали сюди, почали все спочатку. Він — талановитий столяр, тому працював своїми руками, щоб забезпечити сім’ю. Планували повернутися в Абхазію. Але все змінилося після великої втрати… Батьки Ардаваста залишились в Абхазії. Вони не дожили одного тижня до закінчення війни. Неподалік їхнього будинку упав ворожий снаряд, батьки отримали осколкові поранення, несумісні з життям. В один день їх не стало. Після закінчення війни Ардаваст приїхав в Абхазію, щоб перепоховати батьків. Повоєнний час, економічна ситуація в країні дуже важка. Не було можливості дістати дошки, щоби зробити труни для батьків. Довелося для цього знімати дерев’яну підлогу у своєму будинку. Цей біль великої втрати не дозволив повернутися сюди жити.

В Україні потроху почав ставати на ноги, столярував, мріяв про свій ресторан, у якому б усе зробив своїми руками. Важко працював, не покладаючи рук, і через 10 років мрія здійснилась. Побудував свій невеличкий комплекс для відпочинку на березі річки. Залишалось тільки жити…

Проте 24 лютого в Україні почалася війна. Люди зі східних регіонів, із центральної України масово кинулися тікати від бомб, обстрілів, від смерті. Одна з доньок Ардаваста згадує, що з початком війни батько не так, як усі, переживав ці події: «Ми не розуміли до кінця, що відбувається, а він добре розумів, він пам‘ятає, що з собою несе війна. Він добре знає, що “війна — дорого коштує”. З перших днів відкрив двері свого відпочинкового комплексу для біженців, усіх, хто потребував переночувати під час довгої дороги, попоїсти, трохи відпочити. Люди приїжджали з Харкова, Миколаєва, Запоріжжя, Києва, Луганської та Донецької областей. Спочатку затримувались на одну ніч. Проте деякі казали, що не мають куди їхати далі. І без вагань Ардаваст дозволив жити у себе стільки, скільки необхідно. Допомагав їм, чим міг (навіть сам спік пасочки для всіх, коли святкували Великдень).

Війна не жаліє нікого, навіть тих, хто вже бачив її очі, хто вже страждав через неї. Ардаваст зустрів її вдруге. Без жодних сумнівів відкрив своє серце для тих, хто того потребує сьогодні. Він знає, що таке втрачати…

Нехай же Святий Дух щедро обдаровує своїми дарами усіх тих, хто відчинив двері свої домівок для заплаканих, голодних, наляканих цією війною. Молімося, щоб не забракло відважних сердець для служіння ближньому в цей нелегкий час, щоб ніхто не почувався покинутим…