Анонімність непопулярна в сучасному світі. Натомість самореклама подається як шлях до успіху. Платформи соцмереж переповнені людьми, які намагаються отримати якнайбільше лайків, переглядів та підписників.
Мене виховували робити прямо протилежне. Але епоха, коли ти дозволяв своїй роботі чи своїм друзям говорити за тебе, здається, минула. Тепер бути відомим — це визначний показник того, що хтось досяг успіху.
Тож як говорити про духовну цінність анонімності? Чи справді вона має таку цінність? Яскравим прикладом духовної анонімності був святий Шарль де Фуко. Він не приховував того, ким він є, але він прагнув жити прихованим життям Ісуса в Назареті. Цей той період Його повсякденного життя, щодо якого Євангеліє зберігає мовчання. Тут немає жодної проповіді, жодної спроби переконати чи навернути когось — тільки тихе та буденне християнське життя. Життя, засноване на роботі серед товаришів у тиші, спокої та буденності.
Я не завжди повною мірою жила християнським життям. У молодості я була занурена у цей світ. Я рідко ходила на Месу, а мого молитовного життя майже не існувало. Я повірила світу. Я вірила, що коли буду привабливою і багатою, то знайду щастя. Я проводила час, шукаючи щастя й у багатьох інших формах. Стрибаючи з однієї доріжки на іншу, я шукала щастя, яке постійно уникало мене.
У 27 років я пережила кризу, яка поставила мене віч-на-віч із питанням, як я прожила своє життя. Розгублена і духовно хвора, я зустріла жінку, яка готова була допомогти мені вибратися з темряви, у якій я жила. Тоді я не мала уявлення, у чому проблема, але знала, що всі методи, які я пробувала раніше, з тріском провалилися.
Ця жінка стала для мене своєрідним духовним провідником. Вона познайомила мене з духовністю анонімності. Коли я поскаржилася, що погано почуваюся, вона прямо сказала мені, що це справа моїх власних рук. Звичайно, мені було погано, хіба могло бути інакше? Моє життя було егоцентричним. Я була поглинута лише собою. Наслідком такого життя стала кричуща самотність, і не було іншого виходу, ніж шукати допомоги у Бога.
Вона щодня давала мені практичні рекомендації. Попросити Бога про допомогу зранку, перш ніж щось робити, провести кілька хвилин у тиші, прочитавши духовні роздуми, подякувати Богові ввечері за день, який Він подарував мені. Одного разу вона сказала мені щодня робити щось приємне для когось іншого, а потім розповідати їй про це у телефонній розмові. Тільки одна приємна річ: притримати перед кимось двері, повернути комусь кошик для покупок, усміхнутися людині, що приймає моє замовлення, і спитати, як вона почувається. Я робила це протягом тижня і почала відчувати зміни.
Наступного тижня вона сказала мені продовжувати щодня робити щось приємне іншим, але так, щоб ця людина не знала, що це зробила я. Це мало бути таємно, анонімно. Це було складніше. Це вимагало уяви і самообмеження, якого в мене було дуже мало. Завдяки цьому процесу я виявила, що в глибині душі хотіла би, щоб люди, яким я допомагала, знали про мою допомогу.
Це була та цінність, яку я досі шукала у виконанні добрих справ. Я не тільки хотіла визнання — смію сказати, що я хотіла вдячності цих людей. Вони повинні були дякувати мені за те, що я робила. Звичайно, тоді мені не було соромно за ці думки і почуття. Зрештою, так функціонує більша частина світу. Але я знаходила втіху у тому, що все ще могла щовечора телефонувати тій жінці і розповідати їй про добрі справи, які зробила протягом дня. Це давало мені розраду, бо вона схвалювала мої дії.
Коли мій другий тиждень добрих справ добіг кінця, вона сказала, що наступного тижня я знову маю робити щодня щось добре для когось, і це повинно бути анонімно. Але тепер я не повинна нікому про це розповідати, навіть їй. Я навіть не повинна була казати їй, що зробила щось хороше. Я мусила мовчати і зберігати анонімність у всьому, зокрема й у своїх діях. У цьому й полягала найбільша складність. Ніхто не повинен знати? Ніхто? Жодна жива душа? Ніхто, сказала вона. Крім Бога. Бог, звичайно, знатиме.
Цей вчинок виховав у мені смирення — рису, яку мені було нестерпно болісно розвивати. Я часто заперечувала проти її пропозицій. Вона казала мені молитися на колінах, а я відповідала, що Богові байдуже, чи стану я навколішки, чи ні. Вона погодилася зі мною. Так, сказала вона, для Бога це не має значення, але це має значення для тебе. Молитва навколішках, так само, як і анонімні добрі вчинки, змінила мене. Незабаром я зрозуміла, що чекаю якоїсь відплати за те, що я роблю. Популярності, схвалення, прийняття або просто визнання, що я хороша людина. Досі це рідко виявлялося у моїх діях.
Завдяки цим простим вправам я збагнула, що у мене було уявлення про те, ким і чим є Бог, але дуже мало досвіду з Богом. Роки філософських пошуків провели мене якимись дивними стежками, що відтягнули мене від любові до Бога до все більш нагальної любові до себе. До самореклами, до самозвеличення. Мушу підкреслити, що це не тому, що я була егоїсткою, людиною, яка не прагнула нічого, крім себе самої. Я просто робила те, що велів мені світ. Так, я повинна волонтерити на суповій кухні, бо це добре виглядатиме у моїй заяві на вступ до коледжу. Робити добро з хибних причин — це все одно робити добро, але це тягне мене глибше у порожній простір, позбавлений Бога, і це дуже, дуже самотнє місце.
Ісус закликає нас діяти. Але Він також закликає нас до смирення. Сенс усього мого життя — стати меншою, щоби Бог міг стати більшим. Як каже святий Йоан Хреститель: «Йому треба рости, мені ж маліти» (Йн 3, 30). Але як це повинно статися? Можливо, ви скажете мені: так, це все добре, але ж ти пишеш цю колонку? Що це, як не самореклама?
Це справді складно, жити у світі. Наші вчинки можуть перебувати по обидва боки морального порогу. Як християни, ми повинні прагнути виконувати волю Божу. Це заплутано і часто дуже важко. Я вірю, що цього можна досягти, користуючись дарами, які ми отримуємо від Бога. Святий Павло пише: «Кожному з нас дана благодать за мірою Христових дарів. Тому й сказано: “Вийшов на висоту, забрав у полон бранців, дав дари людям.” А те “вийшов” що означає, як не те, що Він був зійшов і в найнижчі частини землі? Той же, хто був зійшов на низ, це той самий, що вийшов найвище всіх небес, щоб усе наповнити. І Він сам настановив одних апостолами, інших — пророками, ще інших — євангелістами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла, аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа. Тоді ми не будемо більше малолітками, яких кидають хвилі і яких обносить усякий вітер науки, зводячи на манівці людською хитрістю й обманом. Але будемо жити по правді та в любові, в усьому зростаючи в того, хто є головою — у Христа. Кожне тіло, складене та споєне всякою в’яззю допомоги, згідно з відповідним діянням кожного члена, від нього бере зріст на будування самого себе в любові» (Еф 4, 7-16).
Дари, які нам дані, не потрібно використовувати для створення самого себе, своєї репутації, багатства і насолод, а для розбудови Тіла Христа. Я не маю уявлення, чи це насправді не моя власна егоїстична та егоцентрична спроба самозадоволення. Це знає лише Бог. Проте я вірю, що шукання Бога насправді приносить Йому задоволення.
Таким чином анонімність має дивний зсув. Це просто зсув у прагненні дозволити Божій силі текти через мене будь-яким чином, який Він вважає за потрібне. Якщо це означає стати добре відомим, або навпаки — зовсім невідомим, шанованим чи зневаженим, центром уваги чи одним із натовпу, так і буде, бо це не ті речі, які стосуються вічного життя.
Святий Августин казав, що у світі є два види речей. Ті, що добрі самі собою (Отець, Син і Святий Дух), яких потрібно шукати понад усе, і ті, що використовуються для пошуку Бога (світ, творіння, речі). Бог створив світ, і він був дуже добрим. Тому потрібно використовувати те, що створив Бог, щоб повніше Його шукати. Ховатися в анонімності — це шукати, не очікуючи винагороди. «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт 5, 16).
Просячи Божого натхнення і сили, щоб вони текли крізь нас протягом дня, часто приступаючи до Таїнств і шукаючи внутрішнього миру замість того, щоб піддаватися гніву, сумнівам чи розгубленості, ми можемо стати маленькими та менш відомими, стати анонімними, щоб через наше служіння у світі могла сяяти Божа любов. Тоді навіть у нашій популярності замість нас самих відображатиметься Бог.
Переклад CREDO за: Сідні Садовскі, Catholic Stand
фінансово.
Щиро дякуємо!
