Кардинал Робер Сара про місію Церкви у світі без Бога

Йоан Павло ІІ, Мати Тереза, Шарль де Фуко — ось істинне обличчя Церкви.

Всі ми знаємо, що святість це найпрекрасніший плід, підкреслює кардинал Робер Сара у відповідь на запитання про проблеми сучасної Церкви. Він підкреслює, що Церква це також мати, яка приймає нас — своїх неслухняних дітей. Церква складається з людей, які мають ті самі вади, що і їхні сучасники, просто гріхи людей Церкви викликають більший скандал. Про інтерв’ю кардинала Сара для французького видання «Valeurs actuelles» розповідає Vatican News.

Ієрарх підкреслив у тій розмові потребу сильнішого наголосу на розвиткові духовного життя. Саме воно є тим, що в людині найцінніше. Коли цього забракне, ми перестаємо бути уповні людьми, стаємо сумними тваринами. Життя перетворюється на болісне очікування на смерть або втечу в матеріалістичне споживацтво. Кардинал Сара визнає, натомість, що він здивований, скільки разів би зустрічав старого монаха або монахиню, яких характеризує довгорічне мовчання. «Дивує мене глибина і сяйво солідності їхньої людяності. Людина є собою тільки тоді, коли вона зустрічає Бога», — каже гвінейський ієрарх.

Кардинал Сара зауважує, що в суспільстві, в якому наша поведінка продиктована споживацьким матеріалізмом, розвивати духовне життя — це справа, що потребує опозиції до світу. І тут не йдеться про політичну позицію, тільки про внутрішній опір диктатові медіакультури. Коли самий світ іде в напрямку смерті й порожнечі, йти проти течії означає рухатися в напрямку життя, — каже кардинал Сара.

Людям, які не здатні молитися, він нагадує славетний «парадокс Паскаля», про який часто згадував Бенедикт XVI: почни жити як християнин, і переконаєшся, що це правда. «Я насмілююся сказати: здобудься на молитву, навіть якщо не віриш, і побачиш… Не надзвичайні об’явлення, видіння чи екстази, але Бог промовить у тиші до людського серця», — переконує африканський кардинал.

На його думку, Церква має говорити про це невіруючим. На підтвердження своїх слів ієрарх наводить власний досвід із Японії, де він від імені Апостольського Престолу організовував допомогу для жертв цунамі. Перед лицем людей, які втратили все, він зрозумів, що мусить дати їм щось більше, ніж тільки гроші. Й тому він за них молився. Через кілька місяців отримав листа від японця-буддиста, який зізнався, що саме ця молитва його врятувала, бо повернула йому почуття власної гідності й сенс життя, коли він у розпачі хотів накласти на себе руки.