Багато років, а, можливо, навіть і століть, перед кожним наступним конклавом (тобто обранням наступного Папи) в медіа з’являються імена тих кардиналів, які — на думку цих медіа — мають найбільші шанси обійняти найвищу посаду в Католицькій Церкві. Це так звані «папабілі», або «майже папи».
Сам термін бере свій початок приблизно з XIV ст., хоча важко точно визначити, коли він з’явився вперше.
Суфікс -bile — італійський, походить від латинського -bilis і загалом означає, що основне поняття, до якого він приєднаний, можливе для виконання, наприклад, cantabilis — придатний для співу. У нашому випадку «papabilis» указує на того, хто може стати папою. Теоретично це слово стосується кожного учасника конклаву, але на практиці —лише тих кардиналів, яким ЗМІ та люди, що вважаються знавцями предмету, дають найбільше шансів стати папою. Іноді цю групу кардиналів називають «preferiti», тобто «фаворити».
Папабілі та папи ХХ століття
Перед кожним конклавом коло папабілі змінюється. Раніше, коли кардиналів було небагато, транспортні засоби не дозволяли швидко пересуватися, а потік інформації — зокрема, конфіденційної — був обмеженіший, таких фаворитів було зазвичай кілька, зрідка — понад десяток. З іншого боку, варто пам’ятати, що ще до початку ХХ ст. деякі європейські монархи мали право протидіяти обранню тих кандидатів, які з певних причин їх не влаштовували. Зважаючи на все це, папабілі становили відносно невелику кількість ієрархів, а нового папу не завжди вибирали з їхнього кола.
Такий фаворит у майбутньому ставав новим Єпископом Рима — зазвичай тоді, коли його більш-менш чітко називав його попередник. Так було, наприклад, із кардиналом Еудженіо Пачеллі (1875-1958), якого обрав своїм наступником Пій ХІ. Саме він призначив його кардиналом, потім — Державним секретарем і посилав його як свого представника на різні важливі церковні події у світі. І, звісно, конклав, який зібрався 2 березня 1939 р., того ж дня за третім голосуванням вибрав Пачеллі Папою, який узяв ім’я Пій ХІІ (до речі, обрання відбулося в день його 63-річчя).
Так було і з кардиналом Джованні Баттістою Монтіні (1897-1963), на якого вказав, хоч і не так виразно, як це зробив Пій ХІ, св. Йоан ХХІІІ. Голосування тривало довше — два дні; однак у п’ятому турі (дехто стверджує, що в четвертому або шостому), 21 червня 1963 р., кардинали обрали майже 66-річного тоді архієпископа Мілана Єпископом Рима. Він узяв собі ім’я Павла (Павло VI), яке не використовували понад три століття (попередній папа з таким іменем був у 1605-1621 рр.).
Фаворитом медіа був також (хоч і з меншою імовірністю, ніж ці кандидати) кардинал Йозеф Ратцінґер (нар. 1927 р.), найближчий співробітник св. Йоана Павла ІІ протягом майже 25 років. Наприкінці понтифікату Папи-слов’янина він був його «правою рукою», виконував низку важливих місій, доручених Святішим Отцем. І саме він очолив похоронну Месу за папу Войтилу 8 квітня 2005 р. на площі св. Петра у Ватикані. Тому обрання 19 квітня 2005 р. його наступником німецького ієрарха, який узяв ім’я Бенедикт XVI, для багатьох спостерігачів не стало великою несподіванкою.
Тим не менш, перед конклавом медіа називали ще кількох потенційних кандидатів, точніше — групи головних конкурентів: кардиналів Ратцінґера та Карло Марію Мартіні; з Латинської Америки: Хорхе Маріо Берґольо та Оскара Родрігеса Марадіага, а також Петера Ердьо з Угорщини й кількох кардиналів з Італії. З витоків інформації (а фактично, порушення деякими учасниками того зібрання присяги про повне збереження таємниці щодо його перебігу) зрозуміло, що майбутній Бенедикт XVI одразу здобув виразну перевагу над іншими суперниками, але не настільки велику, щоб бути вибраним. Лише в четвертому турі кардинали віддали за нього 77 голосів — необхідну більшість у 2/3.
Своєю чергою, на конклаві 12-13 березня 2013 р., який обрав наступника папи Ратцінґера — Франциска, було, за оцінками різних медіа, 30 більш-менш «імовірних» папабілі. Серед них були кардинали: куріальні — Френсіс Арінзе, Тарчизіо Бертоне, Марк Уелле, Джанфранко Раваззі та Леонардо Сандрі, та дієцезальні — Філіп Барбарен із Франції, Антоніо Каньїсарес з Іспанії, Петер Ердьо з Угорщини, Крешенціо Сепе зі Італії та Луїс Антоніо Тагле з Філіппін. У цій групі також згадували митрополита Буенос-Айреса Хорхе Маріо Берґольйо, але не в перших рядах, а як «фаворита другої категорії». Натомість саме він, як відомо, вийшов із конклаву новим Папою. Кілька років по тому, коли стали доступними витоки з конклаву 2005 р., виявилося, що саме Берґольйо був головним конкурентом колишнього префекта Конгрегації віровчення.
Специфіка обрання Єпископа Рима вимагає отримання кандидатом не менше 2/3 голосів. Якщо цього не відбувається у перших двох-трьох турах, тоді неформальні групи «тиску», які мають своїх фаворитів, можуть утворювати «коаліції», ставлячи на одного кандидата, який може мати більші шанси бути обраним, ніж його конкурент. Тоді може статися, що майже беззаперечний до конклаву папабілі відпаде, а на найвищу посаду в Церкві кардинали виберуть «тіньового кандидата». Так було, наприклад, із Йоаном ХХІІІ, який, з огляду на свій вік (у момент обрання йому було майже 77 років), мав бути «перехідним» папою до появи яскравішої особистості, а виявилося, що цей понтифікат був у багатьох вимірах переломним, хоча й коротким (він тривав трохи більше 4,5 років).
Несподіванкою завершився і конклав 26 серпня 1978 р., який вже в третьому турі голосування обрав главою Церкви майже 66-річного патріарха Венеції кардинала Альбіно Лучіані. Він здивував Церкву і світ, взявши подвійне ім’я Йоан Павло І на честь двох своїх великих попередників. Як пастир Венеціанської Церкви (так само, як і кардинал Дж. Ронкаллі до обрання папою), він був відомим широкому загалові, але точно не належав до «папабілі». Перед тими виборами вперше заговорили про можливість зробити ставку на неіталійця, згадуючи в цьому контексті також двох польських кардиналів: Стефана Вишинського та Кароля Войтилу; але результат конклаву підтвердив багатовікову традицію.
Коли новий Папа 28 вересня того ж року несподівано помер після 33 днів перебування на посаді, голоси про обрання кардинала з-поза меж Італії стали значно сильнішими й переконливішими, хоча не можна сказати, що краківський митрополит мав найвищі рейтинги серед церковних «букмекерів». Одним із головних фаворитів був, як і на попередньому конклаві, італійський кардинал Джованні Бенеллі, але внутрішні суперечки й навіть боротьба між самими італійцями призвели до того, що більшість кардиналів-виборців 16 жовтня 1978 року у восьмому турі голосування обрали саме «прибульця з далекого краю». Так розпочався один із найдовших і найвизначніших понтифікатів в історії Церкви та світу, наслідки якого тією чи іншою мірою відчуваються й досі.
Деякі папабілі, що стали папами в різний час
Бенедетто Одескалькі (1611-89) — кардинал із 1645 р. Він був кандидатом на папу ще під час конклаву 1670 р., коли було обрано Климента X (1670-76), однак тоді проти його обрання виступала Франція. Але 21 вересня 1676 р. Одескалькі отримав її підтримку, що сприяло його швидкому обранню папою, який прийняв ім’я Інокентій XI і керував Церквою до 12 серпня 1689 р. Він був одним із найкращих і найдостойніших Єпископів Рима свого часу, а 7 жовтня 1956 року Пій XII беатифікував його.
Франческо Саверіо Кастільоні (1761-1830) — кардинал із 14 лютого 1785 р., обраний Папою як Пій VIII 31 березня 1820 р.; помер 30 листопада 1830 р.
Джоаккіно Печчі (1810-1903) — кардинал із 19 грудня 1853 р., з 30 лютого 1878 р. — папа Лев XIII; помер 20 липня 1903 р.
Джакомо делла К’єза (1854-1922) — кардинал із 25 травня 1914 р., з 1 вересня 1914 — папа Бенедикт XV; помер 22 січня 1922 р.
Еудженіо Пачеллі (1876-1958) — кардинал із 16 грудня 1929 року, обраний папою 2 березня 1939 р. як Пій XII; помер 9 жовтня 1958 р.
Джованні Баттіста Монтіні (1897-1978) — кардинал із 15 грудня 1958 р. (перша консисторія Йоана XXIII), обраний папою 21 червня 1963 р., прийняв ім’я Павло VI; помер 6 серпня 1978 р.
Йозеф Ратцінґер (нар. 1927) — кардинал з 27 червня 1977 року; папа Бенедикт XVI з 19 квітня 2005 р., склав повноваження 28 лютого 2013 року.
«Папабілі», які не стали папами
Бартоломео Пакка (старший; 1756-1844) — був фаворитом у двох конклавах: у 1823 р., коли був обраний Лев XII (1823-29), і в 1829 р., але обидва рази проти його обрання була Франція. В останньому разі папою став Пій VIII — також один із «папабілі», хоча й не такий очевидний, як Пакка.
Еммануеле Де Грегоріо (1758-1839) — як і попередній, вважався одним із головних «папабілі» в 1823 і 1829 роках, але щоразу його кандидатура відпадала на початку наступного конклаву.
Джакомо Джустініані (1769-1843) — був майже безумовним кандидатом т.зв. Zelanti (Ревних) під час конклаву на рубежі 1830-1831 рр., але проти його обрання виступали — від імені короля Іспанії Фердинанда VII — посол країни в Папській державі Педро Ґомес Лабрадор і кардинал Хуан Франсіско Марко-і-Каталан.
Маріано Рамполла дель Тіндаро (1843-1913) — був, зокрема, Державним секретарем Святого Престолу і майже 100% кандидатом на нового папу по смерті Лева XIII. Але на конклаві, який розпочався 2 серпня 1903 р., єпископ Краківський, кардинал Ян Пузина, наклав вето від імені імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа І. На місце головного «папабілі» вибрали кардинала Джузеппе Сарто, який прийняв ім’я Пій X і виявився видатним папою, пізніше канонізованим. Одним із перших його кроків було скасування привілею деяких держав впливати на результати конклаву. А кардинал Пузина до кінця життя мав докори сумління за свою покірність світській владі в церковних справах.
Джузеппе Сірі (1906-89) — брав участь у чотирьох конклавах (1958 р., 1963 р. і двічі в 1978 р.). Він був одним із головних фаворитів у перших двох, а особливо в 1963 р., коли вийшов в останній тур із кардиналом Монтіні. Але ще раніше в одній із приватних розмов він заявив, що в разі обрання папою не відновить засідань Другого Ватиканського Собору, і це, на думку багатьох коментаторів, поховало його шанси на перемогу в голосуванні.
Кандидатами з високими шансами на виборах Папи також були кардинали: нігерієць Френсіс Арінзе (нар. 1932 р.) у 2005 році та бразилець Оділо Шерер (нар. 1949 р.) у 2013 р.
фінансово.
Щиро дякуємо!
