Марцін Іжик із Любіча під Торунем на цьогорічному форумі Tato.Net отримав спеціальну нагороду за діяльність на благо українських сімей — статуетку MAX.
На форум Tato.Net його запросив ініціатор цього чоловічого руху Даріуш Цупял. Сам Марцін не належить до руху (він довгі роки віддав євангелізаційному Курсу «Альфа»). Однак Tato.Net вирішили його нагородити за «широкомасштабну і тривалу допомогу українським жінкам і дітям», як сказано в дипломі, врученому зі статуеткою. І за те, що він теж — тато, бо його найпершим служінням є батьківство для шістьох своїх дітей.
У себе в Любічу, сказав Мартін Іжик для CREDO, він заснував невеличкий фонд — Fundacją „Nabierz Ducha”. Він і засновник, і директор, і працівник. Збирався займатися допомогою самотнім. Однак Бог його покликав в Україну.
«Роблю це для Ісуса»
Колись — у 2004-2006 роках — Марцін Іжик разом із дружиною і двома дітьми служили євангелізації України як місіонери. Їх запросив до Дніпродзержинська (нині Кам’янське) бр. Блажей Суска OFMCap.
На початку цього року Марцін, розпізнаючи подальше покликання, прийшов до рішення завершити участь у діяльності Курсу «Альфа». Маючи свою маленьку справу допомоги самотнім, він вирішив більше приділити сил і часу їй. Тому 1 лютого звільнився з роботи в Національному бюро Курсу «Альфа». «Думав собі: ось тепер у мене буде більше часу на євангелізацію, молитовні зустрічі», — каже Марцін. А потім настало 24 лютого.
З першого ж дня чоловік знав, що має зробити. Бо ще з часів їхнього сімейного служіння в Україні Іжики підтримували зв’язки з українською багатодітною сім’єю, яка теж привела на світ шістьох дітей, як і його подружжя. Коли почалась АТО, Марцін пропонував Саші й Люді вивезти їх у Польщу з Києва; але Київ тоді був безпечним місцем… Натомість тепер не було сумнівів, що треба зробити найперше.
«Вже 26-го я був на кордоні, — каже Марцін. — Забрати їх із дітьми зрештою вдалося аж 4 березня. Я прийняв їх у Львові й перевіз до Польщі. Зараз вони мешкають у нашому домі, на першому поверсі. Бог дав нам великий дім, щоб Йому служити».
Вивезти сім’ю вдалося завдяки допомозі бр. Блажея. Але ці дні Марцін не стояв на місці, чекаючи на «своїх». Він побачив, що робиться на кордоні, й став допомагати. Почав возити гуманітарну допомогу для людей у черзі; працював у Медиці, в Перемишлі. А як перевіз сім’ю друга до себе — одразу повернувся допомагати. Їздив із допомогою щораз далі: Тернопіль, Красилів, потім Київ, також і до Кам’янського, де хотів побачитися з людьми, яких знав раніше. Парафії капуцинів стали на якийсь час «опорними точками», але потім Марцін із друзями вже їздили самі, за своїми власними маршрутами. Тепер вони вже возять допомогу на Запоріжжя, Харків, Донбас. Після звільнення Ізюма терміново подалися туди. Шукають в інтернеті новин про звільнені території, де багато нищень і велика потреба допомоги, пакують свої буси і вирушають. Ніяких офіційних планів чи скерувань, виключно Бог і добра воля. Перші два-три місяці він возив гуманітарку в Україну і вивозив біженців з України; потім ситуація змінилася. «Більше не йдеться про втечу», — каже Марцін.
Те, що починалось як допомога знайомим, перетворилося на цілу мережу допомоги, зокрема жінкам та дітям. «Я не чекав ніяких нагород, — каже Марцін. — Чесно кажучи, я це роблю для Ісуса. Оскільки ми живемо для Ісуса і все, що робимо, стараємося робити в контексті Божого покликання».
Статуетка MAX, якою його відзначили, це не тільки «максимум»: вона названа за ім’ям св. Максиміліана Марії Кольбе. Це шеренга в’язнів, із якої о. Кольбе робить крок уперед — так він запропонував нацистам себе у жертву замість батька сім’ї Францішека Гайовнічека. Те, що роблять люди, яким вручають цю нагороду, і є «кроком уперед», кроком, який стає чимось максимальним.
«І Бог нас там зустрів»
«Наближається зима, — сказав далі Марцін Іжик, — тому нещодавно ми повезли пічки-буржуйки. Купили 50 штук».
Фонд «Набери Духа», який мав стати коштами на підтримку євангелізації самотніх, тепер збирає гроші для закупівлі допомоги постраждалим від війни. Марцін із товаришами завжди везуть багато харчів та предметів гігієни. «Коли багато їздиш, уже орієнтуєшся в потребах людей», — пояснює він. Доїзд на звільнені терени не завжди простий, але «як Бог хоче, то Він відчиняє двері», каже цей невтомний 49-річний євангелізатор.
«В Ізюмі, наприклад, я дістався однієї з сильно розбитих дільниць. І Бог нас там зустрів. Я переїхав понтонний міст; попереду був свіжий насип і я не міг ні виїхати нагору, ні повернутися, бо бус був перевантажений… Не знав, що робити. А тут обік ішла жінка, яка спитала, чи я не гуманітарку везу, — бо до них іще ніхто не дістався. Я сказав, що так, але під’їхати не можу. То вона покликала людей, прийшло чоловік зі 150 і тут-таки, на місці розвантажили машину. Кожний дістав пакет харчів, трохи одягу; я провів із ними час. Вони розповідали про свою ситуацію. Там тяжко. Тому ми приготували ще пакунки з їжею, газові плити, теплий одяг і поїхали туди вдруге».
Відколи почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Марцін (сам або з друзями) щонайменше раз на місяць здійснює тижневі виїзди до потребуючих на наших територіях. Частіше це робити не лише важко, фізично й фінансово, — треба також щоб і своя сім’я не страждала від того, що допомагаєш іншим.
«Я стараюся в одному місці побувати двічі-тричі, — каже Марцін. — Наприклад, у Харкові, на Салтівці, маю знайомі сім’ї з дітьми, які мешкають у підвалі. Ми там співаємо, молимося з дітьми. Як я у них був уже втретє — діти так гарно відкрилися на молитву… Бо це напрямок, якого я стараюся не занедбувати: щоб дати людям не тільки їжу, але й духовну підтримку. Інколи хтось буває зцілений на такій молитві. В Андріївці під Києвом я роздавав допомогу; прийшла одна жінка, в якої була проблема з ногами, вона не могла згинати коліна. Я запитав, чи можу помолитися. Вона погодилася, і Господь Ісус її зцілив. Вона почала плакати… Інколи Бог об’являється і в такий надприродний спосіб».
Прославляти в труднощах і небезпеках — бо це допомагає
«Відколи я навернувся, а це 25 років тому, я завжди провадив молитву прослави», — каже Марцін. І оцінює нинішню тяжку ситуацію як парадоксальний «час зустрічі з Богом, Який зміцнює». Виїзди в Україну — річ виснажлива. Повертатися після тижня перебування серед розрухи в Польщу, де Марцін провадить молитву прославлення на недільній дитячій Месі, це переходити з реальності в реальність. Але чоловік каже: «в цьому є Ісус». Господь зараз є в цьому служінні, праці, в саме такій повсякденності.
Як узгодити такі незіставні реальності? «Слово Боже каже прославляти Господа повсякчасно. Псалом 34: ‘Благословлю Господа повсякчасно, завжди хвала Його в устах у мене’. Ми завжди вчилися мати Господа в серці не тільки коли все добре, але й коли зле. Це складно; але це можливо», — каже Марцін.
Він розповідає, що означає «жити Словом». Коли виїжджав в Україну вперше, Бог дав йому Слово з Євангелія від Йоана: «Сказав Я вам це, щоб ви мали в мені мир» (16, 33). «Я тоді немовби вперше в житті подумав: а що саме Ісус їм сказав, щоб вони мали мир? Глянув у Євангеліє, а в попередній фразі Ісус говорить про Отця: ‘Я не сам, бо зо мною — Отець’. Це дало мені певність, що Отець завжди зі мною, і я можу сміливо їхати, Він буде мене провадити. І я багато разів пізнав Його провадження».
Жити Словом і прославою не означає, що життя буде простим і комфортним. Це означає, що саме життя буде прославленням Бога. «Прославлення — це спосіб життя, і це можна робити будь-коли. Завжди. Навіть посеред війни, кризи, небезпеки», — каже Марцін. «Ми зустрічаємося в Україні, молимося, прославляємо Бога, часто зі сльозами, але це допомагає. Ми прославляємо Бога піснями, але також через працю, зречення, на які ми погодилися, через небезпеки, серед яких перебуваємо, знаючи, що Бог нас провадить».
Фото з ФБ Marcin Iżyk
фінансово.
Щиро дякуємо!
