На суперечність постулатів так званого німецького синодального шляху істинам католицької віри, яку визнаємо у святому хрещенні, вказує у коментарі, розміщеному на порталі kath.net, колишній префект Конгрегації віровчення кардинал Герхард Людвіг Мюллер.
— Добре, що вже опубліковано офіційну заяву кардиналів Луїса Ладарії та Марка Уелле з нагоди візиту німецьких єпископів ad limina. Зрілі католики мають право знати, чи (і яке) занепокоєння висловив Учительський уряд Церкви щодо явно єретичних і схизматичних текстів німецького синодального шляху. Слово обох кардиналів має вагу не тільки з огляду на їхні посади, але також тому, що це різні відповіді визнаних теологів. Бо, на відміну від гучної позиції більшості синодальних товаришів, вони знають, що таке католицька віра і як відрізнити правду від помилок у католицькій теології. Невипадково ІІ Ватиканський Собор цитує фундаментальне спостереження, що самооб’явлення Бога в Ісусі Христі дане в усій своїй повноті й уприсутнюється у Святому Дусі через Церкву за посередництвом Святого Письма, Апостольської Традиції та Магістерію Церкви у формі цілісній і не перекрученій (див. Dei verbum 1‑10).
Замість цілком брехливої хвилі наклепів на кардинала Курта Коха у стилі «тримай злодія», чесніше було би розібратися з його аргументами в Римі; але ті, хто це затіяв, через брак фахової компетенції всіма силами цього уникали (…). Також для сьогоднішніх католиків залишається актуальною теза Бармерської теологічної декларації (1934), скерована проти «німецьких християн», які, зрештою, ще до епохи нацизму припускалися помилок: «Ми відкидаємо фальшиву науку, нібито Церква могла або мусила визнавати джерелом об’явлення щось поза цим Єдиним Словом Бога, або ж інші події та сили, осіб чи істини — за Боже об’явлення (…). Відкидаємо фальшиве вчення, нібито форму свого послання й порядку Церква мусила залишити вподобанням або змінам, що кожного разу панують у світоглядних та політичних переконаннях».
Заява Апостольського Престолу від 21 липня 2022 р. сформулювала це так: «Синодальний шлях» у Німеччині не має сили, що зобов’язує єпископів та вірних приймати нові способи служіння та нові підходи до доктрини і моральності».
Важливо також, що члени Конференції єпископів Німеччини та синодального шляху, високо кваліфіковані в догматичному богослов’ї, належать до (знеславленої) меншості, яка при розумній аргументації має мало шансів проти ідеологічної сліпоти своїх колег. Подібно буде у випадку двох високо кваліфікованих текстів кардиналів Ладарії та Уелле. З одного боку, вони надто благородні за тоном, а з другого — надто високі на теологічному рівні, щоб їм вдалося навести адресатів на розум. У внутрішньому колі їх відкинули з погірдливим помахом руки, як докори кардиналів передпенсійного віку («незабаром вони зійдуть зі сцени»); було дано знак, що застереження Папи будуть зметені зі столу такими самими прийомами, якими втопили у спіралі мовчання його «Лист до паломницького Люду Божого в Німеччині» (2019).
Якби був потрібен якийсь доказ цієї підступної відмови визнання Римського Магістерію (див. Lumen gentium 18; 23), — не треба було довго чекати.
Через два дні після повернення з візиту ad limina німецька Конференція єпископів повернула церковний закон про працю в бік атеїстично-матеріалістичного образу людини ЛГБТ-ідеології, в повній суперечності з християнською антропологією.
Голова [єпископату — КАІ] вперто наполягав на своїй вимозі висвячувати жінок, так ніби вчення Церкви випливає не з об’єктивних критеріїв, а тільки з наполегливості тих, які вимагають. Інші єпископи тримаються шляху до прірви, з типовою німецькою зухвалістю й зарозумілістю, з якою вони почуваються ліпшими за Папу та значну частину світового єпископату.
Чимало вірних католиків у Німеччині та в усьому світі замислюються, чи німецькі діячі синодального шляху серйозно вірять у віднову Церкви у Христі, релятивізуючи спасительно-історичне самооб’явлення Бога в Його Сині Ісусі Христі й намагаючись продати нам грубе порушення Божих заповідей як їхню нову, визвольну інтерпретацію.
Не вдаючись в окремі серйозні помилки доступних на сьогодні синодальних текстів у питаннях доктрини віри і моральності Католицької Церкви, я вважаю очевидним таке пояснення:
Головною метою всієї акції є збереження християнства як громадянської релігії в секулярній державі та всьому [німецькому] суспільстві, переважно агностичному і релігійно байдужому.
Саме тому вона знаходить спільну мову з «сучасним світом» — хай би чим він був — як соціально-психологічно корисна організація релігійно-соціального служіння.
Людина діє так, ніби Церква не була заснована Богом, щоб бути таїнством спасіння світу в Христі (Lumen gentium 1; 48; Gaudium et spes 45), — і щоб їй не треба було легітимізувати себе перед атеїстами, відповідно до свого призначення для держави-покровителя або як земного раю: соціалістичного (модель суспільства червоного Китаю) і капіталістичного (Велике Перезавантаження до 2030 року). Все, що не пасує цьому підпорядкуванню Церкви міжсвітовій програмі людського щастя, ззовні тримається в таємниці та переосмислюється зсередини в цьому генеральному плані самосекуляризації, щоб уникнути будь-якого контрасту чи пророчої суперечності з «гуманізмом без Бога» або з нігілістичним постгуманізмом.
Тобто — згідно зі згаданою постановою про церковне трудове право — можна якось представляти «люблячого Бога» (у деїстичному сенсі, «Отця понад небесними зорями»), навіть провадячи стиль життя, суперечний Божим заповідям і наслідуванню Христа, і водночас служити цілям (внутрішнім) Католицької Церкви. Потрібно лише прийняти Церкву як суспільно корисну організацію, водночас заперечуючи таємницю її божественного походження, її сакраментальну природу, її інструментальну потребу у спасінні та її універсальну місію.
Єдиними, хто заслуговує — відповідно до цієї мирської логіки — на огидження і вигнання з Церкви, — є лише ті католики, які все ще («фундаменталісти», «традиціоналісти», «консервативно-жорсткі» тощо) вірні обітницям свого хрещення. (…)
У Першому посланні св. Йоана автор пише до пропагандистів віддаленої від Христа і секуляризованої Церкви: (…) «Бо все, що у світі, — пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя, — не від Отця, а від світу. А світ проминає, і його пожадливість; той же, хто чинить волю Божу, перебуває повіки» (1 Йн 2, 16‑17).
фінансово.
Щиро дякуємо!
