Минув неповний рік, відколи с. Хризанту Бурмей, ЧСВВ призначено настоятелькою єдиного греко-католицького монастиря на Житомирщині, а про неї вже знає майже все місто.
Ця молода сестра своєю усмішкою, а найперше добротою та відданістю харизмі св. Василія Великого приваблює до Церкви чимало людей, особливо тих, які особисто відчули на собі жахіття війни, бідності та хвороби. Редакція CREDO також вирішила познайомитись із с. Хризантою і розпитати її про діяльність василіянок у Житомирі.
— Сестро, може, це звучить дещо дивно, але в мене склалося враження, що більшу частину свого життя ви проводите в машині. Розкажіть, будь ласка, про своє служіння.
— Це лише враження (сміється). Чин сестер-василіянок — споглядально-апостольський. Безперечно, ми живемо духом молитви, адже без цього будь-яка наша діяльність була би безплідною. Щодня в монастирській каплиці молимося Утреню та Вечірню, а також інші молитви, згідно з періодом літургійного року чи звичаями місцевої спільноти. Центром нашого життя є Божественна Літургія, під час якої Христос годує нас своїм Тілом і поїть своєю Кров’ю. Це дає нам силу бути для наших ближніх, як навчають Конституції чину, «життєдайною, цілющою та молитовною присутністю», а також відповідати на потреби часу. Війна внесла свої корективи в наше життя, і зараз ми стали ще більше відкриті на потреби людей. До нас приходить чимало внутрішніх переселенців, а також місцеві, чиї сім’ї знаходяться у фінансовій скруті. Ці люди часто перебувають на межі зубожіння. До речі, ще 15 років тому наші сусіди надсилали нам записки зі словами: «Не будуйте тут нічого, бо ми вас боїмося». А сьогодні вони постійно відвідують нашу монастирську церкву і горнуться до сестер. Ви запитуєте: «Чому ми багато часу проводимо в автомобілі?» Тому що часто розвозимо допомогу людям, які з огляду на вік чи хворобу не можуть самотужки добратися до монастиря. Серед них є також матері з маленькими дітьми або й старші люди, які мають під опікою неповнолітніх дітей.
— Люди вже вас не бояться?
— Ні, люди вже нас не бояться, навіть більше, вони з нами приятелюють. Мені часто доводиться чути: «Ми нічого не знали про Бога, а тепер Він став для нас дуже близьким», або ж «Ми ніколи не бачили монахинь, а ви такі добрі люди!»
— Тобто можна сказати, що ви стали образом Бога для них?
— Думаю, що так. Вони отримують від нас любов, турботу, піклування і завдяки цьому змінюється їхній образ Бога. Він стає для них Батьком. Хіба Ісус не казав, щоб люди дивилися на наші добрі вчинки і хвалили Отця, що на Небі? (див. Мт 5, 16).
— У вас в монастирі живуть лише три монахині, але зустріти в ньому можна чимало мирян. Хто ці люди?
— Це наші друзі. Більшість — ті потребуючі, які на знак вдячності запропонували нам свою допомогу: щось прибрати, позамітати, посортувати гуманітарну допомогу. Співпраця з мирянами, відкритість до них — це дуже важливо, адже щось гарне і корисне ми можемо зробити лише разом. Нещодавно одна пані нам сказала: «Я не маю, що вам дати, але я маю час. Чим я можу вам допомогти?»
— А це вас не відволікає від духовного життя? Не розпорошує?
— Навпаки. Ці люди нас будують. Повірте, ми, монахині, насправді маємо чого від них повчитися. Це дуже зворушливо, коли, до прикладу, хтось убогий і потребуючий каже: «Дякую вам, але віддайте краще ці речі моїй сусідці, бо в неї ситуація ще складніша і вона взагалі нічого не має». Такі свідчення — це живе Євангеліє. Крім того, ці люди після праці часто залишаються на молитву або кажуть: «Можна ми просто з вами трішки побудемо?» Святий Йоан Богослов навчав: «Коли хтось бачить брата свого в нестачі й замикає перед ним своє серце, то як любов Божа може перебувати в ньому?» (1 Йн 3, 17).
— Як вони вас знаходять? Одного ранку ви прокинулися і, мов Ісус, побачили під монастирем цілу юрбу людей, які хотіли їсти, пити й одягтися?
— Я вам розповім одну історію. Якось до нас прийшли потребуючі, а ми не мали що їм дати. У нас уже не залишилося нічого зі вбрання, харчів чи грошей. Все роздали. Я дивилася на вбогість цих людей, і в мене краялося серце. Знаючи, що ми в монастирі маємо і хліб, і до хліба, ми не могли з ними не поділитися. Хоча доходи наших сестер не такі вже й великі, та ми все ж таки вирішили ризикнути. Я поїхала до супермаркета і, як зараз пам’ятаю, купила їм харчів на 1200 грн. Це стало початком того, що наступного разу ми сміливіше купували людям їжу за спільнотні кошти. З часом місцеві жителі, довідавшись про нашу діяльність, почали самі платити за продуктові набори для бідних. Бувало, що я стою з кошиком біля каси, а хтось хоче це оплатити. І. знаєте, я помітила, що Господь почав також примножувати і наші спільнотні доходи. Він завжди благословляє тих, хто дає щедро.
— У вас є якісь постійні спонсори?
— Постійних спонсорів у нас нема. Утім, є окремі проєкти, а також благодійники, як за кордоном, так і в Україні, що час від часу дають нам кошти на бідних. Люди передають одне одному інформацію про те, що василіянки в Житомирі активно працюють з убогими, і так збільшується коло людей, готових допомагати. Нещодавно передала кошти одна жінка з Португалії, дізнавшись від когось зі знайомих про наше служіння. За ці гроші ми придбали подарунки на Миколая для дітей з бідних та неблагополучних сімей. Це була ще та пригода! Ми обмальовували ніжки дітей на папері та їхали з цим папірцем купувати взуття, возили дітей із собою до магазину, щоби придбати одяг, збирали для них необхідне шкільне приладдя.
— Грошей вистачає?
— Грошей ніколи й нікому не вистачає. (Сміється.) Часто буває так, що коли в нас закінчуються гроші для бідних, ми починаємо з сестрами ревно молитися, і знаходиться хтось, хто скидає нам відповідну суму на картку або приносить у конверті. Нещодавно ми отримали кошти для придбання ліків, побутової хімії та продуктів харчування від добродіїв з Америки. Крім того, знайшли гроші для курсу лікування психічних розладів 13‑річного хлопчика з ДЦП, якого виховує бабуся, а також для незрячої жінки. До речі, коли бабуся цього хворого хлопчика у важкому стані потрапила з ковідом до лікарні, нам з о. Олегом Лучкою — парохом греко-католицької парафії св. Василія Великого у Житомирі — довелося подбати про няню для цієї дитини. Одним словом, робимо, що можемо.
— Вам допомагають співсестри?
— Звісно, ми все робимо разом. До того ж, сестри, які живуть зі мною в монастирі, працюють у «Карітасі». Наша сестра Романа відповідає за проєкт, пов’язаний із наданням житла для уразливих родин в Україні у співпраці з «Карітасом України» та Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) для підтримки домогосподарств, які постраждали від російської агресії в Україні. Натомість сестра Епіфанія у тому ж «Карітасі» займається соціальною роботою. Щовечора ми розмовляємо про наш день і ділимося потребами, про які почули від людей. У когось закінчилися харчі, а хтось не має ковдри, щоби вкрити своїх дітей. Відтак спільно вирішуємо, що і де можемо дістати, а що можемо віддати з нашого монастиря.
— Якщо ви з сестрами так активно займаєтеся благодійною діяльністю, то хто займається хатніми справами? Хто готує вам їсти?
— У нас усе так само, як у звичайних сім’ях, де чоловік із дружиною працюють на багатьох роботах, виховують дітей і самі собі готують їсти та дбають про дім. Чому ми маємо чимось відрізнятися? Ми всі працюємо і маємо домашні обов’язки. Проте ми не можемо ставити їх на перше місце. Все залежить від правильної організації життя і часу, від грамотного розподілення обов’язків. Згадайте, як важко працював св. апостол Павло, не бажаючи ні для кого бути тягарем. У Другому листі до солунян він писав: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (2 Сол 3, 10).
— А як щодо євангелізаційної діяльності?
— А як же без цього? Проголошувати Євангеліє — це привілей та обов’язок. У нас при монастирі немає парафії. Утім, люди постійно приходять до нас на Літургію та богослужіння. А ми організовуємо для них реколекції, дні духовної віднови, молитви у стилі Тезе. У нас при монастирі діє соціальна кухня. Усі охочі можуть випити з нами кави, щось перекусити, поспілкуватися. Цьогоріч ми з сестрами допомагали місцевому пароху, о. Олегу, приготувати різдвяну Святу вечерю для переселенців. Робили з дітьми вертеп, колядували, пекли тістечка. Це добра нагода, щоб поговорити про Слово Боже, поділитися свідченням власного життя, спільно помолитися. Крім того, ми активно займаємося катехизацією дітей. А з огляду на те, що деякі наші учні живуть у селах навіть за 20 км від Житомира, нам із сестрами час від часу доводиться їх привозити на катехизацію та відвозити додому. Ой, знову мова зайшла за машину (сміється).
— Ви давно їздите?
— Та де! Всього лиш декілька місяців. Тому, коли побачите сестру Хризанту за кермом, будьте обережні! (Сміється).
— Я знаю, що у вас дуже добрі стосунки з римо-католиками. Це гарне свідчення будування єдності у різноманітті.
— Я приятелюю з багатьма римо-католиками. Це мене збагачує. Зрештою, в Житомирі немає греко-католицьких монастирів, тому на сповідь, на духовні розмови ми інколи ходимо до отців-францисканців. До речі, я особисто часто звертаюся до настоятеля парафії св. Йоана з Дуклі, о. Петра Новосельського OFM щодо побутових справ, які треба залагодити в різних установах, наприклад, підключення газу, водопостачання чи ремонт. Ми ходимо одне до одного в гості і підтримуємо дружні взаємини. Так само ми маємо теплі стосунки з сестрами-бенедиктинками та їхнім капеланом, о. Ришардом Федерчиком.
— І ви маєте друзів у Кам’янець-Подільській дієцезії.
— У нашому житті часто стається, що невипадкові знайомства й теплі робочі зустрічі переростають у гарну співпрацю. Під час робочого візиту до Рима Бог дав можливість познайомитися із с. Світланою Мацюк SSpS. Розмова зав’язалася про наш монастир у Житомирі та діяльність. Праця з сім’ями, які опинились у складних життєвих обставинах, а також із людьми потребуючими, бідними, з ВПО дуже зацікавила с. Світлану. Вона сконтактувала мене з волонтерами, а також із настоятелем римо-католицької парафії Христа Царя Всесвіту в м. Хмельницькому, о. Миколою Лучинським. Саме вони знайшли і віддали нам багато одягу та взуття в доброму стані. Взимку така потреба людей є дуже актуальною. Ми змогли одягнути багатьох із них, особливо тих, які щойно виїхали з прифронтових територій. Здається, наша допомога людям тут, у Житомирі, — це лиш крапля; але океан добра в країні починається з неї.
— Які у вас плани на майбутнє?
— О, в мене їх так багато, що вам не вистачить місця (сміється). Звісно, ми весь світ не забезпечимо, але допомогти хочеться бодай тим, які живуть найближче: за нашим парканом, на одній вулиці з нами, відвідують монастирську каплицю. До того ж, ми потребуємо великих коштів на ремонт самого монастиря, особливо кухні, а також реконструкції каналізаційної системи. Допомагаючи іншим, ми віримо, що й нам хтось допоможе. Наш монастир відкритий до людей, тому хочеться, щоб вони почувалися в ньому комфортно й затишно.
— Ви доволі молода. Вам не важко з такою кількістю обов’язків?
— Так, я молода. Утім, зараз у державному апараті влади, в уряді, в різних установах працює багато молодих людей, моїх ровесників. Багато моїх друзів володіють приватними компаніями. А мої однокурсники, з якими я навчалася на програміста, працюють у престижних ІТ-компаніях. Я виконую таку ж роботу, як і вони. Просто я в монастирі, а вони у світі.
— То ви ще й програмістка?
— Я закінчила Ужгородський національний університет за спеціальністю «Вчитель математики та інформатики». Свого часу вчителювала в Івано-Франківську, а тепер викладаю математику в онлайн-школі «Atlantic». Навчаю дітей з 6 по 10 клас. Цікаво, що це переважно діти з деокупованих територій. І хоча ми ніколи не зустрічалися особисто, лише онлайн, я встигла їх дуже полюбити. Зрештою, я обожнюю свою професію. Подекуди це навіть моє хобі. Гадаю, що математика тісно пов’язана з духовним життям, адже наш Бог дуже логічний, чіткий і конкретний (усміхається). Бог ніколи не запізнюється і Він є добрим організатором життя.
— Хто ваш улюблений святий?
— Моя улюблена свята — це Фаустина Ковальська. Я завжди захоплювалася її життям, перечитувала її «Щоденник». Ба навіть мріяла, що коли вступлю до монастиря, то мені дадуть її ім’я. Ой, не знаю, чи залишилася б у ньому, якби знала, що не отримаю цього імені (сміється). Свята Фаустина не лише розповідала світові про Боже милосердя, вона сама була милосердною. До речі, працюючи на фірті, приймала бідних, годувала їх, дарувала їм час і серце.
— Ви завжди усміхаєтеся, часто жартуєте…
— Бо радість у Бозі є моєю силою.
— Дякую за розмову.
*
Біографічна довідка:
С. Хризанта Бурмей — монахиня Чину Святого Василія Великого (УГКЦ). Народилася 1 жовтня 1992 року в м. Івано-Франківську. 2019 року склала вічні обіти. У 2019-2021 роках працювала заступником директора та вчителем інформатики Католицького ліцею св. Василія Великого в Івано-Франківську. Від 2021 року призначена на служіння до монастиря Введення в храм Пресвятої Богородиці у м. Житомирі. Від 2022 року є настоятелькою цього ж монастиря.
фінансово.
Щиро дякуємо!
