Чи я не плекаю в собі смуток? Ну, власне: не треба «плекати» свої страждання, бо вони від цього розростаються…
Авва Ніл
Авва Ніл був жонатий, мав доньку і сина. Донька, швидше за все, залишилася з матір’ю, а він пішов у пустелю разом із сином — а там на них напали бедуїни і викрали хлопчика. Батько пішов його шукати. Продали дитину аж в Аравію, і він там сина відшукав і викупив.
Потім обоє вирушили у зворотну мандрівку; по дорозі якийсь єпископ висвятив їх обох на священників. Тим не менше, вони прийшли назад у свою пустельню. Під ім’ям авви Ніла знаємо мало — тільки десять — апофтегм*; однак вони цікаві. Майже всі вони стосуються молитви.
Тут маємо викладене в одному місці майже все вчення Отців Пустелі про молитву. А ще цікавіше — що насправді це повчання Євагрія, і або Ніл у нього їх вичитав і якнайстаранніше поширював, або ж йому їх приписав хтось, хто хотів обійти ім’я Євагрія, але зберегти його науку.
*Апофтегма (апофегма, з гр. ἀπόφθεγμα, від ἀποφθέγγομαι — «казати прямо»: коротка розповідь про ситуацію в житті мудреця або просто розумної, дотепної людини.
Печаль
Сказав також: якщо хочеш молитись як належить, то не таї в душі печалей: інакше біжиш надаремно.
Є багато людей, які вважають, що сум від них ніяк не залежить. Сум є тільки реакцією, правомірною реакцією, слушною реакцією, відповідною реакцією — на якийсь стимул зовні. Щось їм хтось зробив, щось їм доля принесла, щось їм сталося і тому вони сумують; отож щоб позбутися суму, треба усунути його зовнішні причини, а не усунути його зі свого серця.
Це трохи так, а трохи ні; бо, справді, загалом не буває печалі без якоїсь причини, але треба завжди пам’ятати, що наша реакція на які завгодно причини, на будь-які факти (хоч би і прикрі) це завжди наша реакція, наша постава, наш спосіб мислення, наш спосіб прийняття.
Ніколи цього не видно так добре, як під час видалення зуба: якщо людина зуміє розслабити м’язи замість їх затискати і героїчно напружуватися, то зуб вискакує набагато легше і з набагато меншим болем. Бо наша напруженість посилює роботу нервів, і вони тоді завжди готові кричати особливо голосно.
Не плекай печалей
Інакше кажучи: наш сум це почасти імпульс, а почасти реакція, тобто ми самі. Сум, печалі, болі — це наслідок співпраці стимулу та сприйняття; і ми самі легко його посилюємо напруженням, робленням трагедій і так далі. Якщо нам тяжко цього не робити, то — увага: це знову питання наших труднощів.
Не затаюй в душі суму, якщо хочеш молитись як належить; а якщо його вже там маєш, то принаймні не ховай його, не тримай, не затримуй, перейди до іншої тематики. Інакше біжиш надаремно. Чому надаремно?
А тому, що попри те, що тоді ми маємо шанс пожертвувати Богові своє страждання, треба, однак, вважати, щоб ми не складали Йому жертву заплямовану (юдейський Закон це прямо забороняв). Обманщик мав у своєму стаді здорового самця, а для жертви приносив худобу кульгаву, зіпсовану, хвору…
І пророк обурюється: «Попробуй принести його начальникові твоєму, чи він буде тобою радий, чи він тебе ласкаво прийме» (Мал 1). Так, людина часто схильна жертвувати «що мені негоже».
Негожим є наше страждання, якщо ми його перебільшуємо. Це істинно так, бо тоді це більше наша власна святиня, аніж Бога. І треба завжди дуже старанно себе запитувати: чи я своїх печалей не плекаю і не ховаю їх старанно в серці, щоб ніде не поділися.
Ідеально влучні слова в романі «Над Німаном» Еліза Ожешко вклала у вуста однієї з героїнь: «Якби блохи так пестити, як вона пестить свої болячки, то вони би у волів повиростали». Ну, власне: не «пестити» своїх страждань, бо надміру розростуться.
Уривок із книжки с. Малгожати Борковської OSB «Над книгою Старців. Коментар до апофтегм». Тинець, Видавництво бенедиктинців.
фінансово.
Щиро дякуємо!
