Якщо хтось зможе бути на Євхаристії на тижні — це прекрасно; але в неділю для нас — це обов’язково і необхідно для спасіння.
На запитання у заголовку правильною відповіддю мало би бути: «ніхто й ніколи». Не тому, що нібито пропустити недільну Євхаристію — не гріх (бо йдеться про нього), а тому, що справа цілком очевидна.
Що таке гріх?
Така постановка питання «пахне» чимось типово західним, «римським», а значить — юридичним мисленням про гріх. Коротко його можна описати так: гріх — це злочин, можливе вчинення якого має тягнути за собою відповідне покарання.
Не будемо приховувати, що це — наше поширене, звичайне мислення про гріх. Ми дуже рідко беремо до уваги, що найглибша (і переважна) правда про гріх — це те, що у своїй суті він полягає в порушенні (легкий гріх) або взагалі розірванні (важкий гріх) стосунків із Богом, який дає нам вічне життя (тобто своє життя).
Якщо ми так дивитимемося на гріх, то нам буде набагато легше зрозуміти, чому Церква довгий час взагалі не вважала за потрібне вказувати, що добровільна відмова від участі в Євхаристії — це гріх. Якщо Євхаристія — це «їжа на вічне життя», що це саме Життя, яке віддає нам себе на споживання, то більш ніж очевидно, що той, хто добровільно від неї відмовляється, тим самим відмовляється від Божого життя в собі.
Гріх тут полягає не так у вчиненні якогось неправильного діяння, як у занедбанні діяння доброго і необхідного, щоб мати в собі Боже життя.
Очевидна Євхаристія
Варто пам’ятати що спочатку Євхаристію служили лише в День Господній, тобто в неділю. День Воскресіння з очевидних причин від самого початку був для християн святковим днем. А найкращим і найрозумнішим способом його святкування природно визнано святкування того, що сам Господь казав: «робіть це на Мій спомин» (1 Кор 11, 24). Хоча й не сказав конкретно, в які дні і з якою періодичністю це робити.
Святкування Євхаристії в неділю в першому покоління християн підтверджують іще писання Нового Завіту і «Дідахе» («Вчення дванадцяти апостолів»).
«Ми не можемо жити без Євхаристії!»
Для наступних поколінь це також було очевидним. Цікаво, який вираз обличчя мали б авітинські мученики (304 р.), якби почули запитання, винесене в заголовок тексту. В матеріалах судового процесу є їхня відповідь на запитання, чому вони брали участь у нелегальних з погляду римського права зібраннях: «Ми не можемо жити без Євхаристії!»
Так само на запитання проконсула Ануліна відповів Емерит: «Ми не можемо жити без святкування Господнього дня». Натомість св. мучениця Вікторія висловилася ще коротше: «Я брала участь у зібранні, бо я християнка».
Інші джерела (наприклад, «Апологія» св. Юстина, ІІ ст.) свідчать не тільки про вже глибоко вкорінений звичай участі недільній Месі, а й про турботу вірних, щоб доставити Євхаристійний хліб тим, хто з якихось причин не міг прийти на Месу. А це означає, що серед християн утвердилося переконання у необхідності регулярного (щонедільного) споживання Євхаристії.
Перше покарання за «неходіння до храму»
Із часом, разом із поширенням християнства, зникненням переслідувань, напливом «мас» до Церкви, це усвідомлення поступово почало занепадати. Звідси постанови та напоумлення місцевих синодів, наприклад, в Ельвірі (300 р.): «Якщо хтось у місті протягом трьох тижнів не прийде до храму, то нехай на якийсь час залишиться поза [спільнотою вірних], щоб було відомо, що він покараний».
Коли Євхаристію стали відправляти і в інші дні тижня (що не було таким уже очевидним), то й надалі наголошувалося на необхідності брати участь у недільній Месі. Підхід (звісно, дуже спрощено) був такий: якщо хтось зможе бути на Євхаристії в будні дні, то це прекрасно; але неділя для нас є обов’язковою і необхідною для спасіння.
Звідки взявся «обов’язок»?
Перші джерела, які згадують про «обов’язок» брати участь у недільній Євхаристії, — досить пізні. Не тому що цей обов’язок придумали тільки тоді, а тому, що раніше не було такої потреби, бо це вважалося очевидним.
Катехизація наступних поколінь християн теж, звісно, «завинила». Завжди легше зібрати групку неофітів і дати їм список «це треба робити обов’язково, а цього не можна зовсім», — і з почуттям, що «найважливіше зроблено», побігти до наступної групки, — аніж присвятити час на обґрунтування, пояснення, прищеплення. А так насправді — на впровадження в те, що ми в нашій вірі називаємо «таємницею», щоб катехизований сам розумів і відчував необхідність такої, а не іншої поведінки.
Участь у недільній Євхаристії як обов’язок зустрічається в церковних писаннях десь із XV ст. Згадує про нього св. Антоній (1477 р.). Схожий запис з’являється в Малому катехизмі св. Петра Канізія (1556 р.). Оскільки Катехизм Канізія був зразком для багатьох пізніших книг такого роду, то з того часу «заповідь» участі в недільній Месі з’являлася в них регулярно.
Першим папським документом, який порушив це питання, була конституція «Universa» папи Урбана VIII (1642 р.), в якій наведено перший список «обов’язкових свят». На першому місці цього списку були «всі неділі».
У канонічному праві запис про обов’язок «прослухати Святу Месу в неділі та обов’язкові свята» як чітко визначене положення з’явився лише в Кодексі… 1917 р. Це стосується також і чинного Кодексу.
Висновки
Із самого початку християнства було очевидно, що християнин (якщо тільки може) має брати участь у недільній Євхаристії. Тому що Євхаристія — це спосіб, який Божий Син Ісус Христос установив і яким постановив, щоб ми могли приймати і мати в собі Його вічне божественне життя.
Хто відкидає Євхаристію, той відкидає життя, — що є гріхом (як випливає з найголовнішого для християн розуміння гріха як відкинення Божого життя). І все.
PS
Те, що хтось колись знайшов причину «вирішити» (або, швидше, нагадати, напоумити, чітко окреслити), що «не ходити до храму» на недільну Месу — це гріх, саме по собі є симптомом серйозної «хвороби» християнської формації.
Це означає, що, вводячи людину в життя віри, ми не змогли їй показати, що таке насправді Євхаристія. Бо якби вона знала, то їй би й на думку не спало, що вона може добровільно її проігнорувати!
фінансово.
Щиро дякуємо!
