Героїня цього інтерв’ю з проєкту «Малі історії Великої війни» — сестра Лукія Мурашко. Вона вже два роки живе в Запоріжжі й відповідає за спільноту монастиря сестер Сину святого Василія Великого (ЧСВВ).
Про те, як монастир відповідав на виклики перших місяців повномасштабної війни, надавав прихисток людям, чиї домівки були під обстрілами, допомагав українцям в окупації та підтримував військових, — читайте в матеріалі.
Розмова відбулась у липні 2022 р. у монастирі сестер-василіянок (Запоріжжя).
— Сестро, як давно в цьому приміщенні у Запоріжжі діє монастир?
— Від 2003 року. Спочатку це було служіння на місіях, бо цей будиночок належав до Донецького екзархату. Але два чи три роки тому владика Степан (Меньок) [екзарх Донецько-Харківський, ЧНІ] почув, що ми шукаємо приміщення під монастир. На деканальних зборах зі священниками вирішили подарувати сестрам цей храм [Церква святих Петра і Павла, УГКЦ, м. Запоріжжя, вул. Вербова, 11]. Уже три роки будинок має офіційний статус нашого монастиря. Ми стараємось розбудувати спільноту і діяльність, як в інших наших монастирях по Україні.
—Пригадайте, будь ласка, 24 лютого. Де ви його зустріли?
— 22-23 лютого 2022 року в Запоріжжі, в нашому монастирі відбувалась проща монашества зі всіх парафій УГКЦ. Приїхали понад 120 монахів і монахинь. Наш монастир якраз став відомим для всіх завдяки всеукраїнській прощі богопосвячених осіб. І вже 24 лютого зранку ми почули, що почалась війна. Останні сестри виїхали автобусом з вечора і ще були в дорозі. Вони казали, що їхали й чули, як десь уже бомбили; було дуже напружено. Але, Слава Богу, всі дісталися додому.
Сестра Лукія-Ольга Мурашко
— Скільки монахинь служить у цьому монастирі в Запоріжжі?
— Нас було чотири сестри. Я працювала в «Карітасі» з особами з розумовою неповносправністю та їхніми сімʼями; сестра Епіфанія — в реанімації медсестрою; сестра Естера — секретаркою владики; сестра Мелетія — тут і в храмі святого Володимира. Коли почалась війна, багато людей виїжджали. Мати-настоятелька казала: «Виїжджайте: небезпечно залишатися». Спочатку вирішили, що будемо діяти, як наша [орденська] спільнота. Побачили, що в спільноти думки різні. Порадилися з отцями, з духівниками, і молодих сестер із тимчасовими обітами відправили потягом на захід України. Від того моменту також почали супроводжувати людей евакуаційними поїздами. Десь два-три перші тижні помагали людям виїхати.
Наш дім став місцем, куди з’їжджалися сім’ї священників: о. Мирослава, о. Владислава. Тут у підвалі переховували дітей і мам, готували їм їжу, молились. Дуже багато всіх було, відчувалось згуртування. Отці сповідали, правили Службу Божу. Вся ця діяльність надавала надію людям і кріпила на дусі. Ми були щасливі з того, що можемо щось робити. І кожного дня було щось нове: нові люди, сім’ї, були ті, кому треба заночувати, котрі просили про допомогу; потім військові зголосились. Ми почали шукати намети і буржуйки.
Це все для нас був знак, що Господь каже: «Залишаєтеся тут, бо ще нині ви потрібні тут». І ми думали: завтра ще буде треба, то ще залишимось. Але також був момент, коли вирішили для себе, що лишаємося, навіть розуміючи, що не буде можливості виїхати. Тут бомбили, все було загороджено, дороги розбиті. Мусили прийняти рішення: якщо лишаємося, то вже до кінця. Готувалися до такого. Господь багато не хоче — Він просто хоче те, що ти на той момент можеш зробити.
— І вас тут із 24 лютого було лише двоє, так?
— Сестра Мелетія згодом повернулася. Також приїжджали допомогти інші сестри. Почало багато надходити гуманітарної допомоги. Наші спільноти з Румунії, Польщі, Італії, інші організації надсилали харчі, засоби гігієни, щоб ми могли це роздавати людям. Спочатку здавалося, що так всього багато і ми не дамо ради все віддати, а потім зʼявлялося дедалі більше тих, хто потребував…
Присилали нам багато ліків. Медсестри та військові забирали чимало. Ми були таким «пунктом»: хтось щось пришле, потім хтось це забере. Відчували, що Бог через нас може послужитися, і нам за честь допомагати. Потім перша хвиля евакуації втихла. Почали думати, що далі робити. Вирішили роздавати харчі тим, хто залишився. Бо насправді залишалися старенькі, люди з інвалідністю, хворі, в яких діти-онуки виїхали. Ми почали вишукувати таких: допомагати ліками, продуктами. А потім, як почалися обстріли Енергодара, знову була евакуація. Ми познайомилися з водіями, які автобусами вивозили людей. Розвинулась ціла сітка допомоги з перевезеннями. Допомагали волонтери з Правого берега; наші отці перевозили людей. Почали також військові просити: «Заберіть пораненого з госпіталю». І так Бог складав довкола нас різні потреби.
— У навколишніх будинках залишилося багато людей. Чи вони залучені до монастиря?
— Ми стали ближчими під час війни. Нашим убогим, самотнім сусідам відносимо якусь допомогу. Тут, у Запоріжжі, знайшлися люди, які показали своє надзвичайно добре серце. Маємо довкола багато людей, які волонтерять: хлопці, які весь свій бізнес та дохід віддають на війну. Зараз дуже багато людей, які хочуть нам допомагати і допомагають, бо нас тільки дві сестри, і самі ми б тут нічого не зробили. Наші два священники — це просто ангели. Нам Господь послав охоронців, які живуть і служать у монастирі: допомагають — розвантажити, завантажити, завезти. Отець Мирослав дуже добре знає Запоріжжя, складає маршрути. Це така велика допомога! Ілля з Олексієм — наші хористи з церковного хору — привели своїх друзів. Вони працювали дуже віддано. Хлопці, які роблять бронежилети, також знайшлися. Ми випадково з ними познайомилися: щось їм було треба, ми мали можливість допомогти. Потім вони нам допомагали. Кожного дня відповідаємо на те, що Бог скаже. І перші три місяці повномасштабної війни кожен день видавався інакший. Це так цікаво. Наче живеш нинішнім днем. Ледве доходиш до ліжка, такий втомлений. Але на серці спокій, що ти там, де маєш бути. Тут шалені ритми. Але ти розумієш, що це якась дуже особлива благодать — просто бути тут, щоб люди мали, куди прийти.
Також особливим часом для нас було приймати в нашому домі переселенців, що виїжджали з Маріуполя, Мелітополя. Іноді це просто: зустрінемо їх, посадимо на поїзд, дамо обід, можливість помитися, попрати, і вони йдуть далі. А іноді на ніч чи на дві зупинялися.
— Розкажіть, будь ласка, детальніше про людей, які тут були. Як вони сюди добирались?
— Якось Владика Степан Сус [куріальний єпископ Києво-Галицького Верховного архієпископа] подзвонив, що потрібно прийняти людей. Треба було швидко підготувати кімнати. Це були хлопці-військові, яких розбили. Їм дозволили рятуватись, хто як міг. Вони доїхали на авто якогось знайомого. Дорогою підібрали двох жінок. Приїхали і кажуть: «Ми з‑під Маріуполя вирвалися, об’їхали 20 російських блокпостів. Це чудо! Вирішили, що покладемо зброю, щоби від зброї не загинути. Вірили, що якщо не будемо стріляти, то Бог нам врятує життя».
Розкажу більше про одну жінку — Валентину, яка з ними була. Валентина постійно мила посуд. Ми хотіли самі, а вона каже: «Я нікому не дам. Хочу це робити сама, бо тут з крана тече тепла вода. Ми півтора місяці готували їжу на вулиці. Вискакували зі своїх підвалів і на вогні щось гріли, пекли хліб, якщо можна це хлібом назвати, і назад ховалися». Коли я це почула — зрозуміла, що таке оця тепла вода з крана, до якої ми так звикли. Що ми цього не цінуємо.
Пригадую ще іншу жінку, Елю. Її брат тут жив кілька днів. Вдалося її розшукати і привезти з маленькою дівчинкою. Еля цілий час плакала. Розповідала те, що бачила. Як людей хоронили, як трупи по вулиці лежали. Казала: «Не вірю, що з моїм містом таке сталося. Це руїни. Хочу це забути. Там, де ми гуляли, майданчик і вулиці, які ми любили, — все було у вогні і все чорне. Я бігла з дитиною… Я цього не хочу згадувати, дай Боже, щоб моя дитина цього не пам’ятала». Дитина мала отруєння, ми не могли їй допомогти, викликали «швидку», і вони вночі поїхали. Ми їх вбрали у свої піжами, дали їм свої капці, бо їхні речі кинули прати. Найбільше питання її було: «Від чого вони нас визволяють? Адже ми нормальне життя мали. Ми мріяли, тільки будинок зробили. А тепер ми бомжі». І ти розумієш, що нам тут ще добре. Ми спимо в теплому ліжку, а людина не має куди повернутися. Не має на чому спати. Не має у що переодягнутися. Такі ці долі. І це так важливо — просто тут бути, щоби хтось мав де заночувати чи прийти і щось тут отримати.
Є хлопчина з Тернопільщини, який щомісяця приїжджає до нас висповідатися. А на свято Петра і Павла приїхали його хлопці до нас на святкування, багато пішло до сповіді і до Причастя. Я кажу, що вони непоборимі хлопці, з чистим серцем, Господь воює поряд з ними, захищає їх.
Є ще Денис та Іван, наші волонтери. Вони тутешні хлопці. Смішні і дуже щирі. Возять харчування і засоби гігієни в зони, де немає магазинів. Ми з ними їздимо туди. Вони щоразу, коли було страшно в Оріхів їхати, просили благословення. Ми молимося разом, о. Владислав дає їм благословення, і вони кажуть: «Оце нас рятує». Це так гарно – бачити ці моменти навернення.
— Що їх мотивує їздити туди?
— Знаєте, вони повертаються й Іван каже: «Я кілька днів відходжу. Я бачу такі речі там: людей, які голодні, які за воду б’ються. Подивлюся на це і не можу спати». Там щось зірвалося, пожежі. Таке шалене літо, спекотне. Люди всю воду вилили, яку мали. Бо в цих районах вода з криниць не питна, треба звідси возити. І жінки за неї бились. Люди вимучуються, вони переживають. Але мають почуття, що щось можна зробити. Це крок до перемоги. Зберегти життя попри те, що тут всюди так багато це життя забирається. Хлопці не можуть туди не їхати. Вони — герої, тому що вони свої кошти дають, свій бізнес, свої авта.
— З якими викликами стикалися?
— Почуття виснаженості. Запитуєш себе: скільки ще можеш потягнути? Від ранку до вечора, від ранку до вечора… Десь у травні я питалася: «Можна поїхати, трохи відпочити?» Мати [настоятелька] каже: «Якщо виїжджаєте, то всі». Зрозуміла, що не можу поїхати, бо треба бути тут. Боялася себе самої. Виснажується людина. Особливо коли сестри поїхали і не було кому допомогти, то мала почуття покинутості і втоми. Трохи опускалися руки. Знайшовся вихід: побути в тиші, без людей. Виключила інтернет, мобільні, помолилася. Повернулася надія, що можна функціонувати, не виїжджаючи звідсіля. Безнадійність і виснаженість відійшли. Зараз я знаю, що це особлива благодать — просто тут бути. Ми просто є, і ми робимо те, що робимо.
— Чи є люди, які допомагають перетнути кордони між окупованими територіями, возять гуманітарну допомогу?
— Так. Наш отець Владислав із Мелітополя. В перші дні він свою родину вивозив; синочкові рік і 6 місяців, йому стало дуже зле. Ми їх відправили поїздом на захід, а отець тут залишився. Але він серцем у Мелітополі. Контактує там зі своїми отцями, парафіянами. Купує ліки і передає. По ночах знаходить, хто це все довезе.
Також сильною є протестантська спільнота, дуже багато людей їздять на окуповані території. Юру, нашого доброго друга, ми знайшли через отців-василіян. Вони в мирний час їздили на о. Джарилгач, організовували табори для дітей та молоді. Юра привозив людей з окупованих територій сюди, до монастиря, вони розказували свої історії. Люди пишуть йому, дзвонять, які ліки купити. Там цілі історії з авторинками. Приїжджаєш, а там намети стоять, на шнурах одяг сушиться. Люди обживають територію.
Багато людей не наважуються виїхати з територій, які зараз під російською окупацією, в селах залишаються з різних причин; чому — не знаємо. Чи їм однаково, яка буде влада, чи просто не мають відваги лишити свій дім.
— У моменти, коли опускаються руки, що дає можливість зібратися?
— По-людськи – добре відпочити, виспатись. Як виспишся, буде інакший день [усміхається]. Якось по-іншому дивишся на світ. Але насправді — стоїш перед Господом, молишся. Ми тримаємо наше монаше правило, наскільки це зараз можливо. Це наша дійсність.
— На що вам бракує часу?
— Я б хотіла трохи більше присвячувати часу на особисту молитву. Більше бути в тиші, в каплиці. Іноді би хотілося просто потеревенити зі своїми друзями, знайомими, зі своїми дівчатами, їм подякувати. Нема часу на це. І можливо, від цього іноді приходить почуття самотності. Це лякає. Бо нема нормального ритму, щоби просто поговорити. Хочеться на Дніпрі просто посидіти, ноги у воді помочити. На Хортиці. В нас там є місця улюблені, де ми з сестрами виїжджали. Тиша навколо, дерева великі. Справжній ліс. Година-дві — і ти уже відновлений приїжджаєш. Якось здається, що всі твої турботи спливають. Запоріжжя, Хортиця, Дніпро мають такий вплив. Нема часу тепер на це; можливо, потім. Нема часу й за себе подбати. Може, до лікаря якогось піти. Це все — «на потім». Ми всі кажемо: «Коли закінчиться війна!», все решта надолужимо. Чекаємо того часу.
Розмовляла Марта Гула
Відео: Петро Дідула
Транскрибувала: Ольга Стасів
Фото: Марія Вараницька
фінансово.
Щиро дякуємо!
