Минув рік від початку відкритого нападу росії на Україну. Це був, без перебільшення, рік боротьби за існування країни та народу.
Ця боротьба триває, і вона йде також за людські душі. Про духовний фронт, про переоцінку цінностей, зміну мислення та пріоритетів, а також про дію Бога та прояви Його любові у найтемніші часи CREDO розповідає єпископ-помічник Львівської архідієцезії Едвард Кава.
— Рік повномасштабної війни в Україні — за нами. Чи було у цьому році життя, чи лише боротьба за існування?
— Життя було, і досить-таке бурхливе. Ця війна перевернула все і змінила не лише кордони нашої країни, але залишила також відбиток на нашому духовному житті. Війна змінила нас усіх, а не лише тих, які були змушені переміститися всередині своєї країни чи виїхати за її межі. Життя усіх нас набуло іншого вигляду: змінилися наші цінності. Ми всі усвідомили, що за час війни ті цінності, якими ми жили — чи намагалися жити, — перестали для нас існувати, перестали бути важливими. З’явилися нові, справжні цінності, які Бог у нас вкладає від моменту нашого хрещення, і їхнє значення проявляється саме у моменти небезпеки, коли є загроза, коли немає захисту, коли залишаєшся сам-на-сам зі своїм страхом і втомою, коли приходить відчай чи безнадія; але у цій темряві ти відчуваєш, що Бог навіть у такі важкі хвилини діє і проявляє свою міць, якщо ми Йому довіряємо. Тож я вважаю, що цей рік насправді був «весною», якщо говорити про зміни мислення та пріоритетів, і цей процес іще триває і зміни йдуть у позитивному напрямку.
— Чи самі люди відчувають, що наблизилися до Бога через усі ці події?
— Якщо дивитися на тих, кого ця війна зачепила безпосередньо, — тобто на тих, які жертвують своїм життям і здоров’ям, на їхні сім’ї, — то можна сказати, що ці люди дуже змінилися. Вони більше моляться та значно глибше почали усвідомлювати свою віру. А на тих, що були змушені покинути свої міста і села та залишилися без даху над головою, сильно вплинула людська доброта, якої вони не сподівалися: ані від співгромадян, ані від поляків, ані від інших країн, які їх прийняли у себе. Багато людей зізнаються у тому, що не певні, чи самі змогли би так вчинити — прийняти чужих людей у свій дім, допомогти.
Але ці переміни торкнулися не всіх. Є група людей, представників влади різних рівнів, які так і не зробили жодних висновків. Далі практикують цей старий, радянський спосіб мислення; ними керують стереотипи; про Бога навіть не згадують, хоча наша країна є християнською. Сьогодні багато говориться про допомогу, яка надходить для України від різних країн та організацій, — і слава Богу за це, — але нечасто можна почути від чиновників, що Церква бере у цьому участь або що ця допомога — це прояв Божої любові, адже без неї нам було би справді дуже важко, ми би не впоралися з агресією ворога. А допомога дуже велика, і вона дуже підтримує і звичайних людей, і військових, і навіть тих самих політиків, які про Бога забули.
— Для Вас особисто який момент був найскладніший протягом цього часу?
— Мене щоразу до глибини душі вражають смерті цивільних, дітей і дорослих, які не мали так загинути. Те, що сталося у Дніпрі, теж було для мене дуже болючим. Люди вмирають під завалами будинку, зруйнованого ракетою, і ти відчуваєш якесь безсилля. Хочеш бути там, хочеш допомогти, — але невідомо, як; і залишається «тільки» молитва — чи «аж» молитва… У такі моменти важко знайти собі місце, бо хочеться якимось чином бути поруч із тими, хто рятує людей, розбирає завали і витягає з‑під бетонних уламків дітей, щоб вони не вмерли від травм і холоду. Неважливо, що саме принесло смерть: війна чи стихійне лихо, як от землетрус у Туреччині та Сирії; це дуже боляче. Це водночас і співчуття, і безпорадність. І хоча я знаю, що Бог проявиться навіть у цьому, та все ж момент переживання цього болю є для мене складним досвідом.
— Серед усіх втрат, болю і жахіть війни: по чому видно, що Бог все ще любить людей?
— Для мене найбільшим проявом Божої любові було і далі залишається те, що наші люди вміють об’єднатися, проявити солідарність, і це не щось короткотермінове. Минає рік, і поруч досі є люди, які від перших днів і до сьогодні залишаються опорою, і допомагають не за платню чи якісь відзнаки, а тому що хочуть допомагати: це наші волонтери і працівники усіх наших церковних служб; це люди, які працюють на складах Fakro, де ми приймаємо гуманітарні вантажі Caritas; та при кожній парафі є такі люди, яких, може, не видно і про них ніхто не знає, але вони багато роблять, багато допомагають і вважають своїм покликанням бути знаряддям у руках Божих і чинити добро ближнім. Плід праці й молитви цих людей можна побачити, і це мене дуже тішить. Я їм дуже вдячний за те, що, не зважаючи на втому, вони не знеохочуються і не зневірюються.
Ще один прояв Божої любові до нас — це чуда, про які я чую дедалі частіше, ось хоч би від військових, від людей, які пережили безпосереднє зіткнення з цією диявольською одержимістю російських злочинців. Люди розповідають дуже конкретні випадки, як Бог їх вивів із небезпеки. Я маю бажання записувати ці свідчення, збирати їх, щоб показати, що промінчики Божої любові пробиваються навіть крізь суцільну темряву.
Я також дедалі частіше чую від людей про розпізнання волі Бога в контексті війни. Коли так багато смертей жінок і дітей, людей похилого віку, коли ми втрачаємо дуже багато наших воїнів, — люди починають розуміти, що треба цінувати життя, і те ненароджене також. На мою думку, це питання варто вирішити навіть на законодавчому рівні, і заборонити аборти. Повністю. Ми більше не можемо дозволяти вбивства. Наша країна не може дозволити собі такі втрати. Війна пробудила відчуття цінності життя. Я бачу, що сьогодні люди почали дивитися на людське життя як на дар Божий. Я бачу, як лікарі борються за життя кожного пораненого воїна, і коли їм із Божою допомогою, вдається врятувати навіть тих, у кого були дуже маленькі шанси вижити, то вони відчувають радість і щастя, що змогли повернути людину до життя. У цьому є велике діяння Боже. Раніше такого не було. Я пригадую, коли моя мама лежала в лікарні, тут у Львові, то мене вражала байдужість, навіть я би сказав — безсердечність медичного персоналу до страждань пацієнтів. Зараз це вже змінюється.
Я їжджу по візитаціях і бачу, що люди хочуть більше чути про Бога, навіть ті — а може, особливо ті, — що повернулися з війни. Люди спраглі Доброї Новини, мають голод і прагнення Бога. Це треба розвивати. Це те, що допоможе нам відбудувати нашу країну на всіх рівнях, — але починати треба з духовного.
фінансово.
Щиро дякуємо!
