За рік війни ми вже звикли до багатьох речей, бо вони стали нашою буденністю; ми всі знаємо, де наше місце, що ми маємо робити. Чи немає духовного звикання до війни? Можливо, навіть у священників?
— Справді, є таке. Бо, мені здається, кожна людина тяжіє до комфорту. Я маю на увазі не лише комфортні умови для життя, а, наприклад, коли завжди маєш де підзарядити телефон, завжди маєш під рукою якусь пачку вівсянки чи консерви. Тобто певний комфорт, на який можеш постійно розраховувати. Навіть в окопі на передовій, коли немає постійного обстрілу, людина шукатиме якогось комфорту: щоб було м’якше, щоб було тепліше, щоб не захворіти — і це абсолютно нормально. Так само і в тилу. Я часто згадую жарт із нашої попередньої історії: «Що далі в ліс, то товще партизани». Навіть під час війни можна знайти такий комфорт. Чи це добре? Я не оцінюю.
Мені зустрічалися люди, які казали: «Я взагалі зараз, під час війни, живу краще, ніж раніше». Бо є якісь дотації, є допомога, — а раніше не було. І тут постає питання: чи людина насправді переживає цю війну як виклик? Чи, маючи якесь забезпечення ззовні, вона правильно витрачає свої сили, щоб наблизити день перемоги? Це притаманне усім нам, і, можливо, ця комфортність з’їдає нас, або ми звикаємо. Звикаємо до того, що є війна, звикаємо до небезпеки — відомо, що така самовпевненість вбиває, наприклад, альпіністів, водіїв. Звичка до того, що, наприклад, на дорозі може бути небезпечна ситуація. Коли людину наповнює адреналін, то вона каже, що все в нормі, але це — один крок до трагедії. Так само для захисника на передовій, якщо він звикне й перестане ухилятися, бо в нього нічого не влучало, — то влучить. Якщо людина втратить чутливість, оце бойове напруження, увагу під час тих самих сирен — взагалі під час війни, — то обов’язково дорога піде не так, як потрібно на сьогодні.
Те ж саме стосується духовного життя. На початку повномасштабної війни люди розуміли, що це може бути їхній останній день, — і тому бігли до сповіді, намагалися владнати свої стосунки з близькими; люди стали цінувати того, хто поруч, хто, здавалося, уже набрид. Маємо зрозуміти, що й зараз, після року повномасштабної війни, наш дух, наш рівень єдності в народі має бути відповідним, він не має права «просісти».
Повністю розмову з єпископом Віталієм Кривицьким дивіться тут.
Читайте також:
Поради єпископа Кривицького на Великий Піст: зважайте на підміну понять!
Єпископ Кривицький у Рік Милосердя: як залишитися дітьми небесного Батька
фінансово.
Щиро дякуємо!
