«Святкування буває дуже складним, зокрема для людей, які працюють у якійсь корпоративній гарячці. Тому варто розслабитися — це дуже здорове вміння», — казав о. Ян Качковський.
Цей священник помер молодим у травні 2016 року; довгі роки він боровся з хворобою, яка змінила його життя. «Я рахую кожний день, бо кожний день так сильно наближає мене до смерті», — казав він. В одному з інтерв’ю о. Ян говорив про те, як святкувати життя і як жити так, щоб цим святкуванням не змучитися.
— Чи кожний день, який дає нам Бог, є святим?
— Так. А якщо ми приймемо, що кожний день — святий, то святим є саме по собі життя людини, яке складається саме з таких окремих днів.
— Святкувати життя означає «служити» його, як літургію?
— Служити і бути уважним до кожного дня, до кожної хвилини. Не марнувати часу на дурниці! Святкувати і целебрувати — це поняття близькозначні.. Якщо новий день насправді є новим відкриттям, то треба би застановитися, що було поганого в попередньому дні, і спробувати цього позбутися в дні новому. Щось на зразок іспиту сумління на завершення дня. Я би також радив «випереджувальний» іспит совісті на початок дня.
— Випереджувальний іспит сумління?
— Прокидаємося вранці, робимо знак хреста і думаємо про те, що сьогодні маємо зробити. Оцього мені не хочеться, і отого теж не хочеться, а оте мене розізлить, а оце буде в порядку — отож є на що чекати! Я, навіть коли зуби чищу, молюся «Під Твою милість…» і наперед доручаю Їй всі справи, які ще тільки будуть збуватися.
— А як саме Ви святкуєте своє життя? Чи відколи у Вашому житті з’явилася хвороба, то це святкування виглядає інакше?
— Безумовно так. Я рахую кожний день, бо кожний день сильно наближає мене до смерті.
— І через це Ви поспішаєте менше чи більше?
— Набагато більше, бо не знаю, чи з усім упораюся.
— А з чим Ви хотіли б упоратися?
— З виправленням стосунків із тими, з ким я їх іще не виправив, передусім — із примиренням з Господом Богом. Обов’язково мушу відбути генеральну сповідь. І тоді буду готовий.
— Чого Ви, як священник, друг і шеф госпісу, не хотіли би пропустити?
— Ви дуже точно вказали на ці сфери, бо в кожній з них є така ситуація, якої я повинен допильнувати. Передусім — госпіс у Пуцку я б хотів передати «прибраним» — у сенсі юридичному, фінансовому, наставницькому. А моїх близьких і друзів не залишити без простягненої руки, без «перепрошую» або «прошу про вибачення».
— Як святкувати, щоб не змучитися святкуванням?
— Святкування буває вельми складним, зокрема для людей, що працюють у якійсь корпоративній гарячці. Тому варто розслабитися — це дуже здорове вміння. «Розщіпнути гудзики», видихнути.
— Я видихаю, тобто?…
— …тобто десь ховаюся, десь пробую вимкнути телефон, не відповідати на дзвінки, нагадати собі, що найважливіше.
— Ви кажете у проповідях, що хотіли би, щоб люди покохали Євхаристію. А це не надто складно?
— А чому складно, якщо точно знаємо, що на цій Євхаристії відбувається і Кого ми приймаємо? Якщо я повністю єднаюся з Кимсь, Кого надзвичайно люблю, то де може бути більше щастя?
— Це може бути складно, коли нема цього усвідомлення.
— Коли ми залишаємося тільки спостерігачами, католиками-гімнастами, які виконують певні вправи, стаючи навколішки і підводячись, — так, тоді це складно.
— Як перейти від віри «гімнастичної» до пережитої свідомо?
— Насамперед, усі жести в храмі потрібно виконувати старанно і якомога більш усвідомлено. У мене спазми в животі починаються, коли я бачу, як люди, замість стати на коліна, роблять якесь куце присідання посеред храму, а знак хреста свяченою водою нагадує чухання грудей.
— Якщо недільну Святу Месу ми не розглядаємо як зустріч із Богом, але беремо в ній участь з огляду на обов’язок, ідемо, «бо так треба» або «що люди скажуть», — наша участь у ній має сенс?
— Звісно, якийсь сенс має. Якщо ми йдемо, бо такий наш обов’язок, це означає, що маємо якийсь внутрішній імпульс. Краще піти з обов’язку ніж узагалі не піти.
Фрагмент книжки «Декалог. Отець Ян Качковський розмовляє з Катажиною Шкарпетовською».
фінансово.
Щиро дякуємо!
