Коли немає сил підвестися з ліжка. Що робити при емоційних травмах

Часи у нас не просто складні, а дедалі складніші. Добре, що вже діє чимало психологічних служб і консультацій. Але до них не всі добираються…

Може, комусь допоможе порада, взята з власного досвіду.

Близько трьох років тому в моєму житті сталася одна вкрай тяжка подія, наслідки якої я відчуваю досі.

Йдеться не про смерть чи хворобу. Радше про драму особистого характеру.

Сталася ця подія увечері, тривала ніч, а на ранок я виявила, що реально не можу підвестися з ліжка. Не маю ні сил, ні бажання, ні можливості.

Я розпадалась на складові, яких уже не могла об’єднати.

Причому відбувалось це так що тебе затягує у вир, вибратися з якого немає ні мотивації, ні здатності, і падати в який у той момент було надзвичайно спокусливо.

Саме тоді мені подзвонив брат. Він, на щастя, психотерапевт за фахом.

Брат сказав мені буквально таке: «У тебе зараз є дві можливості. Перша: ти нічого не робиш, продовжуєш лежати, і я тобі тут нічим допомогти не зможу. Друга: ти встаєш, нехай і через силу, хоч якось, і починаєш щось робити. Хоч щось. І тоді ми подумаємо, що реально зробити можна».

Я подумала. Хвилини три, певно.

І встала.

Я не можу сказати, що встала на міцні ноги. Ноги тремтіли. І взагалі, всередині в мене все траслося.

Навіть зараз, коли я згадую ту ситуацію, — я згадую її з внутрішнім тремтінням.

Але я вирішила це написати: по‑перше, щоб нагадати собі, що я здатна на багато що. А по‑друге, я припускаю, що ці слова допоможуть іншим.

Того ранку я зуміла встати, вмитися і вдягнутися. Це було величезним досягненням.

Я зустрілася з людиною, яка спробувала (!) мені допомогти. У підсумку, з тієї допомоги нічого не вийшло, але — повірте мені — бувають ситуації, коли навіть чиєсь бажання допомогти означає дуже багато.

Потім я пішла на вокзал, купила білет, вскочивши у поїзд в останню мить, і поїхала з міста на цілий день. Коли брат передзвонив і почув, що я, яка не мага сил зволіктися з ліжка, кудись їду в поїзді, — він був, м’яко кажучи, ошелешений. З тієї поїздки теж небагато що вийшло потрібного, але… Але це був рух.

Я знала, що я щось роблю. Можливо, неправильне. Можливо, несуттєве. Але, в будь-якому разі, я не залишилась лежати.

В той час я з трудом розуміла, що мої дії не такі корисні, як мені би самій хотілось, але я почала подобатися собі — такою. Вмитою, одягненою, рішучою.

Мої внутрішні уламки почали об’єднуватися всередині мене.

Ті, хто працює з травмою, знають, що вона проявляється саме так: дезорганізація, диссоціативність, розпад. А процес видужання — це об’єднання і консолідація. З‑цілення.

Тому, якщо хтось із вас зараз перебуває в ситуації, коли вам тяжко встати, навіть більше: сама думка про те, щоб встати, — нереальна, — то згадуємо, що у нас є дві можливості.

Якщо ми вирішуємо лежати — то допомогти нема чим.

Але якщо ми вирішуємо підвестися… то далі є дуже багато опцій. І найперша з них — умитись, одягнутись і починати щось робити.

Навіть якщо ми будемо робити щось, що не виявиться потрібним чи корисним!

Не виключено, що ми не зможете змінити ситуацію. Але ви стовідсотково змінитеся самі. А це, своєю чергою, простягне вам руку для спасіння.

Марина Юшкевич,
магістр соціальної роботи, Беер-Шева, Ізраїль

Переклад CREDO з дозволу автора