«Нам із друзями спало на думку зробити щось дуже дурне: піти під образ Божої Матері й там полаятися. Ми хотіли перевірити — не знаю, чому, — чи це вдасться».
Те, що сталося потім, вплинуло на все моє життя, — каже євангелізатор Аркадій Лодзєвський.
— Ти розповідав мені, що вже в початковій школі став віддалятися від Бога. Цікавість до духовності, як ти казав, повернулася з силою, коли тобі було 17 років. Що на це вплинуло?
— Я навчався тоді в гастрономічному ліцеї. Катехизу нам викладав старенький священник, святої вже пам’яті. Він ходив у латаній сутані, у школу їздив на ровері. І коли він вів катехтизу, на жаль, усі учні йому заважали — і я також.
Він не вмів підтримувати дисципліну, не знав, як привернути нашу увагу. Був нерішучий, невпевнений і, мабуть, тому всі сідали йому на голову. І, хоча ми не були аж такою зіпсованою молоддю, він просто не міг проводити уроки. Сьогодні я знаю, що тоді сильно діяв злий дух, чого ні я, ні мої однокласники не усвідомлювали.
За кілька місяців старого священника замінив інший — молодий, енергійний, веселий. Пам’ятаю, що на першому занятті він сказав: «Ми не будемо молитися і говорити про Бога». У класі настала тиша, недовіра й шок. Він знав, як підійти до нас, і вів нас до Бога йому й Богові відомим способом.
Наприклад, упродовж пів години заняття він розмовляв із нами про їжу, готування, а потім 15 хвилин вів нас до Бога. Він умів здобути нас для Неба, і від нього я навчився того, що жодна теологія не допоможе, якщо спершу ми не завоюємо серце людини. Новий священник якось організував поїздку до Ченстохови. Поїхав увесь клас. Соромно зізнатися, але ми разом із друзями замислили щось дуже нерозумне: нам спало на думку піти під образ Божої Матері й там полаятися. Ми хотіли перевірити — не знаю, навіщо, — чи нам це вдасться. До того ж ми побились об заклад, хто з нас це зробить «краще».
Я знаю, що це було дуже нерозумно з нашого боку і, звісно, під впливом злого духа. Те, що сталося потім, вплинуло на все моє життя. Я став навколішки перед образом Божої Матері й хотів вилаятися — але якась сила не давала мені цього зробити, я не міг вимовити ані слова. Мені відібрало мову.
Я не міг навіть заговорити з друзями. Я злякався і втік з‑під образу, подумки благаючи Бога повернути мені голос. Пам’ятаю, що зупинився тоді біля скриньки з проханнями до Божої Матері й написав: «Маріє, прошу Тебе, наверни мене, але конкретно». За кілька хвилин мова до мене повернулася.
Після поїздки я протягом двох тижнів, день у день, ходив до храму — просто відчував таку потребу. Потім почалися табори, вино, дівчата, вогнища — і я знову повернувся до якогось несвідомого стану.
Отямився я тільки вісім років тому — зустрів живого Господа Ісуса. Я відчував радість, яка йшла ззовні, від Бога. Вона не виросла в моєму серці, Бог влив її туди. Я почув прості, сповнені любові, слова: «Я люблю тебе. Саме такого».
— Такого, тобто — якого?
— Поламаного, побитого.
— Що тебе тоді травмувало?
— Нереалізовані стосунки, нездійснені мрії, життя без таїнств. Перед наверненням я турбувався про забезпечення, про матеріальні блага, користувався повагою, яка насправді була лише видимістю. Я отримував задоволення від речей, які були моделлю мого життя.
Усі мої знайомі, які спілкувалися зі мною тільки тому, що мали із цього зиск, відійшли. У моєму житті з’явилися нові люди — у якомусь сенсі більш справжні.
До навернення серед моїх найбільших радощів був спортивний автомобіль, який я собі купив. Коли я зустрів Господа Ісуса, то не міг повірити, що був зосереджений на такому лайні; що зробив щось таке несуттєве таким важливим у своєму житті.
— Ділення любов’ю Бога з іншими, з людьми, яких ти навіть не знаєш, приносить тобі радість?
— Для мене немає більшої радості на цій планеті, ніж ділитися з іншими любов’ю Бога.
— Я запитую, бо найчастіше ти не знаєш людей, яким проголошуєш Добру Новину. Ти зустрічаєшся з ними на мить і ваші шляхи, швидше за все, ніколи не перетнуться.
— Тут, на землі, — можливо, ні. Але точно перетнуться в Небі. Ці люди — мої сестри й мої брати у вірі, я проведу з ними цілу вічність. Колись ми сидітимемо з Ісусом на траві в Небі, будемо згадувати земне життя і той момент, коли вперше подивилися серцем у Небо.
— Чи зустрічав ти у своєму житті людей, які вже тут, на землі, сяяли святістю?
— Зустрічав. Однією з таких людей була пані Марія Хмара — свята, Божа жінка. Коли я познайомився з нею, їй було близько дев’яноста років. Ми подружилися, хоч я ніколи б не подумав, що можу дружити з дев’яносторічною жінкою. У неї було обличчя, як у бабусі з казки.
Я ходив на зустрічі спільноти Віднови у Святому Дусі, на які приходила й вона. Стояла завжди позаду. Я зустрічав її щодня в катедрі, куди вона ходила на Месу, і подумав, що було б добре колись із нею порозмовляти. Я відчував, що це незвичайна жінка.
Й одного дня, коли вона поверталася з храму, я заговорив із нею. Вона зупинилася, ми сіли на парапет. Пам’ятаю, що тоді йшов дощ, парапет був мокрий, але для неї це було неважливо. Я запропонував сховатися від дощу в сусідній брамі, а вона, усміхаючись запитала: «Ти що, боїшся дощу?»
Я запитав, як її звати. Вона відповіла — Марія. «О, як нашу Маму. А прізвище?» «Моє прізвище — Хмара» Це мене зворушило. Вона усміхнулася. «Марія Хмара, справді?» «Так», — підтвердила вона з усмішкою на обличчі.
І почала розповідати… що колись жила у Кракові, що дуже добре знала Кароля Войтилу, співала в хорі, яким він керував, ходила з ним на байдарках. Я подумав: «Боже, який скарб є у спільноті й ніхто про нього не знає». Ми подружилися, я часто після Служби проводжав її додому.
Пані Марія щодня, двічі на день, приймала Святе Причастя — мала таке бажання. Якось ми пішли разом на зустріч спільноти. У це день пані Марія вже двічі прийняла Причастя. Під час зустрічі спільноти була Свята Меса. Пані Марія, оскільки до того двічі вже прийняла Причастя, не могла зробити це ще раз, бо, як відомо, в один день можна прийняти Ісуса тільки двічі.
Я запропонував: «Пані Маріє, я запитаю священника, може, він дозволить Вам прийняти Причастя втретє». Вона була трохи збентежена, але не сказала «ні». Під час Меси був такий момент, коли я зміг підійти до священника й непомітно запитати його про це. Священник подумав і погодився. Потім я повернувся до пані Марії, задоволений, і кажу: «Я домовився, Ви можете прийняти Причастя втретє».
Тоді сталося те, чого я не очікував. Пані Марія сказала: «Хто ти? Це не ти домовився! Це Ісус влаштував!» Я сів біля неї і кажу: «Господи, Боже, я мовчу» (сміється). Коли вона повернулася після Причастя, я обійняв її, а вона тоді каже: «Я вперше за своє дев’яносторічне життя прийняла Господа Ісуса в Причасті тричі за день. Дякую!» За кілька тижнів пані Марія померла.
*Уривок із книжки «Моя база — в Небі. А Лодзєвський у розмові з К. Шкарпетовською».
фінансово.
Щиро дякуємо!
