Сповідати складно — і сповідатися теж складно. Про сповідь очима священника розповідає проректор Інституту Богословських Наук у Городку отець Сергій Хитрий.
Як навчають сповідати у семінарії?
Є такий предмет, як сповідництво, на якому семінаристів навчають, як потрібно сповідати, як це відбувається, що це за процес, що за таїнство тощо; і є практичні заняття, коли викладач сам тобі нібито сповідається. Наприклад: «Я 10-річний хлопчик. Не слухався маму, матюкався, курив. Більше гріхів не пам’ятаю». Семінарист має дати повчання, покуту, а потім викладач поправляє, показує помилки. Так відбувається навчання.
Такі «сценки» готують; але насправді священник вчиться сповідати, вже коли починає сповідати. І це відрізняється від «тренажера».
Чи таємниця сповіді зобов’язує тільки священника?
Таємниця сповіді стосується обох: і сповідника, і каяника. Що відбувається на сповіді, того не може знати більше ніхто. Не може бути так: людина посповідалася і пішла розповідати всім, що вона казала на сповіді, що священник їй казав тощо. Яку священник задав покуту, поділитися можна — це не буде зрадою таємниці. Натомість сам перебіг сповіді охоплений суцільною таємницею. Проте каяник не має канонічних кар, якщо розкаже про сповідь. А священник настільки зв’язаний таємницею сповіді, що в разі її порушення він відлучається від Церкви силою самого права (excomunica latae sententiae). Тобто нічого не треба доводити — Закон каже, що в момент зради сповіді священник є відлучений від Церкви і всі його подальші дії, таїнства — недійсні, неправомірні. Кожен священник це усвідомлює і намагається дотримуватися таємниці сповіді.
Чи може священник, посповідавши людину, розповідати її історію на проповіді?
Так робити не бажано. Але це не буде excomunica latae sententiae, якщо священник не називає імені й не зрозуміло, про кого йдеться, бо щоб відбулася зрада таємниці сповіді, оточення не повинно знати, про кого конкретно священник каже. Я часом теж наводжу якісь приклади зі сповіді, хоча загалом стараюся цього не робити. Але якщо роблю, то, наприклад, коли людина посповідалася у мене в Польщі, а я в Україні говорю про відповідну сповідь, бо цей приклад пасує мені до проповіді. Люди не знають, про кого я кажу. Я узагальнюю: «часом людина сповідається і є так… Моліться у цьому намірі» тощо — для того, щоб навчити інших людей, що чогось робити не потрібно. Я розповідаю про те, що було на сповіді, — але хто це робив, хто сповідався, не називаю.
Що робити зі зловживаннями священника на сповіді?
Сповідник може поранити людину невідповідною поведінкою — наприклад, кричати, принижувати. Це може зламати людину.
Коли священника висвячують, він не має права сповідати. Дозвіл сповідати, йому дає єпископ. Спочатку на рік; якщо немає скарг — то дозвіл подовжують, і потім дається юрисдикція сповіді аж до відкликання.
Якщо ситуації, коли священник невідповідно поводиться, трапляються, цьому важко зарадити. Можна поговорити з єпископом. Особливо якщо такі ситуації непоодинокі.
Коли священник чує сповідь, у нього теж виникають різні реакції на вислухане. Якщо людина приходить і чути, що вона справді кається, то священник ніколи не буде її сварити. Якщо сваритиметься, то це просто незрілий священник, він узагалі не зрозумів, для чого він сидить у конфесіоналі, для чого його Господь Бог поставив сповідати. Бо кожна людина має розуміти, що Таїнство сповіді — це таїнство Милосердя. У момент відпущення гріхів священник каже такі слова: «Бог, Отець милосердя — Deus, Pater Misericordiarum». Латиною це означає «багатий милосердям». У милосерді не може бути крику, агресії. Ісус це добре показує у притчі про блудного сина, яка ще зветься притчею про милосердного батька. Як батько поставився до сина? Він навіть не дав йому договорити те, що той запланував сказати. Сповідь — це таїнство Милосердя. І коли людина приходить і з голосу чути, що вона справді шкодує за свої гріхи, кається, розуміє, що наробила багато бруду у своєму житті, — священник завжди поставиться з милосердям, бо сповідь має підняти людину. Гріх її знищив, розчавив, втоптав її у бруд, а священник має її підняти й показати, що Бог все одно милосердний і Його милосердя більше за твої гріхи.
Але коли приходить людина і починає розповідати про гріхи сусіда, сусідки, чоловіка, свекра, свекрухи — всіх навколо і дуже докладно, з усіма деталями, а потім каже: «Більше гріхів не пам’ятаю», то, перепрошую, рукави самі закочуються пояснити такій людини, що вона вчинила просто зараз іще один гріх — обмови. І це було взагалі не таїнство, а святотатство в таїнстві, бо людина прийшла на таїнство, а фактично насміялася з нього. Тому, коли я як священик чую таку сповідь, то всередині починає кипіти злість: ти тут сидиш, щоб дати людині милосердя, а людина не прийшла каятися, воно їй не потрібне; вона прийшла наговорити на інших.
Або приходить людина і каже про свої гріхи легковажно: «Отче, зробила аборт. Ну, таке, буває». Як такій людині уділити милосердя, коли вона навіть не бачить у своєму гріху проблеми?
Тому часом священника бере злість: «Чому ти взагалі до мене прийшов чи прийшла, якщо ти в гріхах не бачиш проблеми? Якщо ти не каєшся?» Такі сповіді дуже важкі, вони виснажують. Я люблю сповідати людину, яка кається. Я кажу їй: «Для Бога твої гріхи не проблема, це для тебе вони — проблема».
Коли трапляються випадки зловживання священником на сповіді, мені спадає на думку євангельська порада: «Якщо твій брат згрішив проти тебе, докори йому». Сам-на-сам. Не треба відразу бігти до єпископа. Можна поговорити з цим священником про цю ситуацію вже на духовній розмові, пояснити своє бачення ситуації, сказати, що «мені було неприємно, я прийшов за Божим милосердям, а не для того, щоб мене висварили. Можливо, Ви мене неправильно зрозуміли, отче? Я справді хочу жити духовно, по-християнськи, і очікував допомоги від Вас».
Чи може священник на сповіді сказати каянику, що той піде до пекла?
Це, звісно, зловживання і так священник сповідати не може. Тоді треба розмовляти з єпископом. Тут теж ситуація може бути неоднозначною, бо священник, зв’язаний таємницею сповіді, не може себе захистити. Ти можеш сказати єпископу все, що завгодно, а священник буде мовчати — він не може, бо він зв’язаний таємницею сповіді. Але священник не має права казати комусь, що той піде до пекла — або не піде до пекла, — бо він не Господь Бог.
Також священник не має права вимагати у каяника якоїсь клятви, тим більше, що Таїнство сповіді — це не місце для цього. Як можна сказати алкоголіку: «Пообіцяй мені, що ти більше не питимеш?» Він не може дати таку обіцянку. Навіть якщо дасть, він її порушить. Це вимога понад можливості людини. Це все одно, що сказати: «Пообіцяй мені на цій сповіді, що ти ніколи не будеш грішити». Людина має зранену природу. Тому, навіть якщо я після сповіді приймаю рішення не грішити, це не означає, що я грішити не буду. Я можу жити без важкого гріха — це людині під силу; натомість легкі гріхи людина робитиме постійно. Але «не грішити» не вимагається; вимагається, щоб людина працювала над собою. Тому ця умова доброї сповіді в деяких молитовниках сформульована інакше: не «тверде рішення більше не грішити», а «тверде рішення виправитися». Таке рішення людина має прийняти, тобто усвідомлення зла має викликати в людині розкаяння і рішення не повертатися до цього зла після прощення. Але ми не можемо точно знати, що людина не повернеться до цього гріха; людина сама не може мати такої впевненості, вона зранена первородним гріхом.
Чи можна піти зі сповіді, якщо сповідник поводиться неадекватно?
Гадаю, це не буде гріхом. Бо, з одного боку, людина не зобов’язана терпіти знущання від якогось недолугого сповідника. Справді, можна встати й піти. Залежить від того, як людина почувається, бо це все ж таки Таїнство. Якщо я прийшов, щоб отримати відпущення гріхів, то я хочу його таки отримати. Якщо священник поставився неадекватно, різко, безцеремонно, неввічливо, — я приймаю це як покуту за свої гріхи. Коли грішив — було приємно, а зараз мені трохи неприємно; але: «Боже, прийми це як покуту за мої гріхи, я готовий це перетерпіти, бо заслужив». Сповідь — це розмова про неприємні речі й часом священник може докорити, а каянику потрібно мати трохи смирення, щоби прийняти жорстке напоумлення як покуту. І отримати відпущення гріхів. Але коли людина відчуває, що це понад її сили, то Бог не змушує терпіти понад сили якісь приниження чи образи.
А з іншого боку, ми живемо в такі часи, що саме поняття гріха девальвується й люди хочуть чути тільки приємне. Тому каяник перш за все має усвідомлювати, що він приходить на сповідь із покаянням і має це покаяння виразити, щоби священник почув, що людина кається, усвідомлює зло, яке скоїла. Коли людина приходить із покаянням, вона завжди отримує відпущення гріхів.
Чи може каяник відмовитися від покути?
По-перше, треба розуміти, що покута — це не щось приємне; покута має боліти. По-друге, покута має бути на користь каянику — саме для цього вона є. Бо кажуть, що покута — це відшкодування Господу Богу за гріхи. Насправді ми Йому нічим відшкодувати не можемо, бо всі гріхи вже відшкодовано смертю Ісуса Христа. Але це — певна вдячність, вона має педагогічний аспект і має допомогти каянику виправити його гріхи. Тому покута може нести якийсь тягар. Однак пенітент завжди може сказати, що він таку покуту виконати не може, наприклад, фізично чи морально. Якщо каяник із якихось фізичних чи психологічних причин не може виконати покуту, то він так і має сказати: «Я цю покуту виконати не можу. Прошу замінити мені покуту».
Серед апостолів був Юда Іскаріот і він теж був апостолом; ні в чому гідність апостольства цим не принижена. Так само священники — такі ж люди, як і всі інші. Священник є грішною людиною. Господь не вибирає у священники святих, бездоганних, ідеальних, найпобожніших хлопців. Господь Бог дивиться на серце. Після рукоположення всі негативні риси не зникають, вони залишаються і навіть можуть загострюватися. Священник так само потребує навернення, потребує покаяння, так само має працювати над зростанням свого духовного життя. Ми всі йдемо до Божого Царства, але кожен у своєму стані і кожен у своєму служінні. Священники теж.
Повність подивитися розмову Юлії Завадської з отцем Сергієм Хитрим та Іриною Сашко можна тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
