Кажуть, що жінка має бути тихою і покірною, якщо вона християнка. Також поширеною є думка, що ця «тиха-покірна» жінка повинна мовчати, коли її ображають. Повинна терпіти, бо це її хрест. А як насправді вчить Церква?
Про стереотипи щодо жінок у Церкві, що означає бути «тихою і покірною», а також про насильство у шлюбі і як до цього ставитися — у розмові головної редакторки CREDO Юлії Завадської з суддею єпископського суду Київсько-Житомирської дієцезії, викладачкою Вищої духовної семінарії Пресвятого Серця Ісуса, журналісткою, фотографинею с. Францискою Туманевич CSFN та Лілією Кучер — психологинею, дружиною, мамою, членкинею Української асоціації когнітивно-поведінкової терапії.
Чи повинна жінка мовчки терпіти образи?
Думка про те, що жінка має бути «тихою і покірною» і тому терпіти образи та приниження, — це дуже токсична, шкідлива позиція. Це робить жінок співзалежними, затуляє їм рота, взагалі деформує структуру шлюбу, подружжя. Бо в подружжі можна терпіти, коли хтось хропе, коли у когось проблеми зі шлунком, коли випадає волосся тощо. Коли хтось має вибуховий характер, то якось треба пробувати з цим працювати. Але коли є насильство і кажуть: «Терпи, бо ти вінчана», «Бог терпів і нам велів»; коли це єдине трактування поганого ставлення до жінки; коли заплющують очі на величезне психічне й моральне страждання жінки й дітей, — то не про це йдеться у шлюбі!
У церковних документах є канон, у якому написано, що подружжя — це союз чоловіка і жінки, за своєю природою скерований на добро подружжя (ККП, кан. 1055, § 1). У подружжі як чоловікові, так і жінці має бути добре.
І не тільки в подружжі. Бог створив людину на свій образ і подобу. Чоловіком і жінкою. Це дуже важливо, що вони — рівні й були рівними завжди.
Що робити жінці, яка має церковний шлюб і стикається з насильством у сім’ї?
Велике фізичне чи психічне насильство бере початок із маленьких кроків. Мало в якій сім’ї насильство починається з побиття у перший же день. Насильство розвивається поступово. Воно починається зі зневаги, з поганих слів. Потім доходить до психічного насильства. У таких випадках ніколи не треба мовчати. Потрібно шукати допомогу, ділитися цим — зокрема, щоб мати свідків у разі суду. Жінки іноді живуть у такій ситуації насильства по 10‑15 років. Через те, що вважають: якщо вже вони у шлюбі, то навіть коли є насильство, фізичне чи психічне, якась залежність тощо, — то немає виходу: треба терпіти.
Церква у Кодексі канонічного права каже, що коли є загроза життю, а також психічному або фізичному здоров’ю жінки чи дітей, вона має право переїхати від чоловіка. Це дозволено Церквою. Церква не каже: «Все, ти тепер у шлюбі, хочеш-не хочеш — живи; хай діти живуть у насильстві; хай бачать антиприклад сім’ї і потім створюють таку саму в дорослому житті». Ні. Коли є загроза, страждання, то постраждала сторона має право на окреме проживання (сепарацію). Така жінка не може відразу вийти за іншого заміж — але то вже наступне питання. Натомість вона має право шукати допомогу, виїхати й не жити під одним дахом із насильником.
Терпіти, бо шлюб?
Чому часто немає свідків насильства у сім’ї? Бо навіть коли жінки розповідають про насильство своїм знайомим чи рідним, то кажуть ніби про якусь свою знайому, ніби це не з ними відбувається. І у відповідь чують: «Хай терпить. То ж її чоловік». Тоді така жінка боїться відкритися і сказати, що це насправді відбувається з нею, бо бачить, що не дістане підтримки, і терпить далі й мовчить.
Важливо також це доносити до людей, до священників. Бо коли людина, найчастіше жінка, йде на сповідь і розповідає про проблеми й навіть фізичне насильство, то на сповіді може почути: «терпи».
Який вихід?
Треба починати шукати допомогу — психолога, психотерапевта, лікування. Варто сісти й розкласти своє життя перед Богом, запитати, чи таке життя — з фізичним стражданням, із тим, що я несу відповідальність за своїх дітей, що вони ростимуть у токсичній сім’ї, — влаштовує мене? Так, важко самій виховувати дітей, важко почати жити самостійно; але психічне й фізичне здоров’я набагато важливіше за те, що скажуть люди. Люди поговорять і забудуть.
Проте піти від чоловіка-насильника — це має бути вибір жінки. Треба розмовляти, пояснювати, працювати з психологом, поки жінка сама не прийде до такого рішення. Бо легко сказати «піди», а там — важкі переживання, травми і ще багато чого за плечима. Але жінкам треба постійно повторювати, щоб вони це чули: «Ти — цінна, ти маєш гідність, ти заслуговуєш на безумовну любов, яку маєш від народження».
Важливо дбати про себе — керуючись заповіддю «люби ближнього свого, як себе самого». Це означає чути себе, відчувати, як мені добре. Зупинитися і прислухатися, чого я хочу, що мені зараз потрібно. Розуміти свої потреби і говорити про них. Любов до себе, самоспівчуття — це не егоїзм, не зарозумілість. Це те ж саме милосердя, яке Бог виявляє до нас. Ми не зможемо любити інших, якщо не навчимося любити себе.
Повністю відеоетер з Юлією Завадською, с. Францискою Туманевич та Лілією Кучер дивіться тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
