Про доконечність захисту незмінних істин віри, зокрема в контексті дискусій, що точаться перед XVI Пленарним засіданням Синоду єпископів, в інтерв’ю для Хав’єра Аріаса з InfoVaticana говорить колишній префект Конгрегації віровчення кардинал Герхард Людвіг Мюллер.
— У жовтні розпочнеться остання фаза Синоду на тему синодальності: який Ваш підхід до цього?
— Я молюся, щоб усе це було благословенням, а не шкодою для Церкви. Також докладаю старань до теологічної чіткості, щоби Церква, згромаджена довкола Христа, не стала політичним танцем довкола золотого тельця агностичного духа нашої епохи.
— Папа Франциск включив Вас у список учасників, які матимуть своє слово на Синоді. Як Ви сприйняли цю новину?
— Хочу зробити все, що в моїх силах, для блага Церкви, якій я присвятив усе життя, мої думки і мою працю в попередні роки.
— Чи Ви вже думали про послання, яке озвучите під час синодального засідання?
— Передусім я б хотів сказати, беручи до уваги численні розчарування молоді в Лісабоні: Церква, яка не вірить в Ісуса Христа, Сина Бога Живого, це не Церква Ісуса Христа. Кожен учасник повинен вивчити перший розділ «Lumen gentium» про таємницю Церкви у Божому плані спасіння, Бога в Трійці єдиного. Церква це не майданчик для розваг ідеологів «безбожного гуманізму» ані стратегів, які зривають партійні конференції.
Вселенська спасительна Божа воля, яку ми зустрічаємо у Христі — єдиному посередникові між Богом і людиною, воплочена історично й есхатологічно, становить майбутню програму Його Церкви, а не Велике Перезавантаження атеїстично-глобалістичної «еліти» мільярдерів-банкірів, які за маскою філантропії приховують своє безжалісне збагачення.
— Що Ви, отче-кардинале, думаєте про те, що журналісти не зможуть слідкувати за подіями Синоду наживо?
— Я не знаю намірів, що стоять за цим кроком, але напевно 450 учасників не триматимуть справ у таємниці. Багато з них використовують журналістів собі на користь (або ні). Це велика година маніпуляцій, пропаганди програми, яка приносить Церкві більше шкоди, аніж користі.
— Деякі голоси критикують присутність мирян на цьому синодальному зібранні.
— Єпископи беруть участь силою своєї влади, здійснюючи разом із папою колегіальну відповідальність за всю Церкву. Якщо миряни беруть участь із правом голосу, то це вже не Синод єпископів, а церковна конференція, яка не має апостольського вчительського авторитету колегії єпископів. Говорити про Третій Ватиканський Собор може тільки неосвічений, оскільки римський Синод єпископів від самого початку не є Вселенським Собором. Папа не може його проголосити ex post, оминаючи божественне право єпископів на ІІІ Ватиканський Собор, який міг би встановити нову Церкву, перевищуючи або доповнюючи ту, яка нібито зазнала стагнації після ІІ Ватиканського Собору.
Щоразу, коли популістські ефекти перехиляють шальку в напрямку таких спонтанних рішень, — сакраментальна природа Церкви та її місія виявляються затьмареними, навіть якщо пізніше робляться спроби обґрунтувати це загальним священством усіх віруючих і нівелюванням суттєвих відмінностей священства, прийнятого в Таїнстві рукоположення (Lumen gentium 10).
— Щораз більше єпископів і мирян висловлюють занепокоєння тим, що відбудеться під час цього Синоду. Чи є підстави для побоювань?
— Так, фальшиві пророки (ідеологи туманів), які представляють себе прогресивними, заявили, що вони перетворять Католицьку Церкву в допоміжну організацію для Агенди-2030 [програми ООН «Сталий розвиток до 2030 року». — Прим. пер.]. За їхньою думкою, тільки Церква без Христа пасує до світу без Бога. Багато молоді повернулося з Лісабона розчарованими через факт, що Церква більше не зосереджується на спасінні у Христі, але на світській доктрині спасіння. Швидше за все, навіть єпископи є, які не вірять більше у Бога як у джерело й мету людини та спасителя світу, але як паннатуралісти або пантеїсти вважають так звану матір-землю початком буття, а кліматичну нейтральність — метою планети Земля.
— Чи вважаєте Ви, що [на Синоді про синодальність] може бути затверджено зміни у вірі та доктрині, як кажуть деякі групи і рухи у Церкві?
— Ніхто на землі не може змінювати, додавати ані віднімати будь-що зі Слова Божого. Як наступники апостолів, папа і єпископи повинні навчати людей того, що їм велів Христос, який жив на землі і воскрес, єдиний учитель. І тільки в цьому сенсі справджується обітниця, що члени і голова Його тіла завжди залишаться з Його учнями (пор. Мт 28,19нн). Не можна дивуватися, беручи до уваги брак елементарної теологічної освіти навіть серед єпископів, що зміст віри та її незрівнянну повноту у Христі сплутали з прогресивною теологічною рефлексією та зростанням усвідомлення віри Церкви в усій церковній традиції (Dei verbum 8‑10). Непомильність Магістерію поширюється тільки на вірне збереження та інтерпретацію таємниці віри, дорученої раз назавжди Церкві (depositum fidei, або ж здорова доктрина, вчення апостолів). Папа з єпископами не отримують нового об’явлення ((Lumen gentium 25, Dei verbum 10).
— Що сталось би, якби, наприклад, синодальне згромадження затвердило благословення одностатевих пар, зміну сексуальної моральності, скасування обов’язкового целібату священників або дозвіл на дияконат жінок? Ви би це прийняли, отче-кардинале?
— З цього списку потрібно усунути целібат священників, оскільки зв’язок Таїнства рукоположення з харизмою добровільного зречення подружнього життя не обов’язковий з догматичного погляду, — хоча ця стародавня традиція латинської Церкви не може бути свавільно скасована одним розчерком пера, як чітко підкреслили Отці ІІ Ватиканського Собору (Presbyterorum ordinis 16). Галасливі агітатори рідко турбуються про спасіння спільнот, позбавлених священників; їм радше йдеться про нападки на цю євангельську раду, яку вони вважають анахронічною і навіть нелюдською в епоху сексуального просвітництва.
Благословення аморальної поведінки осіб однієї статі або й протилежних статей це пряме заперечення Божого Слова і Божої волі, серйозне блюзнірство.
Таїнство рукоположення на рівні єпископату, пресвітерату і дияконату може уділити Божу владу. Право на нього може отримати тільки охрещений чоловік, чиє покликання Церква перевірила на істинність. Такі вимоги за більшістю голосів були б апріорі неактуальними. Вони також не могли би бути введені у канонічне право цілою Колегією єпископів разом із папою або самим папою, оскільки суперечать Об’явленню та чіткій вірі Церкви.
Формальний авторитет папи неможливо відділити від сутнісного зв’язку зі Святим Письмом, Апостольською традицією та догматичними рішеннями Магістерію, що йому передували. В іншому разі, як помилково розумів папство Лютер, папа поставив би себе на місце Бога, який є єдиним автором об’явленої істини, замість того щоб обмежитися вірним свідченням, у владі, уділений Христом, про об’явлену віру, цілісно і неперекручено, і вірного представлення її Церкві.
У цій крайній ситуації, від якої Бог може нас урятувати, кожен церковний служитель втратив би свій авторитет, і жоден католик не був би вже зобов’язаний до релігійного послуху єпископові-єретику або схизматику (Lumen gentium 25; пор. відповідь єпископів на помилкову інтерпретацію Бісмарка, 1875).
— Чи вважаєте Ви, що Церква робить достатньо багато, щоби чітко захищати істини, які нині є предметом дискусій?
— На жаль, ні. Її святе завдання — відважно проголошувати правду Євангелія, у Церкві та поза нею. Навіть Павло колись відкрито спротивився двозначній поведінці Петра (див. Гал 2), — вочевидь не ставлячи під сумнів його першість, установлену Христом.
Ми не повинні дати себе залякати в Церкві ані дати себе обдурити перспективою кар’єри взамін за хорошу поведінку, якої від нас вимагають. Єпископів і священників встановлює безпосередньо Христос, — що їхні настоятелі мусять брати до уваги. Проте вони об’єднані у спільність, яка включає релігійний послух у справах віри та канонічний послух у керуванні Церквою. Це, однак, нікого не звільняє від відповідальності сумління перед самим Христом, Пастирем і Вчителем, чия влада освячує, навчає і провадить віруючих.
Також потрібно провести чітке розрізнення між відносинами папи з його нунціями і ватиканськими працівниками та колегіальними відносинами папи з єпископами, які є не його підвладними, а братами в тому самому апостольському служінні.
— Яку роль повинен сьогодні відігравати папа?
— В усій історії Церкви, щоразу, коли папи почувались або поводились як політики, справи йшли в кепському напрямку. В політиці йдеться про владу людей над людьми; у Христовій Церкві йдеться про служіння спасінню вічного люду, до чого Господь покликав людей як своїх апостолів. Папа сидить на троні Петра. А спосіб, яким Симон Петро представлений у Новому Завіті, з усіма його злетами і падіннями, має бути заохотою і застереженням для кожного папи. У Горниці, перед своїм стражданням, Ісус каже до Петра: «коли навернешся, зміцнюй своїх братів» (Лк 22,32), — тобто утверджуй у вірі в Христа, Сина Бога живого (Мт 16,16). Тільки так він є скелею, на якій Ісус будує свою Церкву, і брами пекельні її не переможуть.
фінансово.
Щиро дякуємо!
