Зцілення святістю. Що таке агіотерапія і навіщо вона під час війни

Євангелізувати, щоб зустріти живого Бога. Розмова з сестрою Наталією Гальцовою SSpS.

— Сестро, чому Ви так хотіли, щоб книжка «Зустріч із живими Богом» вийшла в українському перекладі?

— У серпні 2016 року у Львові відбувся семінар «Пізнати Бога і людину. Агіотерапія — шлях до зцілення». Його для священників і психологів провели агіотерапевти, учні о. Томіслава Іванчича: Івіца Луліч і Лейла Чирник. Під час семінару слухачі виявили бажання читати книжки отця Томіслава в українському перекладі. Тож попросили мене перекласти одну з його найважливіших книжок: «Susret sa živim Bogom».

З огляду на особисте знайомство з автором, для мене було великою честю й радістю перекладати цю книжку, яку вже кілька десятиліть перевидають у Хорватії та перекладають іншими мовами. Отець Томіслав відомий як засновник агіотерапії, тобто зцілення духовної сфери людини, яку він нерозривно пов’язував із євангелізацією, проголошенням євангельської новини, що веде до зустрічі з Господом.

— Книжка о. Томіслава, на Вашу думку, це теоретичні міркування — чи вона походить із життєвого досвіду автора?

— Книжка «Зустріч із живим Богом» є плодом його глибокого досвіду Бога у власному житті. Пригадую, як він розповідав про своє чудесне зцілення. Тоді, по закінченні навчання в Римі, молодому священнику, сповненому душпастирської ревності, лікарі сповістили діагноз: рак підшлункової залози. Обіцяли три місяці життя… Вважаючи це помилкою в Божій арифметиці, він щодня навколішках покірно просив Бога, щоби зрозуміти, чому це сталося саме з ним. Одного разу під час такої молитви він збагнув, що має навчитися приймати з Божої руки усе: хворобу і здоров’я, життя і смерть. Відчув радість і надзвичайний спокій: нехай діється Божа воля! Через три місяці лікарі зробили обстеження і, на свій подив, не знайшли слідів раку.

Другим, не менш важливим досвідом у його житті був досвід посту і посиленої молитви разом зі студентами, про дари Святого Духа. Ці сильні моменти зустрічі з Богом, про які ми знаємо і не знаємо, стали рушієм його невтомної душпастирської праці до самої смерті. Його семінари насправді були доказом Божого Провидіння і турботи про хорватський народ, особливо в повоєнний період. Передусім, він закликав до близьких стосунків з Ісусом із Назарета, якого називав своїм «шефом», у якому вбачав правдивого Бога і правдиву, конкретну людину.

о. Томіслав Іванчич (1938-2017), хорват, професор Загребського університету, у 2004-2014 рр. член ватиканської Міжнародної богословської комісії

— Який головний зміст видання?

— Ця книжка має євангелізаційний зміст. Побудована на підставі ранньохристиянського катехуменату, що був надзвичайно ефективним свого часу, пристосована до сучасної людини та нових історичних обставин.

— Кому адресована ця книжка?

— Вона написана як послідовний виклад катехиз для семінару з євангелізації Церкви. Тому адресована передусім душпастирям, капеланам, катехитам, які прагнуть своїм вірним дати найдорожче – глибокий досвід живого Бога. Але також вона послужить кожному читачеві, хто шукає дорогу до пізнання сенсу життя, розуміння себе, як Божої дитини, відкриття Божої присутності й любові.

Особисто для мене ця книжка, зокрема певні катехизи, стали незамінними у підготовці до праці зі студентами, в’язнями, військовими та переселенцями, серед яких я в різний час мала або маю служіння.

— На Вашу думку: чи душпастирям, які проголошують Слово Боже, необхідно постійно проходити якусь формацію?

— Формація священника потрібна зокрема і для того, щоб навчитися бачити в кожній людині невимовний скарб, уміти слухати її та поважати її інакшість, зокрема її релігійний досвід або його відсутність.

Приміром, досвідчений душпастир розуміє, що перш ніж розпочинати солідну духовну працю з людьми, навіть охрещеними, але які сумніваються в існуванні Бога, мало про Нього чули і взагалі не завжди виразно бачать, для чого їм потрібний Бог, — потрібна певна підготовка: євангелізація. Серед нас також не бракує християн, які з різних причин не мали можливості духовного розвитку. Тому вимагати ревності у виконанні певних церковних практик для них може стати викликом непосильним — або принаймні незрозумілим. 

— Можете навести приклад?

— Була свідком того, коли священники дивувалися, що переселенці зі сходу, отримавши при монастирі усе потрібне для проживання, не поспішали до храму, не приходили на Службу Божу, акафісти чи молебні, слабко відгукувалися на запрошення приєднатися до молитовних груп. Звісно, боляче, коли твій співрозмовник не сприймає або й зовсім відкидає Того, Кого ти вважаєш найважливішим і найціннішим Скарбом у житті: Бога. Але пам’ятаймо про Ісусове послання проповідувати усім. Пам’ятаймо, що кожна людина в глибині серця прагне зустрічі зі своїм Джерелом справжнього щастя. Тож ніколи не опускаймо рук, а шукаймо способу доторкнутися до людського серця.

Саме тому я щиро радію, що нарешті ця книжка потрапить до рук українського читача, зраненого війною, який підводить свої очі до неба — з великою кількістю запитань, на які може дати відповідь лише Господь, наш Творець і Спаситель.