У неділю, 12 листопада, у базиліці св. Петра у Ватикані відбулась урочиста Божественна Літургія з нагоди 400-річчя мученицької смерті св. Йосафата Кунцевича.
«Його смерть і свідчення відваги віри стає причиною того, що багато з тих, хто за його життя були його ворогами, навертаються і стають його братами у його ж вірі», — зазначає у розмові з Vatican News о. Роберт Лисейко, протоархімандрит Василіянського чину святого Йосафата.
12 листопада 1623 року святий Йосафат Кунцевич прийняв мученицьку смерть. 1877 року він був канонізований як перший представник Східної Церкви, що відновила сопричастя з Римом. Його мощі спочивають під вівтарем св. Василія Великого в базиліці св. Петра у Ватикані.
Як вчення святого Йосафата може допомогти вірним в Україні відповідати на виклики, пов’язані з війною? Якими є пріоритети служіння самого о. Роберта в тому, щоби втілювати спадщину св. Йосафата в цей важкий період? І чим важливість толерантності між представниками різних конфесій та релігій?
— Сповнилося 400 років від дня мученицької смерті св. Йосафата. Україна зараз проходить один із найскладніших періодів у своїй історії. Чого святий Йосафат, його життя, мученицька смерть, його вчення можуть навчити нас, щоб ми з людською гідністю, з християнським духом пережили це все?
— Перше, що спадає на думку, — це відвага святого Йосафата: відвага, яка черпає свою силу в його вірі. Він вірить у проповідь Ісуса Христа; він, як монах, присвятив своє життя Йому. Йосафат перебуває в постійній молитві, провадить життя відречення, глибоко аскетичне. Він не має страху підійти до братів, що віддалені від Бога через гріх, проповідувати їм істину і закликати їх до навернення. Саме через це св. Йосафат стає мучеником: бо багато з тих, до кого він проповідував, чуючи голос правди Христового Євангелія, були сповнені ненависті й злості. Тому що, на жаль, так буває: інколи людині дуже важко прийняти те, що вимагає певної переміни; інколи важко позбутися внутрішнього зла і гріха, який несе ненависть супроти ближнього. У випадку святого Йосафата, ненависть виливається в те, що ті, хто його оточує, його вбивають.
Я думаю, ми переживаємо зараз аналогічний період, коли ми не можемо не говорити про прощення. Але про це нам також інколи важко чути — бо не завжди ми розуміємо правильно, чим є справжнє християнське прощення. Справжнє християнське прощення полягає не в тому, що ми заплющуємо очі і вдаємо, наче немає зла і гріха довкола нас чи в нас самих. Справжнє християнське прощення полягає в тому, що я відважно називаю гріх гріхом і зло — злом. Я прощаю свого брата, свого ворога; я прощаю того, хто також приходить, щоб, можливо, вбивати мій народ; але прощення приходить тоді, коли я дбаю про спасіння також того, хто мене сьогодні ненавидить. Я дбаю про його навернення. Бо ворог, який навернувся, перестає бути моїм ворогом, він перестає мені чинити зло.
І це було велике діло св. Йосафата, який закликав до покаяння і навернення тих, хто — чи під впливом інших, чи з власного переконання — палав ненавистю до інших своїх братів. Ми бачимо плоди праці, цього заклику до навернення і покаяння з боку св. Йосафата, зокрема, після його смерті. Це його смерть і свідчення відваги віри стали причиною того, що багато з тих, хто за його життя йому опонували і були його ворогами, навертаються і стають його братами у його ж вірі. Але це стається після його смерті.
На моє переконання, в контексті сучасної війни ми також повинні над цим роздумувати. Не тільки над тим, що відбувається зараз. Можливо, перед тим ми недостатньо зробили для того, щоб російський народ, який сьогодні вбиває наш український народ, справді став по‑справжньому християнським. А з іншого боку, ми повинні думати, що повинні зробити вже після війни для цього, щоб тим людям, які сьогодні, декларуючи себе християнами без будь якої християнської моралі, приходять і жорстоко вбивають інший народ, який є християнським, — що зробити для того, щоб їм допомогти справді стати християнами, пізнати Христову правду. Бо коли так станеться, вони перестануть бути для нас загрозою.
— Коли слухаєш Вашу розповідь про св. Йосафата, здається, що він просто не звертав увагу на тих, хто вважав його ворогом. Тобто він продовжував свій шлях, який вибрав, той, який вважав правильним. І, можливо, в цьому контексті можна говорити про прощення не як про якесь почуття приязні до тих, хто нам скоїв зло, а насамперед як про віру і довіру в те, що ми, попри все, повинні продовжувати свій християнський шлях.
— У мене складається таке враження, що ми декларуємо віру в воскресіння і життя вічне, але насправді не завжди глибоко віримо у це воскресіння і життя вічне. І я думаю, що саме св. Йосафат глибоко вірив у те, що земне життя має свій кінець, але після цього ми сподіваємося успадкувати вічне життя, яке приготував для нас Господь. Саме тому він не боявся віддати своє життя за свою віру і за своїх братів, бо він знав, що це не кінець. І також, коли ми справді віримо у вічне життя і воскресіння, то маємо відвагу прощати ворогам, молитися за них — бажаємо їхнього навернення, щоб вони також могли спастися. Ми тоді маємо відвагу іти й проповідувати Христове Євангеліє до тих, які не чули або, можливо, ще не зрозуміли проповідь Ісуса Христа. Коли по‑справжньому віримо, що наше земне життя тут не завершується, тоді ми також не палаємо ненавистю, але шукаємо добра нашого ворога, щоб він навернувся, покаявся і став інакшим і також брав участь у житті вічному, яке приготував нам Господь.
Мені здається, ця війна, яка є дуже болючою і драматичною, дає нам також добрі приклади справжнього християнського життя. Український воїн, який захищає свій народ, який ранить, а нерідко і вбиває свого ворога для того, щоб захистити слабших, які стоять за його плечима, — коли ранить свого ворога, бере його в полон, то починає лікувати його рани, тієї людини, яка ще буквально мить перед тим бажала його вбити. І це є виявом християнської любові до свого ворога. Там немає сентиментів, якоїсь симпатії до того, хто щойно бажав мене вбити; але там є дбання про його життя — щоб, можливо, відчувши опіку, дбання про його життя, він міг навернутися і зрозуміти, що ось так діє справжній християнин. Тому що саме так виглядає християнська любов: допомогти навіть тому, хто мене ненавидить, у той момент, коли він перебуває у великій нужді.
— Отче, Ви стали протоархімандритом вашого Чину порівняно недавно. Які Ваші пріоритети в тому, щоби втілювати спадщину св. Йосафата зокрема тепер, у цей важкий період, і в сучасній Україні загалом?
— Пріоритетом є справді плекати духовне життя за прикладом св. Йосафата, де кожен чернець шукатиме особисту єдність із Богом і єдність один з одним у братній спільноті. Бо особливість монашого покликання — бути свідками достовірного християнського життя для інших людей. Щоб інші також знали, що, попри різні виклики, попри різні людські бажання, ми можемо творити спільноту любові, в якій ми розділяємо все один з одними і один одного підтримуємо. Думаю, це дуже актуально в наш час, тому що війна, страх перед ворогом дуже часто зроджуватимуть у людях почуття страху одне перед одним; дехто буде схильний вбачати ворогів довкола себе і в кожній людині. Але коли ми навчимося любити по‑християнському, вміти одне одного підтримати, то створимо здорове середовище, в якому кожен почуватиметься безпечним не тому, що він багато має, а тому, що він знає: коли йому бракуватиме необхідного, то поруч буде брат, сестра, які поділяться тим, що мають.
— Святого Йосафата вбив розлючений натовп через те, що його ідея єдності була відкинена. Яким має бути критерій обстоювання своєї сутності? Ми говоримо зараз про релігійне самовизначення. І як ми можемо не перейти межу несправедливості, захищаючи своє самовизначення?
— На мою думку, українське суспільство — в принципі, впродовж цілої історії — має цілком позитивний досвід толерантного співіснування не тільки різних конфесій, але також різних релігій. Це маємо на прикладі не тільки заходу України, де часто саме Львів наводять як приклад такого міста. Ми маємо приклад кримських татар, мусульман, які цілком мирно співіснували з християнським населенням, що також заселяє Кримський півострів.
Думаю, що критерій толерантності полягає насамперед у тому, що зберігання моєї ідентичності не повинно зазіхати на чужу ідентичність. Ми можемо разом співіснувати і разом розвиватися в пошані одне до одного. Щоб я міг жити і себе зберегти, — я не мушу знищувати того, хто відмінний від мене. Нам потрібно багато спілкуватися, щоб один одного почали розуміти, і для того, щоб бачити, що є те, що нас об’єднує. Ми всі віримо, незалежно від нашої релігійної приналежності, що ми є Божі діти. Толерантність зникає там, де починають домінувати ідеології. Ми повинні уникати ідеологій.
— А що таке ідеологія?
— Ідеологія — це надумані людські критерії створення своєї самоідентифікації, які виключають будь-кого, хто від мене відмінний. Така «ексклюзивна любов»: мовляв, «я люблю тільки українців, більше нікого». Але справжня християнська любов — не ідеологічна, вона інклюзивна, коли я люблю кожного, навіть свого ворога, і дбаю також про його добро тоді, коли в цьому є потреба. Я розумію, що також можу в чомусь помилятися і не всі мої ідеї та бажання є правильними. Тому я шукаю того, що мене об’єднує з іншими людьми і допомагає нам зростати. Коли я кажу, що шукаю того, що мене об’єднує, це не означає, що я поступаюся фундаментальними цінностями; але як християнин я шукаю Божої правди, а Господь завжди об’єднує довкола себе своїх дітей — об’єднує довкола себе грішників, бо Бог бажає, щоб усі люди спаслися. Тому, на мою думку, коли ми плекаємо цю інклюзивну любов, намагаємося одні одних підтримувати, коли готові до діалогу, дискусій у пошуку Божої правди, — тоді ми творимо насправді толерантне суспільство. Коли я не намагаюся переконати всіх, що моя думка, моя ідея, а значить — ідеологія, є єдино правильна. Коли я готовий дискутувати, прислухатися, керуватися своєю вірою, вірю в Ісуса Христа, який каже нікого не виключати із своєї любові, але всіх нею огортати.
фінансово.
Щиро дякуємо!
