На сторінках ватиканського часопису «L’Osservatore Romano» заступниця секретаря Дикастерію в справах мирян, сім’ї та захисту життя Ґабріелла Ґамбіно поділилася думками з приводу історії Інді Ґреґорі.
Ця дитина, хвора на мітохондріальну дистрофію — хворобу, від якої на сьогодні ліків не існує, померла в англійському госпісі, відключена за рішенням суду від систем життєзабезпечення, пише Vatican News.
«Маленька Інді, як інші діти до неї, стала жертвою правової системи, якій байдуже до права на життя невинної, тендітної людської істоти — істоти, яка у своєму мовчанні просила тільки любові, близькості, піклування. Проте право на життя є сутністю і основою ius, права як такого, будь-якої нормативної системи, призначеної регулювати співіснування між людьми, виходячи з принципу справедливості. Це відправна точка для будь-якого послідовного дискурсу про мир в усьому світі». Цими спостереженнями розпочинається стаття авторства Ґабріелли Ґамбіно, що з’явилася на шпальтах ватиканського часопису «L’Osservatore Romano».
Рація існування медицини та права
«Як же так сталося, що настільки маленька дитина потрапила в такі жорсткі й заплутані тенета юридичної мережі, перед якою будь-хто стає безсилим: формального, позитивістського закону, здатного затягнути людину в пастку і невблаганно пришвидшити її смерть, керуючись самовільними канонами благополуччя та якості?» — запитує ватиканська працівниця. Вона звертає увагу на те, як медицина та право втрачають рацію свого існування — людську істоту з недоторканістю її життя. Їхнім завданням є обов’язок опіки та гарантія співіснування, що означає усвідомлення нашого «буття як інші у тендітності» та «буття з іншими в уразливості».
«Ситуація Інді та багатьох інших пацієнтів, подібних до неї, є становищем тих, хто опинився в радикально асиметричній ситуації, в якій сьогодні переважає динаміка панування над людським життям: стан, який у будь-якій правовій державі завжди передбачав би обов’язок і турботу сильнішого про захист слабшого, незалежно від яких завгодно умов, а не його участь в обговоренні цінності його життя», — пише Ґамбіно. Взяти на себе тягар ближнього, коли він безпорадний, означає не «вирішувати, чи його життя є гідним», а не переступити межу людяності.
Виклики для душпастирства
У цьому контексті ватиканська працівниця вказує на потребу розвивати в Церкві належне та капілярно поширене душпастирство супроводу сімей, щоби підтримувати тих, хто щодня «мусить приймати рішення, які підтримують покликання на істину та на благо людського життя». Потрібен простір, куди може звернутися мама, що почувається самотньою та розгубленою перед результатами пренатальної діагностики; де пара може отримати консультації після народження хворої дитинки; куди може звернутися пара, що не може мати дітей, щоб отримати належну інформацію, коли деінде їй пропонують штучне запліднення кількох ембріонів, щоб вибрати один, деякі заморозити, а решту викинути. Місця, це медицина вміє пропонувати альтернативи, що шанують людське життя аж до природної смерті.
«Коли Церква у своєму вченні говорить про культуру життя від зачаття до природної смерті, то конкретно має на увазі саме це: ставати здатною супроводжувати своїх дітей у цьому важкому виборі, в якому кожна людина повинна знайти себе саму, знаючи, що вона стала знаряддям життя, істини і любові Отця до тих, хто їй довірений. Це повинно стосуватися лікарів, які допомагають сім’ї прийняти рішення, сім’ям кожного пацієнта, суддів, коли вони залучені у справу», — пояснює Ґабріелла Ґамбіно. Людську істоту ніколи не можна применшувати до «прагнення чогось», «інтересу з огляду на щось», «спроможності чогось». «Кожна людина — особа, і досить», — наголошує вона.
фінансово.
Щиро дякуємо!
