Уривок із книжки о. Петра Павлюкевича «Життя. Інструкція з користування».
На жаль, у наші часи є дві надзвичайно неприємні хвороби способу життя. Однією з них є жахлива самотність людей — яка виникає, наприклад, із почуття, що ти не був важливий для своїх батьків. Якщо так сталося — ми все життя безнадійно боремося з переконанням, що ми не важливі ні для кого. Друга хвороба — це гріх, а точніше — його постійне переживання. Мені йдеться про ситуацію, в якій хтось не хоче віддати Богу свої гріхи і постійно їх несе. Ніби він із них уже висповідався, але не вірить, що вони йому прощені й відпущені.
Нам загрожує віддаленість
Чим небезпечні ці дві хвороби? Одним із їхніх наслідків є страх перед зближенням із будь-ким. Колись у Лясках [дім сестер-францисканок Служебниць Хреста, під Варшавою, де сестри також провадять інтернат для незрячих. — Прим. пер.] я бачив, як незрячі діти вчаться ходити. Вони надягали на себе круги, що виглядали трохи як хула-хуп і захищали їх від зіткнення з деревом, дорожним знаком чи іншими людьми. Є люди — може, ви самі до них належите, — які мають довкола себе якийсь невидимий круг, що тримає все на віддалі й захищає від будь-якого зближення. Я маю на увазі дистанцію цинізму, оборонного гумору, інтелектуального жонглювання.
Із крайності в крайність
Іншим наслідком згаданих хвороб є впадання з однієї крайності в другу. Один раз — заяви, що я нікого знати не хочу, нікого не потребую, що я безнадійний, мене ніхто не полюбить і я не надаюся для стосунків — а за тиждень уже голосно сурмить про те, що закохався. Я розмовляв із такими молодими людьми, юнаками й дівчатами, студентами і студентками, які приходили до мене й казали: «Отче, я маю покликання до самотності, ніколи не увійду в жоден зв’язок». За тиждень та сама людина приходить, обличчя має якесь інакше, перемінене, тиск — шісттос на триста… «Отче, а ви знаєте, моя дівчина…» І знову за тиждень:
— Чого сам прийшов? — питаю.
— А з ким би мав прийти?
— Ну, з твоєю дівчиною.
— Дівчиною? Не пам’ятаю. А про кого ви говорите? То була маленька життєва помилка. Я вже повернувся на нормальну дорогу.
І так — із крайності в крайність. Одного дня зв’язок такий, що вже планували, як стоятимуть меблі в їхньому помешканні, — щоби одразу потім усе закінчилося.
Ніколи не кажи «ти — частина мене»
Пам’ятайте: коли Бог вийняв Єву з боку Адама, то заліпив ту частину його тіла, яку перед тим розкрив, щоб Єва не могла туди назад увійти. Справжня любов полягає в тому, що я — тут, а ти — навпроти мене. Вона не в тому полягає, що хтось у комусь розчиняється. Це дуже важливо! Часто в цій поезії закоханості говориться, що «тепер ти — частина мене». Будь ласка, не робіть цього» Ти не є частиною мене. Я є собою і ти є собою. Я — цілий, отже — самодостатній. Якщо скажемо до когось «ти — сенс мого життя», то це буде ідолопоклонства. Сенсом нашого життя є тільки Бог. Коли ми комусь кажемо «я жити без тебе не можу» — це ознаки якоїсь духовної залежності.
Часто це хлопці хочуть справити на дівчину велике враження, отож кажуть, що жити без неї не можуть, що вона — сенс його життя, його повітря, вода і хліб… Це провадить до нещастя, так не можна. Ви ж знаєте, що якщо Бог — на першому місці, то все інше — на своїх місцях.
Зробіть собі вечір для Вчителя
Ми певною мірою повинні залишатися самотніми. Ніколи не проси хлопця, щоб він заповнив собою твою самотність до кінця. Ти повинна залишитися в певному розумінні самотньою, бо самотність — це передпокій, у якому чекають на зустріч із Христом. Є люди, які з усіх сил стараються цей передпокій заповнити. Сотні СМСок «добраніч», «спи, кохана/коханий». А через 30 секунд: «Ти спиш? Мені ще щось згадалося. Я не подякувала тобі за той букетик. Ну все, бувай». А за 15 секунд: «Спиш? Я тобі не подякував за те, як гарно ти мені подякувала».
Це вже справді скидається на божевілля, а нинішні можливості спілкування його ще посилюють. Така поведінка просто-напросто нездорова. Очевидно, що коли повертаєшся додому після цілого дня праці чи навчання, то в тобі є прагнення подзвонити до своєї дівчини чи хлопця і справити їй чи йому несподіванку. Але, може, інколи варто від цього відмовитися? Може, варто залишити вечір тільки для свого Вчителя?
Вас урятує Хрест
Закоханість — це лиш початок. Пізніше на вас чекає довга дорога. Я завжди повторював, що я закоханий у закоханих пенсіонерів. Ходити з юною дівчиною за руку по вулиці й цілуватися з нею — дуже просто. Ніякого великого досягнення. Але коли я бачу пенсіонерів у парку, які сидять на лавочці, їм по 80 років, вони тримаються за руки і дивляться в одному напрямку — то глибоко зворушуюся. Вона каже: «А пам’ятаєш п’ятдесят шостий?…» Він відповідає: «Ага». І все. Про що говорити? Вона вже не раз це обговорили. Все вже було сказане. Вони тільки ключові слова вимовляють. «А пам’ятаєш сорок шостий?» — «Звісно». І сидять собі далі. Це захоплює! Потім підводяться, він подає їй руку, і поволеньки так ідуть собі алейкою. Це чудесно. Колись я зустрів таких закоханих пенсіонерів, ходячи по коляді. Я до них прийшов, ми помолилися. Жінка пішла в кухню, зробити чаю. Я запитую: «Як довго ви вже у шлюбі?» Чоловік каже, що власне недавно святкували 50‑річчя.
— А ви щасливі?
— Ну звісно. Отче, моя дружина — найкрасивіша жінка у Східній Європі.
— Не говори отцю дурниць, — жінка визирнула з дверей кухні.
— Ні, ось так суто по-чоловічому. Вона найгарніше. Знаєте, отче, я був далекобійником, ще за комуністів. Їздив до НДР, до Чехословаччини, їздив до Австрії. Бачив безліч жінок: італійки, англійки. Але такої красивої жінки, як моя дружина, не бачив. І не заперечуйте мені, бо посваримося.
— Ви неймовірно відповідаєте одне одному характерами, певно, — сказав я, навіть не думаючи заперечувати.
— А ні, отче, характери у нас якраз паскудні.
— Але ж як то — паскудні, якщо ви так кохаєте свою жінку, і вона вас? Я ж бачу, як вона на вас дивиться!
— А це все заслуга оцього хреста, отче, — показав мені велике стародавнє розп’яття, що висіло на стіні. — Ми дістали його в подарунок на шлюб від одного з родичів, бо ми вже перед шлюбом сварилися. Жінка то мені обручку зо два чи три рази повертала. Отож коли ми отримали цей хрест, то вирішили разом, що кожного дня — бо боялися, що нам із цього шлюбу вийде, — будемо увечері ставати навколішки перед цим хрестом і разом молитися, навіть якщо геть посваримося. А якщо котресь із нас не прийде, то це означатиме, що він погоджується, що сварка була з його вини. Ми посварилися через тиждень після шлюбу. За дзеркало, яке отримали в подарунок. Я сказав повісити його у передпокої — у нормальних людей, зрештою, дзеркало завжди в передпокої. Вона вперлася, що це має бути в кімнаті. Закінчилося тим, що те дзеркало мало крізь вікно не вилетіло. Увечері я бух на два коліна, аж загуло. І стою навколішках. Вона — не знаю, як це зробила — зі ще більшим буханням гепнулася на коліна біля мене. І стоїмо. Я почав побожно: «В ім’я Отця і Сина. Як Ти мені, Господи Ісусе, дав таку дружину, то дай мені також і особливу благодать». Вона сказала щось подібне. І, знаєте, можете мені не вірити. Ми посварилися просто там, під хрестом. А Ісус із розкинутими руками сказав: «Любі діти. Ви ще й житла свого не маєте. Ви тільки починаєте. Простість одне одному». І ми під цим Його поглядом м’якшали. Цей хрест нас рятував. Скільки ж то війн ми пережили! Однак щодня, і донині, ненадовго, на 30 секунд, може, на 60, ми клякаємо тут разом, щоби нас Господь Ісус обійняв. Коли Бог на першому місці, все на своїх місцях.
фінансово.
Щиро дякуємо!
