Найглибші істини іноді найкраще розкриваються у загадках. Це видно з того, як Ісус викладає свою ґрунтовну науку через плетиво загадкових оповідок, відомих як притчі. Це також видно і з того, як Ісус завершує свої притчі — загадками, відомими як парадокси.
Візьмемо, наприклад, притчу про робітників у винограднику, яка закінчується найдивнішим з усіх парадоксів: «останні будуть перші, а перші — останні!» (Мт 20, 16).
Парадокс — це очевидне протиріччя, яке змушує нас поглянути на речі у новому світлі чи під іншим кутом зору. Ось чому Честертон каже, що ми повинні стати на голову, щоб по-новому побачити те, що ми сприймали як належне. Саме у такому парадоксальному світлі ми маємо бачити пророка Ісаю. Щоб чітко його роздивитися, ми повинні стояти сторч головою.
Це так, бо Ісая — найбільш парадоксальний пророк, який, здається, бачить останнє як перше, а перше — як останнє. Він найбільш відомий своїми пророцтвами про Христа як стражденного слугу, як Месію, що віддає своє життя задля відкуплення свого народу. Він — пророк розп’яття. Він також пророк останніх речей, провісник апокаліпсису, натхненник Книги Одкровення Йоана Богослова.
Та посеред пророцтв Ісаї про смерть Христа є тихий делікатний голос, який пошепки звіщає про народження Христа. І посеред сурм Другого пришестя та дзвонів Страшного Суду небесний поліфонічний хор проголошує, що народилося Дитя. «Оце ж сам Господь дасть вам знак, — сказав пророк Ісая понад 700 років до Різдва Христового. — Ось дівиця зачала, і породить сина і дасть йому ім’я Еммануїл» (Іс 7, 14).