Проректор Українського католицького університету, колишній політв’язень Мирослав Маринович добре знає, що таке радянська система, яку активно відроджує у себе путінська Росія.
Відомий філософ, релігієзнавець у розмові з «Главкомом» поділився своїми поглядами на нинішню ситуацію України.
Пропонуємо уривки з інтерв’ю.
Світ і Україна
«Ми входимо в період, коли треба буде вносити корективи у підходи. Пригадую переломний момент із висловлюванням міністра оборони Великої Британії (Бена Воллеса), який заявив, що Захід очікував на якусь вдячність від українського керівництва. Зеленський у відповідь пожартував у стилі ‘95 кварталу’, і я просто відчув, наскільки це було неадекватно. Україна все-таки не є потужною країною калібру західних демократій, яка б могла дозволити собі таку манеру спілкування з політиками».
«Світ великий, і його увага не буде постійно прикута до України. Задаймося самокритичним запитанням: чи нам свого часу боліли події, що відбувалися в Сирії, чи геноцид в Руанді? Чи хтось з українців збирався з якимись протестами проти винуватців тих подій? Так само для багатьох людей на Заході ми є Руандою».
«На Заході сприймають цей аргумент України («ми всі в одному човні») як прагнення перекласти відповідальність за війну на плечі інших держав. Мовляв, це ж насправді ваша війна, бо ви можете замиритися з Росією в одну секунду, віддавши їм території чи ще щось. Таке уявлення все ще існує на Заході, де свято переконані, що Путін в будь-якому разі проти членів НАТО не піде. ‘Україна хоче руками Заходу виграти цю війну’ — і все тут».
«Ми з Росією біжимо на спортивному майданчику, і це — біг на виснаження. Ми не маємо впасти першими, нам треба вистояти — і оце українці мають усвідомити. На жаль, цього усвідомлення немає».
«Улюблений український спорт: коли щось іде не так — шукати винного. Замість того, щоб мобілізуватися й шукати шляхи виходу. Так, мене це дуже тривожить. І мовне питання, і релігійне, і всілякі інші старі наші проблеми знову загострилися і дають інфекцію. Над тим, щоб не допустити таких тенденцій, мають працювати громадянське суспільство та його лідери».
Росія і Україна
«Я не очікую, що в росії зміни відбудуться демократичним шляхом: скажімо, з’явиться якась конкурентна політична сила, яка виграє вибори. Там може бути тільки обвал, а коли він станеться — не підвладно жодним партійним і політичним розрахункам. Причому те, що змінить хід російських процесів, необов’язково буде чимось позитивним для України. Я зовсім не виключаю, що Путіна можуть змістити умовні ‘стрєлкови’, які будуть стверджувати, що він занадто м’який для нинішньої ситуації, і потрібно показати Заходу ‘кузькіну мать’. І це, до речі, може остаточно вплинути на Захід, бо увиразниться ворог, який поки виглядає недостатнім».
«Замість того, щоб так лякатися розпаду російської федерації, як Захід робить сьогодні, йому треба обдумувати, якими будуть дії світу, якщо це станеться. До цього ж світ цілковито не готовий. Так само до цього маємо бути готові й ми, якщо в Росії почнеться велика ‘заварушка’. Адже Україна є першою державою, до якої хлине потік біженців, бо куди їм ще тікати з тієї ж Брянщини?»
«Для мене прихід у росії до влади умовних демократів є в чомусь навіть більшим викликом. Бо я дуже добре пам’ятаю ситуацію з атакою Усами бен Ладена на нью-йоркські вежі. До того моменту Америка шукала контакти з Україною, до нас приїжджав її президент. Але після атаки це зацікавлення обірвалося, і Москва почала розглядатися як майбутній союзник Америки у боротьбі з тероризмом. Я припускаю, що така сама зміна може відбутися і зараз, якщо в росії до влади прийдуть демократи».
Напрямок бажаних змін
«З моєї точки зору, війна, яку почала росія, має закінчитися побудовою нової світової системи безпеки, де Україна займатиме своє легітимне місце, а росія втратить статус супердержави, з якою можна домовлятися. Хай спілкуються з москвою, якщо там буде зовсім нова конструкція влади; але йдеться про те, щоб росія не була головним візаві Заходу в тій концепції світової безпеки, яка була чинною після Другої світової війни».
«Ми розташовані в такому місці, де можемо бути або пасивними об’єктами чужих впливів, як у всіх тих війнах XX століття, або можемо стати суб’єктами, тобто будемо вирішувати свою долю самим, і тоді від України залежатиме дуже багато — як укладеться світ навколо нас. Скажімо, всі балтійські держави дуже розраховують на успіх України.
Стародавній Київ був важливим елементом світової конструкції безпеки — що заважає нам стати ним знову? Війна допоможе нам подолати оте фатальне почуття вторинності, коли наші еліти в усьому мавпували московські моделі. Настав час формувати новітні моделі самим».
«Сьогодні ми живемо у період, коли старі підходи вичерпують свою силу та ефективність, а нові ще не сформульовані. Це дуже тяжкий час, тому що втрачається відчуття світла в кінці тунелю. Його немає, а є туман низин. Неможливо піднятися і побачити далекі горизонти.
І в такому стані озиваються всі болісні мозолі, все те, що боліло раніше. Тому що немає віри, впевненості в собі, немає перспективи. А в тому, що ця перспектива буде знайдена, я не маю сумніву. Я переживаю, мені болить те, що відбувається сьогодні; але я не є песимістом щодо України».
«Влада перебуває у бульбашці, вважаючи, що діє дуже успішно і нема потреби міняти цей стиль, оскільки він приносить ефективні плоди. А, мовляв, як тільки почнемо радитися з народом, підуть розборки і ми тільки втратимо… Коли Україна стала протистояти ворогу і мала дуже гарні шанси на перемогу, ця бульбашка хотіла вважати, що це її успіх, хоч насправді це був успіх усієї країни. Волонтери, добровольці, які пішли на фронт, робили це не тому, що їх до цього закликала влада.
Я можу порадити нашому керівництву поцікавитися, як це працювало в час президента Рональда Рейгана. Цей актор став успішним сенатором (а згодом і президентом) через те, що умів використати рекомендації різних інституцій громадянського суспільства та експертних організацій. Він мав різні пропозиції, і це виявилося благом для його президентства і благом для Америки. Цього у нас поки що немає».
Папа, Церква, війна і віра
«Чи може так статися, що українські греко-католики можуть відмежуватися від Папи Римського через його досить дивну позицію щодо україно-російської війни?
— Ні, я не маю відчуття, що греко-католики хотіли би зректися свого визнання Папи як духовного лідера. Тому що папи приходять і відходять, а інститут папства залишається. І греко-католики заплатили дуже дорогу ціну за цей духовний зв’язок.
По-друге, я особисто бачився з Папою Франциском. Так, він може робити помилки, може говорити про те, з чим я не погоджуюся, і я йому особисто міг про це сказати. Наприклад, у Московському патріархаті ніхто не посміє патріархові сказати, що він не погоджується з ним. Тому що це буде порушенням. А тут я особисто міг сказати Папі, що вважаю інакше, і це не було сприйнято як порушення якихось законів Церкви. Він може помилятися, але він не є ворогом України; це для мене однозначно».
«Після всіх смертей та руйнувань, які принесла ця війна, у багатьох похитнулася віра в Бога, який допускає таке зло.
— Мені це нагадує відому дискусію, де був Бог в Аушвіці. Проте, перебуваючи в концтаборі «Майданек», блаженний отець Омелян Ковч написав у листі своїм рідним рядки, які мене приголомшили, коли я вперше їх прочитав. Він писав, що саме в цьому таборі бачить Бога, який єдиний для всіх, — саме там, де є страждання, де є криваве місиво. І тому Бога ми повинні бачити не як творця того місива, а як любов, яка приходить для порятунку людей, що його творять.
Тобто для мене перспектива цього світу є зовсім іншою. Бог не є творцем зла. Бог — це той, хто нас рятує від зла, яке є в самих людях».
фінансово.
Щиро дякуємо!
