«Я знаю чоловіка в Христі, що (…) був узятий аж до третього неба. І знаю, що той чоловік (…) був узятий у рай і чув слова несказанні, яких годі людині вимовити», — надзвичайно таємничі слова пише Апостол Павло в одному зі своїх листів…
Я постійно повертаюся до того, що він написав. Із повним усвідомленням, що без св. Павла не було би такої християнської теології і духовності, яку ми нині знаємо.
«Тепер бачимо неясно»
У словах, які нам залишив Апостол, я відчуваю таємницю, яка мені може відкритися лише почасти. І коли я про це думаю — одразу згадується уривок із Гимну про любов, із Першого послання до коринтян: «Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж — обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний» (1 Кор 13,12).
Отож сам святий Павло прекрасно знав, що пізнання найважливішого не може бути йому дане уповні. А бачення останніх справ ви можемо мати тільки таке, як мали люди у давнину, вдивляючись у розпливчасті відображення своїх обличь на металевих дзеркалах (бо скляних тоді ще просто не було).
Тим не менше, те, що ми часто називаємо «наверненням святого Павла», безсумнівно було інтенсивним і глибоким досвідом. Але чи можливо було його виразити? А може, суттю його є щось, що насправді доступне для всіх, хто вірує в Христа?
Що відомо про св. Павла?
Про самого Апостола Народів із листів, які він написав, ми можемо довідатися цілком немало. Филип’янам він розповідав, звідки походив і чим займався до цієї найважливішої в його житті внутрішньої переміни. Обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїля, з коліна Веніямина, єврей з євреїв, фарисей за законом; щодо горливості — гонитель Церкви, щодо справедливості в законі — бездоганний (Флп 3,5‑6).
Галатам він про свою внутрішню переміну розповів більше:
«Ви чули про мою поведінку колись у юдействі, про те, як я несамовито гонив Божу Церкву та руйнував її. Я перевищував у юдействі багатьох ровесників із мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків.
Та коли Той, Хто вибрав мене вже від утроби матері моєї і покликав своєю благодаттю, зволив об’явити в мені сина свого, щоб я проповідував Його між поганами, то я негайно, ні з ким не радившись, ані не подавшися в Єрусалим до тих, що були апостолами передо мною, пішов в Арабію, а потім знову повернувся в Дамаск.
По трьох роках по тому пішов я у Єрусалим відвідати Кифу і перебув у нього п’ятнадцять день. А іншого з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього. Те, що пишу вам, то ось перед Богом, що не обманюю.
Потім пішов у сторони сирійські та кілікійські; на обличч ж мене не знали Церкви Юдеї, що у Христі. Вони лиш чули, що той, хто колись гонив нас, тепер проповідує ту віру, яку колись руйнував, і прославляли заради мене Бога» (Гал 1, 13‑24).
Савло в дорозі до Павла
В цьому тексті повно загадкової для нас інформації, бо в листах, які нам залишив Апостол, ми не знайдемо опису детальних обставин «об’явлення» у Павлі Сина Того, Хто «покликав своєю благодаттю» колишнього гонителя Церкви. Ці подробиці описує у Діяннях Апостолів св. Лука.
Там у 9 розділі, багато хто пам’ятає, є розповідь, як Савла по дорозі до Дамаска раптово «осяяло світло з неба» (Діян 9,3). Туди Савло їхав продовжувати свою справу — переслідувати сектантів-християн. Він уже певний час прийняв лінію насильства щодо них. Незадовго до цього Савло вже був свідком покаранню смертю (побиття камінням, за Законом) юнака Стефана, і це ритуальне вбивство не схилило його змінити позицію щодо сповідників Христа (див. Діян 7,58).
Про те, що сталося під Дамаском, сам Павло — за відомостями св. Луки — розповів своїм співвітчизникам у Єрусалимі, схвильованим його християнською ревністю (див. Діян 21‑22). Він говорив їм, як пишається тим, що народився громадянином Римської імперії, у портовому місті Тарсі в Кілікії (нині — південна Туреччина). І що навчався він у єрусалимському Храмі, «в ногах» великого юдейського мудреця Гамалиїла.
Навернення святого Павла
Зрештою, ось так Апостол представив їм свою вирішальну внутрішню переміну:
«І сталося, як я був у дорозі й наближався до Дамаску, десь опівдні, зненацька велике світло з неба засяяло навкруг мене; я повалився на землю і почув голос, що казав до мене: ‘Савле, Савле! Чого ти Мене переслідуєш?’ А я озвався: ‘Хто ти, Господи?’ Він же сказав до мене: ‘Я — Ісус Назарянин, що Його ти переслідуєш’. Ті ж, що були зо мною, бачили світло, та не розуміли того, що говорив до мене. Я спитав: ‘Що мені, Господи, робити?’ Господь сказав до мене: ‘Встань, іди в Дамаск; там тобі скажуть усе, що тобі постановлено робити’. Коли ж я від сяйва того світла не бачив, ті, що були зо мною, повели мене за руку, і я прибув до Дамаску.
А був там якийсь Ананія, чоловік побожний за законом, доброї слави в усіх місцевих юдеїв. Він прийшов до мене і, приступивши близько, сказав мені: ‘Савле брате, прозри!’ І я тієї хвилини глянув на нього. А він мовив: ‘Бог батьків наших тебе наперед призначив спізнати його волю, бачити Праведника й чути з його уст голос; бо будеш перед усіма людьми йому свідком того, що ти чув і бачив. Чому ж іще зволікаєш? Встань, охрестися та обмий твої гріхи, призвавши Його ім’я’.
І сталося зо мною, як я повернувсь у Єрусалим і молився у храмі: я потрапив у захоплення. І я побачив його, який до мене мовив: ‘Спішись, вийди швидко з Єрусалиму, бо вони не приймуть твого свідоцтва про Мене’. А я сказав: ‘Господи, та вони добре знають, що я кидав у в’язниці та бив по синагогах тих, що вірують у Тебе. А коли лилась кров Стефана, Твого свідка, то і я сам стояв при тому й похваляв тих, що його вбивали, і стеріг їхню одежу’. Та Він до мене мовив: ‘Іди, бо Я пошлю тебе до поган далеко’» (Діян 22, 6‑21).
Чи Савло насправді побачив Ісуса?
Біблісти доволі затято сперечалися — наскільки те, що Лука написав у Діяннях, може відображати реальний досвід Павла. В обох записах Луки у Діяннях бракує, наприклад, відомої з Послання до галатів згадки про те, як свіжонавернений Апостол Павло подався до Арабії, а потім повернувся до Дамаска.
Однак з описом Луки пов’язані проблеми важливіші, ніж відповідність історичним фактам. Сьогодні теологи часто запитують, чи Лука свідомо представив зустріч переслідувача християн із воскреслим Христом у традиційній літературній стилізації?
Безсумнівно, театральність розповіді святого Луки століттями була вельми привабливою для сповідників Христа. Найчастіше вони вважали, що по дорозі до Дамаска святий Павло насправді побачив і почув Господа. На полотнах та іконах часто зображали постать Спасителя — і враженого Павла, який при вигляді цього падає з коня.
Тим часом же сам Апостол Народів говорить чітко, що його «оточило велике світло з неба» і що він «почув голос». Одним із нечисленних митців, які правдиво відобразили цю сцену, був Караваджо. На його славетній картині, що нині зберігається в базиліці Санта Марія дель Пополо в Римі, Савло, який лежить під копитами коня, просто осяяний надприродним світлом посеред темряви.
На цьому зображенні немає постаті Христа (зате дуже реалістично намальовані слуга Савла та його кінь, якого, правдоподібно, теж в цій історії не було, бо кінь там був мистецьким символом гордині).
Об’явлення і «колючка в тіло»
Однак Караваджо у своїй картині, можливо, найточніше вхопив той момент, про який сам Павло писав у Другому листі до коринтян.
«Чи треба хвалитися? Воно й не личить, але я таки приступлю до видінь та до об’явлення Господа. Я знаю чоловіка в Христі, що чотирнадцять років тому — чи то було в тілі, не знаю, чи то було без тіла, не знаю, Бог знає, — був він узятий аж до третього неба. І знаю, що той чоловік — чи в тілі, чи без тіла, не знаю, Бог знає, — був узятий у рай і чув слова несказанні, яких годі людині вимовити.
Таким буду хвалитися, собою ж не буду хвалитися, хіба лиш моїми немочами. А коли я захочу хвалитися, я не буду безумний, бо скажу правду; але я стримуюся, щоб про мене хтось не сказав більше, ніж у мені бачить або від мене чує.
А щоб я не загордів надмірно висотою об’явлень — дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору. Я тричі благав Господа ради нього, щоб він від мене відступився, та він сказав мені: ‘Досить тобі Моєї благодаті, бо Моя сила виявляється в безсиллі’. Отож, я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала» (2 Кор 12, 1‑9).
Чи послався Павло в цьому місці свого листа на досвід, пережитий під Дамаском? Це цілком можливо. Однак сам Апостол чітко зазначає, що в християнстві важлива не «висота об’явлень». Що не в театральних видіннях збувається найсуттєвіша зустріч із Христом. А саме у слабкостях, коли людина може отримувати Божу благодать.
Невідомо, чим конкретно була на «колючка в тіло», дана йому, щоб Павло не впав у пиху через виняткові справи та події, що випали йому на долю. Але він, певно, недарма визнавав, що «віра родиться зі слухання» (Рим 10,17). Він сам, засліплений світлом Воскреслого, зумів почути Його слова. І з того переображувального досвіду донині черпають усі християни.
Переклад CREDO за: Себастьян Дуда, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
