«Нас у семінарії не вчили, як душпастирювати в умовах війни. Ми, натомість, покликані допомогти майбутнім пастирям приготуватися до нових викликів, які на них чекають, зокрема в тому, що стосується супроводу людей, які пережили втрату близької особи».
На цьому наголошує о. Ігор Бойко, ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа (УГКЦ). Нещодавно він року перебував у Римі, де брав участь у пленарній зустрічі Папської академії «За життя». Після завершення асамблеї о. Ігор відповів на запитання Vatican News.
«Я думаю, що молитва — це наша найбільша і найсильніша зброя на сьогодні. Щодня, приходячи до храму о шостій ранку, я завжди починаю з цього: ‘Боже, я не знаю, що в цей день буде, але я Тебе дуже прошу: захищай усіх наших захисників, дай їм силу, дай здоров’я, бережи наші міста й села від ракет і дронів, які будуть сьогодні випущені росіянами на Україну, щоб було якомога менше втрат і якомога менше жертв, якомога менше руйнувань’. Це те, що ми можемо робити, і те, що ми повинні робити», — зокрема, сказав священник.
«У Святому Письмі є багато моментів, коли Господь не відразу реагує на прохання. Жінці, яка мала дочку, опановану злим духом, і яка просить про її оздоровлення, Він не відповідає відразу, а потім навіть каже: ‘Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам’. Мабуть, хтось, таке почувши, міг би піти геть розчарований… Ця війна змушує нас шукати сенси, шукати відповіді на глибші питання, питання існування на землі: до чого Бог мене кличе? для чого це життя мені дане?» — розмірковує о. Ігор Бойко.
Щодо виховання семінаристів під час війни ректор зауважив, що від священників потрібна допомога духовна, а не інша, і це мають розуміти і люди, й самі семінаристи: «Сьогодні є багато людей, які можуть бути у стані депресії. Чи зобов’язана духовна особа надавати допомогу людині в депресії? Мабуть, ні. Але священник також має розуміти свої компетенції: де є та межа, до якої я як душпастир можу надати людині допомогу, коли бачу її страх, переживання, тривогу, — а коли мушу сказати: ‘Я рекомендую Вам звернутися до когось іншого. Ось Вам телефон консультанта, психолога, психотерапевта чи відповідного центру психологічної підтримки’. Ми вчимо семінаристів, що вони мають бути щирими з собою, що вони не можуть брати на себе всі обов’язки».
Людям, які переживають тиск обставин і біль утрат, а також ненависть до ворога, священник рекомендує з цими почуттями працювати. «Якщо я вмію скерувати свої почуття в правильному руслі через діалог, через уникання тієї чи іншої небезпеки, то з цього може вийти щось позитивне. Коли втратив когось і переживаю смуток чи жалобу, то я в тій жалобі можу закритися, можу думати, що це кінець, мати суїцидальні думки… Але я також розумію, що з того смутку, з того жалю, який мене переповнює, може народитися щось прекрасне. Є багато жінок, матерів, які після втрати сина чи чоловіка здатні написати прекрасні книжки про свого чоловіка, здатні писати прекрасні вірші… Треба вміти зрозуміти, що це я керую своїми почуттями. Природна реакція є, але моя поведінка — це відповідь на те, що я буду з цими почуттями робити».
«Коли в 2022 році, в лютому, розпочалося повномасштабне вторгнення, ми призупинили навчання в семінарії, оскільки не знали, як розвиватимуться події. Батьки семінаристів також були стурбовані, тому ми прийняли рішення, що хто хоче — може повернутися додому, а хто хоче — може залишитися в семінарії. І дуже швидко налагодилася тісна волонтерська співпраця: багато семінаристів були задіяні в різних добрих справах, які розпочалися», — згадує ректор.
«Наш волонтаріат був дуже спонтанний, з одного боку, бо ми знали, що просто маємо щось робити; але завжди ставав організованим, бо такі з’являлися потреби. Ця війна зродила новий феномен, якого доти не було в Україні на такому рівні: волонтерство. І дуже, дуже багато молоді, також священники і студенти, хочуть щось робити — щоб почуватися потрібними. Щоб не тільки ‘навчатися й нічого більше’, — додає о. Ігор Бойко. — На мою думку, війна, з одного боку, є злом, але з другого боку, вона розкриває такі риси характеру, як солідарність, допомога іншим: можна свій час присвятити комусь, і це також дуже допомагає багатьом».
Ректор львівської семінарії УГКЦ сам теж став із часом їздити з закордонними волонтерами, наприклад, з Італії чи з Німеччини, переказуючи допомогу поблизу лінії фронту чи на визволених територіях. Він відзначив ще одну рису українців, на яку звернули увагу закордонні волонтери: «Вони бачили радість на обличчях. І запитували: звідки? Ми бачимо повсюди знищені будинки, школи, повсюди міни… Звідки ця радість?» Священник каже, що люди відповіли так, аж це залягло й пам’яті його самого й тих волонтерів: «А що нам залишається робити? Інколи ми плачемо, але інколи й радіти маємо. Коли ви до нас приїжджаєте, це означає, що ми тут не самотні. Те, що ви нам приносите, — дуже добре, і ми це високо цінуємо; але ще більше ми цінуємо вашу близькість, вашу присутність тут, що ви з нами, що ми не покинуті в цих труднощах».
«Я б хотів, — каже священник, — щоб війна закінчилась якнайшвидше, щоб усі люди могли повернутися в Україну й відбудувати її, бо ми можемо відбудувати дуже, дуже прекрасну землю». Отець Ігор послався на шлях Ісуса Христа, який жорстоко страждав на хресті й помер, але потім настало воскресіння. «Життя не закінчується навіть коли ми дуже близько кінця. Я думаю, те саме чекає на Україну. Через такі труднощі ми йдемо до того, що одного дня тут буде прекрасний край, де ми можемо ще багато доброго зробити для цілого світу».
фінансово.
Щиро дякуємо!
