«Сьогодні українці крокують своєю Хресною дорогою, на якій нам допомагають інші люди. Нас розпинають на хресті, ми стікаємо кров’ю. Нам по‑людськи важко; але я вірю, що в Божому плані все, що ми переходимо, є доповненням Його волі».
Отець Ігор Бойко — ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа (УГКЦ), доктор морального богословʼя, директор Школи біоетики УКУ. До початку вторгнення він був зосереджений на вихованні семінаристів, наукових конференціях, викладацькій діяльності. Все змінилося 24 лютого 2022 року. Перший гул сирен, який сповіщав про ракетні обстріли, скерував отця до праці з біженцями, волонтерства та пошуку відповідей на складні питання людей, чиї долі поламала війна.
Отець Ігор навчався в Римі, веде активну міжнародну роботу, має багато контактів з Церквою в Італії та багато друзів там. Саме італійці першими надали допомогу українцям, які втікали від війни і тимчасово проживали в греко-католицькій семінарії у Львові та Рудному. Згодом ця підтримка переросла у системний волонтерський рух.
В інтервʼю з отцем Ігорем Бойком говоримо про служіння духовенства у часі Революції Гідності; як протистояти ненависті до ворогів, щоб не занапастити душу; що таке «українське Преображення»; яке найбільше покликання в житті людини; а також про Божий дотик до тисячі сердець, який підтримує українців.
Деякі імена і назви населених пунктів з тексту видалено з міркувань безпеки. Інтерв’ю записано 20 грудня 2023 року в Центрі Шептицького УКУ.
Революція сердець
— Отче, з 2013 року ви разом із семінаристами служили на Майдані. Розкажіть, із чого тоді почалося ваше служіння?
— Коли ми побачили, що відбувається на Майдані: перемога студентів, жорстокий розгін мирних протестувальників, — запрагнули повернутися до Києва. Це була перша спонтанна реакція.
На Майдані ми перебували переважно вночі, бо тоді кількість людей зменшувалася. Пригадую, як організатори й відповідальні за сцену Євромайдану просили нас щогодини виходити і проводити молитву. Тоді наші семінаристи йшли, співали інші пісні, молитви, колядували.
Ніколи не забуду випадок, який мене дуже вразив. Ми ночували в Київській Трьохсвятительській семінарії, що розташована в Княжичах. Добиралися звідти через станцію метро «Лівобережна». Уявіть картину: стоять на пероні вісімдесят семінаристів, усі в чорних підрясниках, під’їжджає метро — вони заходять. Люди були збентежені. Ми їхали у цілковитій тиші. Я подумав, що треба щось міняти. Кажу: «Хлопці, будемо співати українські пісні». І вони почали співати. Цікаво було спостерігати за реакцією людей: частина почувалася некомфортно, інші ховали погляд, хтось відвертався; але знайшлися ті, хто нам підспівував.
Пригадую, як одна старша жіночка схилила голову і почала плакати. А її коліжанка, яка сиділа поруч, відвернулась і дивилася у вікно байдужим поглядом. Ми співали одну пісню, другу, третю, а вона плаче, щось у її серці відбувається. І коли ми доїхали до центру Києва, треба було виходити з метро, я зігнувся над нею і прошепотів: «Я бачу за вашою реакцією, що ви разом із нами». На що вона мені відповіла російською: «Да, ребята, мы вместе с вами». Я тоді кажу до хлопців: «Нам треба робити революцію в серцях людей. Наше завдання — їздити в метро, сидіти в автобусі і маленькими групами, по четверо-п’ятеро, співати українські пісні. Бо одне — робити революцію на Майдані, а інше — міняти ставлення людей в їхніх серцях. Вони того потребують».
— На Майдані у січні, потім у лютому були жертви Небесної Сотні; пізніше розпочалася війна. Я також бачила, що ви працювали з родичами загиблих. Як почалася ваша праця?
— Коли був розстріл героїв Небесної Сотні, я мав нагоду спілкуватися з італійським священником Арнальдо Панграцці, який не раз приїжджав в Україну. Він організовував і проводив групи взаємодопомоги, учасниками яких ставали люди, що втратили когось через рак, самогубство, автомобільні аварії тощо. Методологія полягала в тому, щоби зібрати їх разом і так допомогти пережити втрачений біль до моменту зцілення. Отець Арнальдо тоді сказав мені: «Ви не можете залишити без уваги батьків, які втратили своїх рідних і близьких на Майдані». Дав поради, як із ними працювати, бо раніше я не мав такого досвіду.
Мій перший телефонний дзвінок був приблизно таким: «Мене звати отець Ігор Бойко, я ректор Львівської духовної семінарії. Висловлюю вам співчуття через втрату на Майдані дорогої і близької вам людини. Я хочу вас запросити на одну подію, яку ми організовуємо в нашій семінарії. Чи можете ви прийти?» У відповідь — пауза; я не знаю, якою буде реакція, але потім чую: «Дякую, що ви про нас пам’ятаєте, ми обов’язково прийдемо». І для мене це був сигнал, що люди потребують зустрічей.
Перша зустріч відбулася 22 березня 2014 року. Ніколи не забуду той великий потік людей у чорному по дорозі до семінарії. Люди приходили зі своїми сім’ями, з дітьми. Нам вдалося зібрати близько 90 осіб. Тоді я подумав: «Чи ти справишся з тим усім болем, чи даси собі раду?».
Ми помолилися, вийшли з храму, а вони плакали далі. За планом, усі мали зібратися в одній кімнаті за кавою чи чаєм, але місця було замало. Довелось розділити людей на дві кімнати, і вже тоді почалося наше перше спілкування, знайомство. Цікаво, що ці люди також уперше побачили одні одних, попри те, що їхні рідні й близькі стояли на Майдані пліч-о-пліч під пострілами, рятували одного, надавали допомогу. Тут їхні рідні вперше почали розказувати про деталі: коли загинув, як забрали тіло. Вони немовби складали пазл.
У травні родини Героїв Небесної Сотні з усієї України зібралися в Ірпені. Вже там я побачив, як львівські родини після двох-трьох зустрічей у семінарії добре між собою зналися. Це означало, що процес зцілення ран почався. Натомість інші, які приїхали з інших областей України, були в чорному, плакали — все те саме, що було на початку в нас. Після Ірпеня, у серпні, ми мали нагоду знову зібратися у Зарваниці, де було близько 20 психологів і 10 священиків.
Наша інтенсивна праця з родинами загиблих із Небесної Сотні тривала майже два роки, після чого на останній зустрічі ми сказали: «Мабуть, цього достатньо. Ви пройшли свої процеси від горювання до зцілення. Втратою близьких ви були зранені, але тепер маєте бути цілителями для інших людей, які переживають таке саме горе». Ми досі підтримуємо контакти. Щороку, перед Різдвяними святами, маємо традицію плетіння вінків, які потім несуть до меморіалу Героїв Небесної Сотні у Львові або в Києві.
Семінаристи роздають їжу й теплі напої на залізничному вокзалі людям, які прибувають евакуаційними поїздами. Квітень 2022 року
Кожен знав: я маю щось робити
— Коли відбулося повномасштабне вторгнення росії, що змінилося у вашому житті? Як змінилося життя семінарійної спільноти?
— Я думаю, що ми не забудемо два дні: початок війни і її закінчення. Про перший день я довідався зранку. Ввечері, коли ми лягали спати, я не мав відчуття, що розпочнеться війна. Чомусь до останнього не вірив. Цей день збігся з відвідуванням нашої семінарії, яку ініціював Блаженніший Святослав. З нами перебувала візитаційна комісія з різних країн: священники, сестри-монахині. У цей день запланували поїздку до Рудного. Вранці разом помолилися Літургію, і я чую, що на мій телефон дуже часто приходять сповіщення, багато дзвінків, а я не можу взяти слухавку, бо триває молитва. По завершенні до мене підійшли інші отці й кажуть: «Розпочалась війна». У час, коли ми завершили Літургію й почали споживати Святі Тайни, вперше почули гул сирен…
Семінаристи й викладачі пройшли навчання з надання першої домедичної допомоги, березень 2022 року
Ми прийняли рішення, що на певний час припиняємо навчання і формаційний процес. За кілька днів, можливо, навіть у перші 48 годин, з’явилися волонтери, які сказали: семінаристів залишилося мало; ми можемо використовувати вашу кухню, щоб готувати їжу для хлопців, які стоять на блокпостах. Так розпочалася активна робота семінаристів, настоятелів і волонтерів. Кожен знав, що має робити.
Ми також провели навчання для семінаристів, які залишилися, з надання першої домедичної допомоги. За якийсь час вирішили, що можемо відновлювати навчальний процес.
Географія порятунку
З перших днів війни наші приміщення у Рудному послужили для того, щоби прийняти біженців і тих, хто просив у нас прихистку. Там за 48 годин після першого вторгнення ми поселили близько 60 осіб: матерів, дітей, людей похилого віку, переважно з Харківщини, Південної України, Києва та Житомира.
Якось моя добра подруга, лікарка-невролог із Мілана, Матильда Леонарді зателефонувала й каже: «Як ви взагалі даєте собі раду з тим, що відбувається?» Я їй пояснив, що ми відпустили семінаристів додому, але прийняли багато біженців. Маємо багато маленьких дітей, які потребують підгузків, засобів особистої гігієни, одягу. Вона написала листи, розіслала через електронну пошту своїм друзям в Італії, і до нас направили перші гуманітарні вантажі.
Спочатку італійці боялися їхати в Україну, тому приїхали лише до кордону, а ми виїхали назустріч. На нейтральній території все перевантажували до своїх авто і привозили до Львова.
Джузеппе Беттоні з Мілана з волонтерами приїхали з гуманітарною допомогою. Березень 2022 року
Першим, хто згодом наважився перетнути кордон і приїхати до семінарії, був італійський священник отець Джузеппе Беттоні. Він працює в Мілані, опікується самотніми матерями. Але він зумів поділитися з нами, привізши два буси різних речей: від харчування до дитячих підгузків. Згодом потягнувся цілий ланцюг гуманітарної допомоги. Італійці з різних організацій почали приходити до семінарій і привозили нам необхідне. Солідарність італійців була подиву гідна.
Далі Андреа Пелозі, лікар-дантист із Парми, організував «Місію Валентина», названу на честь лікарки Валентини Пушич, яка загинула 27 лютого 2022 року від рук російських нападників. Спершу вони приїхали з гуманітарною допомогою, потім привезли шість машин «швидкої допомоги», які були передані на Схід, щоб рятувати життя наших бійців та евакуювати цивільних.
Була також група італійців із півночі Італії, міста Комо, організація «Фронтьєре ді паче» [«Пограниччя миру» — ред]. Їхній керівник Джамбатиста Моза каже: «Ми хочемо приїхати не лише до Львова, а спробувати їхати на Схід, до Харкова». І в серпні 2022 року ми поїхали цим маршрутом уперше: три буси, восьмеро італійців під моїм супроводом. Харків на той час був порожнім містом. Обстрілюваний постійно. Біля будинку, в якому ми ночували, серед ночі було шість потужних вибухів. Ми зірвалися, дуже перелякалися, бо ці вибухи були надто близько. Але, оговтавшись, продовжили нашу місію, бо не залишати ж усе на півдорозі.
Передача «швидкої допомоги» від Андреа Пелозі та “Місії Валентина” з Італії для українських військових
Далі ми поїхали до храму св. Миколая Чудотворця. Там владика Василь Тучапець [екзарх Харківський УГКЦ — ред.] організував роздачу допомоги щочетверга. Близько двох тисяч людей стояли в черзі й отримували від волонтерів необхідне. Якоїсь миті італійці кажуть: «Поїдемо подивімося на Салтівку». Це той мікрорайон, що був найбільше знищений. Коли ми вирушили, почалася повітряна тривога; я казав, що це небезпечно, але італійці наполягали. Доїхавши до Салтівки, ми почули вибухи. По дорозі нас обігнали пожежна машина і швидка допомога. Прибувши на місце, ми застали пустку: людей не було. За якийсь час вони потрохи почали виходити з будинків, запитуючи, як ми приїхали, хіба не чули, що обстріли? Відтак принесли нам ще гарячі осколки від ракети зі словами: «Дивіться, щойно тут був “прильот”». І тоді ми усвідомили, наскільки небезпечною була ця мандрівка.
За весь час повномасштабної війни я вісім разів їздив у Харківську область. Наші маршрути охопили багато інших міст і сіл (Ізюм, Синичине, Кулиничі, Гракове, Чугуїв, Мала Комишуваха, Дергачі, Золочів, Прудянка, Краматорськ, Костянтинівка, Лиман, Вірнопілля, Іванчуківка, Студенок, Довгеньке, Заводи, Цупівка та інші).
Салтівка, жовтень 2022 року
На час окупації місцеві жителі були змушені залишити свої домівки і все, що мали. Своє домашнє господарство: птицю, худобу — випускали в поля зі сльозами на очах. Після звільнення цієї території люди почали повертатися, але на місці вже нічого не було. Італійці брали в місцевих інтерв’ю, спілкувалися з людьми, які потрапили в полон у Херсоні, де ми були двічі. Вони чули свідчення людей, які пережили знущання і приниження від росіян. Наприклад, я зустрів чоловіка, який сказав: підійшли росіяни у військовій формі, звеліли показати телефон, побачили українську сім-карту, натягнули йому мішок на голову. Руки скрутили ззаду і заштовхали в авто. Привезли у якийсь підвал, де утримували два тижні. Били, катували електрострумом. У тому підвали він схуд на двадцять кілограмів. Його мама не знала, де він був, а коли побачила, то не впізнала.
Коли росіяни зайшли в Херсон, вони порозвішували там плакати: «росія здесь навсєгда», «ми адін єдіний народ» — із зображенням хлопця чи дівчини у вишиванці поряд із хлопцем в іншому одязі. Це мало символізувати дружбу між двома братніми народами. Думаю, херсонці назавжди запамʼятали день звільнення, коли могли нарешті вийти на площу в центральній частині міста з українською символікою і відчути себе вільними.
Хіба Бог не діє?
— Як сформувалася волонтерська мережа в Італії?
— Лікарка Матильда Леонарді була початківцем цього волонтерського руху. Вона сконтактувалася зі мною, а відтак поділилися моїми контактами з охочими допомагати українцям. Невдовзі я почав отримувати з Італії телефонні дзвінки, повідомлення. Люди здебільшого писали, з якої вони організації, і питали, в чому маємо найбільшу потребу. Ми озвучували запити, і починався збір. Коли набирали необхідне, то волонтери самі координувалися між собою і привозили гуманітарну допомогу.
Отриману допомогу ми розподіляли через благодійний фонд «Карітас». Скеровували її туди, де була найбільша потреба.
Родина, яка мала велике господарство і втратила все внаслідок ракетного удару. Село Заводи, Харківщина, листопад 2023 року
Траплялося різне. Наприклад, під час останньої поїздки в листопаді цього року [ 2023 — ред.] ми відвідали сім’ю, де чоловік хворий на рак і лежачий син. Його мама зізналася: її найбільшим страхом є те, що вона може померти і не буде кому опікуватися сином. Жінка попросила про новий матрац для сина, від пролежнів. Тиждень тому сестра Олексія Погранична зі Згромадження св. Йосифа Обручника надіслала мені фотографію, що все зроблено, завдяки допомозі наших волонтерів з Італії.
В другому місті мене вразила одна сім’я. До війни в селі було близько сімсот осіб, зараз, можливо, пʼятдесят, не більше. Приблизно двадцять хат, які вціліли. Село переходило з рук у руки дев’ять разів. Там точилися страшні бої. Ми почали роздавати гуманітарну допомогу. Я помітив, як віддалік стоїть жінка. Кажу до неї: «Ходіть, беріть гуманітарну допомогу», а вона не зрушилася з місця. Я почав розмову, і в сльозах жінка запитала: «Ви знаєте, що означає мати все і це втратити?» До приходу росіян вони мали будинок, десять корів, сорок свиней. На господарці було три трактори, чимало полів.
Волонтери привезли цій сімʼї невеличкий модульний будиночок. Влітку там можна жити, але взимку він непридатний. Тож по трошки вони будують невеличкий будинок. Донька дуже талановита, навчається дистанційно з телефона. Зараз вона вже має комп’ютер. Я написав на Фейсбуці допис про їхню сім’ю, подав номер їхньої банківської картки. Вразило, що дуже багато незнайомих людей почали відгукуватися, щоб їм допомогти. Так, довкола багато біди, потребуючих, і всіх неможливо розрадити. Але навіть маленькою цільовою допомогою ми можемо змінити чиєсь становище.
Ще одна сімʼя, яку ми відвідали на Сході України, була багатодітною. Мама має двоє своїх дітей і всиновила ще вісьмох. Їй 49 років, усе життя працювала фельдшеркою. Поки ми спілкувалися, італійці бавилися з дітьми, а тоді сказали, що потрібно чимось допомогти цій сімʼї. Вирішили купити машину. Вони знайшли одну добродійку, яка дала 5 тисяч євро.
В іншому селі, майже під російським кордоном, є капличка, куди священник приїжджає з Полтави раз на місяць. Італійці звернулися до свого пароха, і тамтешні парафіяни зібрали й вислали €500. Жінка, яка в тій спільноті була за старшу, зателефонувала мені й каже: «Отче, вчора ми зібралися в нашій капличці і думали, де нам взяти грошей, щоби опалити приміщення, як ми будемо собі давати раду? Ми не малі грошей, але сьогодні разом молилися Літургію, і після обіду отримали на рахунок пʼятсот євро! Хіба Бог не діє?» Після того вона ще написала подячного листа зі словами: «Ви італійці, ми — українці, але в Христі ми брати і сестри, тому дякуємо вам безмежно за те, що ви чуйні до наших потреб і готові допомогти». Це справді братня любов у Христі.
На своїй землі треба бути вільними, а не рабами
— Ви також отримували запити для військових. Якою була реакція італійців? Чи є у них розуміння цих запитів?
— Справді, в Італії були такі люди, які сказали: «Ми хочемо надавати гуманітарну допомогу, але не хочемо, щоб вона прийшла до військових».
Коли ми отримували медичну допомогу, зокрема кровоспинні джгути, то передавали їх для військових, тоді італійці не мали ніяких заперечень. Були й такі, що нам привезли старлінки [супутникові модеми, що надають доступ до Інтернету у важкодоступних місцях – ред.]; безперечно вони також пішли для наших воїнів.
Я часто кажу іноземцям: «Ми боремося за свою свободу на своїй землі, за те, щоб цінність і гідність нашого людського життя були пошановані».
Як працювати з людським болем?
— Що маєте знати священик, який працюватиме з людьми, що втратили близьких чи пережили окупацію?
— Я можу засвідчити, що кожна друга сповідь сьогодні — це люди, переповнені ненавистю до росіян. Чи вміємо ми, як Церква, як душпастирі працювати з цією ненавистю?
Статистика говорить, що в Україні у 2022 році майже кожна друга людина переживала відчуття депресії. Тобто страх, невпевненість й невідання того, що буде далі. Багато хто запитує, як жити далі, який сенс життя, якщо я втратила свого чоловіка/дитину на війні? Ці сенси має дати Церква.
Село Федорівка, Херсонщина. Травень, 2023 рік
На сьогодні, приїжджаючи до будь-якої церкви у Львові чи в селі, ми бачимо на цвинтарях поховання новітніх героїв. Це означає, що в кожному селі є сім’ї, які втратили рідних на війні. Чи можемо ми, як Церква, творити для них середовище, де люди можуть говорити про біль втрати, а ми, як священники, не будемо боятися працювати з людським болем?
Напевно, найбільшим викликом є питання: «Як нам бути далі в умовах війни? Як далі дивитися на ті звірства, вбивства і не допустити, щоб твоє серце було наповнене ненавистю до ворогів?» Бо я свідомий того, що коли буду ненавидіти — навіть якщо для цієї ненависті є підстави, — то програю як людина. Я часто кажу, що сам не маю сили прощати; цю силу треба черпати від Бога.
Я про це говорив на Революції Гідності. 2013 рік, друга чи третя ніч на Майдані, капличка, в якій молилися греко-католицькі й православні священники. Семінаристи моляться, співають, а ти стоїш і думаєш, що там на Майдані зараз коїться. У цей момент Бог дав мені думку: «Те, що ми переживаємо зараз, є переображенням українського народу».
Роздача гуманітарної допомоги у Харкові біля храму УГКЦ. Отець Ігор Бойко з Джанбаттістою Моза, серпень 2022 року
Я вважаю, що переображення українського народу почалося з Майдану. Ми точно міняємося, стаємо іншими, кращими. Я не пригадую, чи колись в історії був такий розвинений волонтерський рух, який є сьогодні. Чи була така готовність захистити свою Батьківщину, як сьогодні, жертвуючи власним життям. Це дуже високі ідеали і, мабуть, найбільше покликання в житті.
Усмішка Бога
— Отче, що вам дає рухатись далі, працювати?
— Щоранку я починаю свій день із молитви. Завжди кажу: «Боже, поблагослови працю рук моїх: маю намір зробити те і те. Я готовий і прошу на це Твого благословення. Захисти мене від різних небезпек, які можуть бути в моєму житті: фізичних чи духовних, і дай мені відчути Твою присутність через усмішку». Бог усміхається нам кожного разу, коли ми зустрічаємо іншу людину і бачимо, як вона радіє при зустрічі. Коли відчуваєш усмішку Бога, то знаходиш сили рухатися вперед.
— Що б ви могли зробити, коли війна закінчиться, після нашої перемоги?
— Я би хотів хоч кілька днів по-справжньому радіти. Не знаю, чи ви зауважуєте, але мені здається, що відколи почалася війна, є певні емоції, які ми в собі природно придушуємо. Нам бракує радості. Я це відчуваю. Наприклад, до нас приїхала група клоунів з Італії — «Театри без кордонів». Їх було семеро. Тиждень вони працювали на Заході України, а відтак поїхали у східні області. У супроводі владики Максима Рябухи, єпископа-помічника Донецького екзархату, вони відвідали Херсон, де якраз почалися жахливі обстріли. Довелося переховуватися у підвалі. Вони тоді дуже перелякалися, бо не знали, чим усе закінчиться. Але зібралися і під тими ж обстрілами проводили вистави для дітей. Так вони обʼїздили чимало міст, зокрема Запоріжжя, Дніпро, Кривий Ріг.
Але чому я про це згадав? Коли ми зробили виступ у Львові, біля Оперного театру, — я побачив, що реакція людей була дуже сповільненою. Вони не аплодували так, як мали б аплодувати, і, звісно, не раділи сповна. Відчувати радість — це природно: тому мені б хотілося, коли все це закінчиться, щоб ми знову відчули радість, яку зараз втратили.
Від гуманітарної допомоги до подарованої усмішки
— Отче, ви часто спілкуєтеся з капеланами, які працюють на східних теренах. Чи могли б навести кілька прикладів, як відбувається їхнє служіння в місцях найбільшого болю?
— На Харківщині мене особливо вразило місце, де служить отець Петро Майка, священник Бучацької єпархії. Він був там до початку вторгнення і мав намір будувати церкву. Все було погоджено, виділено територію, але розпочалася війна. Отець Петро два тижні переховувався в підвалах разом з іншими людьми, нікуди не міг вийти. За два тижні перебування у підвалі його взуття почало розклеюватися й розлізлося. А люди казали: «Отче, ви не можете тут залишитися, бо росіяни вас уб’ють». Священник зрозумів, що треба втікати. Прийшов на евакуаційний потяг, а йому кажуть: «Ми не можемо вас взяти. Беремо тільки жінок і дітей. Він сказав, що є священником, і тільки тоді зміг сісти в потяг.
У вагонах сидів на підлозі, взуття розлізлося, одяг брудний, сам зарослий, голодний, бо не було навіть чого поїсти. Дитина, яка сиділа збоку, побачила його і підійшла дати хліба. Коли отець Петро побачив простягнуту руку і цей хліб, то розплакався. Все життя як священник він намагався служити людям, а тут маленька дитина вчинила так само, і його це сильно зворушило.
Після деокупації отець повернувся до Ізюма. Зараз там немає можливості будувати свою церкву, але він із парафіянами має невеличке приміщення. Це п’ятиповерховий будинок, у якому живуть люди, а на першому поверсі облаштували тимчасову капличку. Вікна вибиті, світла немає, підлога жахлива, але він служить. Люди люблять свого священника, охоче приходять на спільні богослужіння. Кажуть: «Наш батюшка — золотий. Коли йдемо до православного храму, то там на нас кричать, сварять. А приходимо сюди — і від нього віє теплом, любовʼю: з кожним поговорить, щось запропонує, вислухає, до кожного з нас підійде».
Італійці, коли побачили, в яких умовах служить отець Петро, почули його свідчення, відвідали місця поховань у лісі, де ховалися 449 осіб, яких росіяни катували і жорстоко вбили, то сказали: «Ми мусимо допомогти, не можемо інакше». Вони зібрали 10000 євро, щоби він зміг бодай трохи привести капличку в нормальний вигляд.
Каплиця УГКЦ, в якій служить о. Петро Майка в Ізюмі. Серпень, 2023 рік
У Херсоні, який був окупований росіянами, залишилися отці-василіяни, які досі сповняють своє служіння там. Це ігумен монастиря отець Ігнатій, диякон Пахомій, отець Августин і брат Піо.
Отець Ігнатій розповів, як за ним приходили росіяни. Казали: «Ми будемо приходити слухати, що ви говорите і як проповідуєте людям». І вони справді приходили до храму, але отець продовжував робити те, що й раніше. Служив і відвідував парафії, якими опікувалися василіяни.
Що цікаво, до їхнього монастиря в Херсоні люди до війни не приходили так часто, як під час війни.
Служать священники, служать інші люди. Пригадую історію про Марко Родарі. Це дуже відомий італійський клоун, він їздить у різні місця, де є війна, і працює з дітьми. Одного разу він попрямував до Бахмута через одну дитину, яка ховалась під землею. Дитина залишилась, бо батьки не хотіли звідти виїхати. Вони бавилися, аж раптом почули гучний вибух. Марко сказав, що налякався, але продовжував гратися. А коли вийшли назовні, то побачили перед під’їздом величезну вирву, за кілька метрів від того місця, де вони були.
Італійці поділилися з нами чим могли: хто привозив гуманітарну допомогу, а хто дарував нашим дітям радість. У кожній їхній підтримці ми відчуваємо солідарність із нашим народом.
Інтерв’юерка: Таня Банах
Оператор: Петро Дідула
Транскрибувальник: Єгор Муханов
Текст: Діана Мотрук, Вероніка Саврук
Публікується зі скороченнями за: Український католицький університет
фінансово.
Щиро дякуємо!
