У київській парафії святого Миколая відбулася пресконференція «50 днів до повернення костелу св. Миколая парафії».
Нагадаємо, що в лютому 2024 р. Кабмін у відповідь на петицію, яка набрала понад 25 тисяч голосів, підтвердив рішення про те, що Мінкульт зобов’язаний повернути храм парафії до 1 травня 2024 року, згідно з Меморандумом.
У пресконференції взяли участь: єпископ-ординарій Одесько-Сімферопольської дієцезії Станіслав Широкорадюк; настоятель парафії Павло Вишковський ОМІ; ініціаторка петиції, науковиця, професорка філософії Людмила Филипович; начальниця відділу погоджувально-дозвільної документації МКІП Наталя Войцещук; підполковник, захисник України і багаторічний парафіянин храму Юзеф Добровольський.
У вступному слові представниця Мінкульту зазначила, що міністерство загалом дотримується своєї обіцянки повернути храм, однак наразі є перешкода у вигляді юридично невнормованої законодавчої бази. «У нас немає опції передачі в безоплатне користування — є тільки опція оренди. У закон, який зараз проходитиме друге читання, мають бути внесені правки, що стосуються передачі релігійних об’єктів у безоплатне користування, та інші важливі правки. Побачимо, наскільки швидко це відбудеться; але маємо надію, що у травні закон буде ухвалено і, таким чином, одна з перешкод зникне, — сказала чиновниця. — Друге питання складніше: воно стосується переїзду органного залу у флігель [Жовтневого палацу], який зараз перебуває під арештом через кримінальне провадження. Профспілкам [які є власниками флігелю] було відмовлено в апеляції та поверненні саме цієї будівлі, тому це може бути триваліший процес». Пані Войцещук також заявила, що питання повернення храму треба розглядати у площині збереження пам’ятки, а для цього у Міністерства немає жодних перешкод, оскільки воно, як і парафія, зацікавлене у його реставрації. Вона зазначила, що Міністерство розробило реставраційний проєкт, і висловила сподівання на співпрацю з релігійною громадою в цьому питанні. Зокрема, прикладом такої співпраці може бути повернення хрестів на вежі храму.
Єпископ Станіслав Широкорадюк, який 17 років служив у Києві як Генеральний вікарій і був відповідальним за візит Йоана Павла ІІ в Україну 2001 року, нагадав, що тодішній президент України Леонід Кучма пообіцяв особисто Папі повернути храм, і що цю обіцянку повторювали й наступні президенти. «Мені, як українцеві, дуже образливо, коли президент України не дотримується обіцянок, — сказав єпископ Станіслав. — Невже так важко зрозуміти, що Боже має належати Богові? Цей храм будувався для Служб Божих, для молитви, для прохання про благодаті — хіба це так складно зрозуміти? Зараз, дивлячись на ці [понівечені] стіни, я бачу в цьому певний символізм: ось так ми живемо. Ось у такому стані наша моральність. Так виглядає наша душа, коли ми не хочемо віддавати Богові Боже».
«Ми не хочемо бути жертвами обману — а нас постійно обманюють. Найбільша диявольська брехня — це коли зло подають під виглядом добра», — додав єпископ Широкорадюк. Як приклад, він навів історію з католицьким храмом у Севастополі: аварійною будівлею, що використовувалася як кінотеатр. Українська держава 25 років не віддавала храм католикам; натомість після анексії Криму російські окупанти з пропагандистською метою швидко «повернули» його — тільки на папері, оскільки на практиці католиків туди не пустили; однак це справило «потрібне» враження.
«Притомні науковці завжди підтримують справедливість, а справедливість — це принцип, за яким має функціонувати нормальне цивілізоване суспільство, — сказала Людмила Филипович. — Є певні правила: віддати награбоване; віддати те, що тобі не належить; визнати права власників. Це спонукало мене створити петицію: бо не можна нескінченно брехати, творити концепції й вигадувати цілі теорії. Що не твоє — віддай. Ми ж чудово знаємо, що радянська влада незаконно відібрала безліч культових споруд; однак чомусь найбільш упослідженими стали католики: православним повернули храми, а католики мають мерзнути і молитися у підвалі».
Науковиця також закликала не забувати, що храм — це насамперед дім Божий, де віруючі люди спілкуються з Богом, а кричущий стан, у якому перебуває храм, зовсім не пасує такому спілкуванню.
«Чому я захищаю католиків, хоч сама є православною християнкою? Тому що католицизм на наших землях існує віддавна; Україна завжди була багатоконфесійною, католики були важливою частиною її “релігійного ландшафту”. Тому абсолютно природно виборювати релігійний плюралізм, який є підставою для існування у країні свободи совісті й віросповідання», — додала пані Людмила, звернувши також увагу на «цікаву форму», в якій планується передача храму. «Забирали як власність, а повертають як у тимчасову оренду. Це питання теж варто поставити державній владі!» — сказала релігієзнавиця.
Підполковник Юзеф Добровольский, парафіянин храму св. Миколая з 1993 року, говорячи про важливість святині у час війни, сказав: «Для віруючої людини храм — це передусім місце зцілення душі. Коли йде війна, всі шукають порятунку. На фронті немає невіруючих; кожен вірить у когось, хто береже його життя і приносить перемогу. Після 24 лютого наше життя змінилося: до нас прийшло зло. Але у цей складний час наша парафія не закрилася, наші священники не втекли за кордон, не покинули свою паству; натомість на базі цього храму утворився духовний центр і гуманітарний хаб. Парафія не забуває і про нас, захисників України: наш настоятель допомагає окремим бригадам, знаходить усе необхідне на наше прохання».
«Всі обмеження — у нас у голові. Якщо ми знімемо їх — можемо досягти результатів, що показав успішний збір підписів під петицією. Тому від імені всіх наших парафіян, що служать у ЗСУ, я закликаю якнайшвидше повернути храм, щоб дім Божий міг бути домом Божим», — сказав український воїн.
Відповідаючи на питання журналістів, єпископ Широкорадюк зазначив: «Я маю впевненість у тому, що справедливість буде відновлена. Не тому, що нам знову гарно обіцяють, — я в обіцянки не вірю, бо ми вже стільки років їх слухаємо. Я впевнений, бо нарешті парафія почала активно працювати. Раніше ми сиділи на м’яких кріслах, і все було у нас добре: посиділи у теплі, відслужили Месу, розійшлися. А я ще тоді казав: пам’ятайте, жодного храму так просто не віддадуть! За храм треба боротися, бо при владі люди, які не бояться Бога. Поки люди не почнуть вимагати — нічого не буде. А зараз парафія почала добиватися свого, — і я вірю, що доб’ється, бо коли люди вже беруться до справи, то вони своє отримають. Я знаю наших людей!»
«Подивіться на ці стіни: вони самі собою говорять, що хоч суспільство зібрало понад 25 млн гривень, та ці гроші були використані неналежним чином, — сказав отець Павло Вишковський. — Я маю велику надію на зміни; але іноді у мене болить серце, бо часом чиновники тут діють так, як згадані владикою Станіславом окупанти у Криму. Йдеться не про владу, а про балансоутримувача. У них є проблема з переселенням у флігель, але при цьому вони щотижня шлють якісь листи, висувають претензії. Якби вони стільки зусиль доклали до свого переселення у флігель — вони б давно вже там були, а не так, що ми ще й маємо їм із цим допомагати. Є люди, зокрема й у Мінкульті, які справді допомагають; але дуже багато тих, хто шкодить».
«Ми мали досвід роботи з київською владою в червні, коли хотіли зареєструвати свою юридичну адресу за нашою реальною адресою. Це було схоже на циркову карусель: КМДА посилає до балансоутримувача, балансоутримувач — до Мінкульту; і так по колу триває вже 9 місяців. Здається, що кожен боїться робити якісь конкретні кроки; але там, де є рішення, там потрібні конкретні кроки, а не слова. У слова чиновників я не вірю, бо вони лунають вже 33 роки. Тільки дії мають значення», — додав настоятель.
Коментуючи те, в якій формі має відбутися повернення храму, Наталя Войцещук сказала: «Є багато храмів, які є власністю релігійних громад. Однак ми маємо чітко розуміти: є поняття культової споруди — вони побудовані релігійними громадами, які є їхніми власниками, — а є поняття пам’яток місцевого і національного значення. І національні пам’ятки апріорі мають бути у державній власності; релігійні громади та інші юридичні інституції можуть отримувати їх лише у користування. Це не тільки українська практика — так є, скажімо, у Франції: всі об’єкти, побудовані раніше 1921 року, перебувають у державній власності».
Відповідаючи на запитання, чи розглядалися альтернативні варіанти приміщень для Будинку органної та камерної музики, представниця Мінкульту зазначила, що приміщення має відповідати умовам, необхідним для концертної діяльності; наразі таким приміщенням є флігель Жовтневого палацу. «Побудувати новий органний зал десь не в центрі — це питання логістики; інші ж варіанти наразі не підходять, — сказала вона. — Тому зараз ми намагаємося зробити все, щоб з приміщення флігелю було знято арешт; однак поки що Профспілки отримали відмову. Ми як Міністерство можемо впливати на це хіба що опосередковано, бо не маємо права виступати як третя сторона».
«Згідно з чинним законодавством, Мінкульт може тільки передати костел в оренду [католицькій громаді], — сказала пані Войцещук. — Якщо Верховна Рада внесе зміни у закон — тоді буде безоплатне користування. Я сподіваюся, що цей закон буде проголосований, оскільки він пакетом містить й інші важливі для держави питання. Залишається питання переїзду органного залу — воно набагато складніше».
Фото: Олександра Ходаковська
фінансово.
Щиро дякуємо!
