Первісна Церква дуже рано і високо оцінила форму пустельницького життя. Вона погоджувалася — ба навіть вбачала в тому користь, — щоби християни дистанціювалися від зіпсованих уже тоді метрополій.
Це, однак, не означає, що пустельникам дозволялося провадити безплідне, беззмістовне існування. Від початку пустельництво будувалося на чіткому принципі, що кожна християнська душа має зроджувати життя; ба більше — вона повинна робити це дослівно в усіх умовах і контекстах, сприятливих чи ні. Що цікаво: протягом кількох століть дівиці й аскети віддаляються в пустелю — але все одно єпископи і пресвітери роблять саме їх відповідальними за конкретні діла милосердя. Ніхто в Церкві не має права провадити вихолощене життя. У цікавому творі «De virginitate» сам великий Амвросій Медіооанський напише: «Де мало дівиць, там іще менше людей. Натомість де є великі старання про [богопосвячене] дівицтво, там є також і багато вірних». Це дуже важлива інтуїція. Можна прийняти целібат, піти в пустелю, жити в дівицтві, тиші й покуті — якщо це приносить плоди.
Один молодий монах прожив кілька років у чинно-споглядальному згромадженні й відкрив із сумом, що його згромадження просто-таки невротично прямує в напрямку чинної діяльності й уникає споглядання. Він попросив про відпустку і виїхав на кілька місяців до повного життям, відновленого, духовно солідного бенедиктинського абатства десь у Франції. Він дивився на тих монахів, дихав їхньою вірою, зміцнювався молодістю богопосвяченого життя у Церкві. Також він помітив, що у французьких кіновитів усе — від літургії до праці — відбувалося подібно до життя в добрій родині, оберталося довкола шанованої постаті абата, духовного отця. Потім він повернувся до свого монастиря й підсумував побачене так: я вперше в житті відчув духовне батьківство у Церкві! Але як же це можливо? Стільки років буття ченцем, і нічого — тільки капітули, збір пожертв і декрети?
Демагогія сучасності запевняє людей, що лоно католицизму всохло. Це неправда, бо у стані фактичної агонії перебуває світська цивілізація, а не Церква, яка була й залишиться духовною Матір’ю для віруючих. Слабші статистичні дані тут чи там зовсім не означають внутрішньої безплідності. Церква має тільки подбати про буття здоровим організмом, а не налагодженою інституцією. Для цього буде достатньо зберегти пошану до духовного батьківства, і вона заново зродить багато душ для Бога. Світська цивілізація, зі своїм мертвим лоном, тикаючи пальцем у католицизм, подібна до злочинця, який репетує, щоб відвернути увагу від себе: ось там крадуть, тримайте злодія!
Занадто легко Церква сама себе сьогодні визначає як спільноту. Це дуже вузький підхід. Церква не є спільнотою, бо вона — родина дітей Божих. А родина це набагато більше ніж спільнота. Її неможливо укласти на свій смак, до неї не вибирають кандидатів. Також її неможливо розпустити в довільний момент, на підставі джентльменської угоди. У книзі Діянь Апостолів виразно чути духа католицьких сімейних стосунків. Перші християни щедро діляться своїми матеріальними благами, бо між ними панує довіра. Саме тому вони кладуть гроші до ніг апостолів (Діян 4,35). У цьому немає економічного договору, це сімейні стосунки.
Христос у Євангелії вчить Никодима широкого мислення вірою. Чи можливо з закостенілого законовчителя зробити духовного батька для людей (пор. Йн 3,10)? А може, він відмовиться й далі буде невільником релігійної схеми мислення? З людини, яка дописувала нові пояснення до безлічі юридичних казусів, Никодим має стати немовби абатом для людей. Він буде плідний духовно і зродить численних віруючих.
Чи є у тебе духовний отець для твоєї душі? Хто це і чому? Якщо маєш кому довіряти, то ніколи не відійдеш від Церкви.
Переклад CREDO за: о. Ярослав Томашевський, Оpoka