Питання: Третя церковна заповідь каже: «Принаймні раз на рік, у Великодній час, причащатися». Чому лише раз на рік?
Відповідає брат Олександр Могильний OFM Cap.
Про що йдеться у третій церковній заповіді?
П’ять церковних заповідей допомагають християнам у практиці віри здійснювати стосунки з Богом у найважливішому — в зустрічі. Можна вірити в Бога, але, як каже Святе Письмо, диявол також вірить, і тремтить. Вірити — це значить зустрітися. Тому церковні заповіді допомагають нам не втратити чутливість до Бога.
У третій церковній заповіді не йдеться про те, згрішила людина чи не згрішила. Не говоримо також про класифікацію гріхів, бо кожний гріх без винятку — це порушення святості. Тобто людина стверджує, що вона має кращу ідею для свого життя. Йдеться не про те, що людина щось робить або не робить. А що вона автоматично робить щось, тобто має свою концепцію життя. Якщо людина не має бажання зустрітися з Богом, то вона має план свого життя і Бог їй не потрібен. Вона може спокійно жити без Нього. Дехто навіть стверджує, що Бог йому заважає зі своїми законами, приписами, заборонами, тому він Його відкидає. Намагається усунути Церкву зі свого життя, бо вона його лякає Богом, карою, ще чимось. Хоче позбутися Бога, релігійних практик. Бо людина має свою концепцію життя, і в ній немає найважливішого — зустрічі з Богом.
Можна бути християнином номінально, коли батьки дитину принесли чи привели до храму, охрестили — і вже є номінований член Церкви, номінована дитина Бога. Замість того, щоб бути початком шляху, розквіту, це стає початком — і кінцем. Людина підростає, вважаючи, що Бог є — в розумінні якоїсь інформації; Бог має бути, бо є Церква, яка молиться до Нього, а власне життя — це власне життя. І там є зустрічі, в яких є люди найважливіші, важливі й менш важливі; ті, які з’являються ситуативно тощо.
Тому Церква хоче цією заповіддю показати важливе: зустріч. Якщо людина насправді хоче бути щасливою, то без зустрічі з Богом це нереально. Не йдеться про те, щоб піти до храму й постояти на Євхаристії та якось помолитися. Церква вчить: якщо людина присутня на Євхаристії, але не приймає Святе Причастя, не проживає повноту таїнства, — то воно не до кінця реалізоване, бо не було зустрічі. Те, що Причастя відбувається в заключній частині таїнства, говорить про те, що всі попередні частини вели до цього: людина приймає живого Бога і з Ним іде у той світ, із якого прийшла. Якщо людина хоче, щоб тиждень був вдалим — не йдеться про магічне мислення: прийму Причастя, і з понеділка по п’ятницю все буде чудово, — якщо хоче, щоб у її житті здійснилася Божа воля, щоб Бог був, то Він передусім має прийти до цієї людини, вона з Ним має зустрітися. Бо коли хтось іде на роботу, займається різними хатніми справами , коли має якісь справи поза домом, — це він іде. Може когось вислати в своє ім’я, але все одно ця людина буде так чи інакше його представником. Якщо людина піде порожньою, то залишиться пустка.
Церква помітила певну тенденцію — і вона, на жаль, сьогодні залишається, — що люди на великі свята (Різдво, Великдень) приступають до Таїнства сповіді, потім до таїнства Євхаристії, приймають Ісуса в найближчі дні до цих свят, і потім — усе. Ці люди є в парафії, вони можуть бути на Євхаристії, можуть молитися, але з різних причин вони не приступають до Євхаристійного столу — при тому, що не мають перешкод. Тому наголошено на такому мінімумі. Бо Церква, як мати, вчить своїх дітей і сподівається, що вони, не втрачаючи мінімуму, йтимуть далі, щоб осягнути максимум: постійне перебування в єдності з Богом.
Йдеться не лише про гріх — бо тяжкий гріх, ясна річ, є перешкодою для прийняття Причастя. Тому Церква вчить, що Таїнство сповіді і примирення — для всіх християн, які згрішили після хрещення (насамперед, тяжкими гріхами), щоби з’єднатися з Богом, отримати Його милосердя, освячувальну благодать, без якої неможливо увійти до Божого Царства, неможливо бути щасливим. Церква, як мама, що любить своїх дітей, на крок випереджає їх, постійно у них на послугах, щоб її діти були щасливими.
Не можна підходити до християнського життя з позиції закону, тому що християнство — це не релігія книги, а релігія зустрічі. Це дорога, на якій людина зустрічає Воскреслого Христа. Але закони у цьому світі потрібні. Закон — це невід’ємна частина матеріального світу. Де є людина, там потрібен закон. Однак закон стоїть на сторожі добра: він об’являє добро — але коли людина грішить, то об’являється зло. Закон говорить про це зло — у що людина ввійшла, в який простір.
Тому Церква хоче показати, що тут не йдеться про закон, — бо хтось далі може запитувати, скільки разів можна причащатися, скільки разів потрібно бути на Євхаристії, крім неділі. Що це дасть? Якщо людина відкриває, що Бог — це єдине джерело щастя, то вона хоче бути щасливою постійно. Що дадуть ці цифри: один, два, три, сім разів? Ця практика виконання закону зробить щасливою? Чи зустріч із Богом зробить людину щасливою?
Якщо людина сповідається раз на рік — чи є різниця, в який день причащатися?
Єдина перешкода для прийняття Причастя — це тяжкий гріх. Дивовижно й таємниче, що є християни, які у своєму житті не скоїли жодного тяжкого гріха, але глибоко нещасливі. Бо немає зустрічі. Ці люди приходять на Євхаристію, сповідаються, причащаються. Ніби є зустріч — але насправді її нема. Звісно, дуже небезпечно рідко приступати до Таїнства сповіді. Звісно, слава Богу — і це тільки завдяки Божій благодаті, — що люди не роблять тяжких гріхів. Лише завдяки Богу! Бо людина здатна на різне. Вона здатна зробити дуже й дуже боляче Богові, собі, й іншим. Але у сповіді не йдеться тільки про тяжкі гріхи — і гріхи загалом. Ідеться про зустріч. Як у притчі про милосердного батька: наново бути відновленим у зустрічі.
Звісно, якщо людина не зробила тяжкого гріха, то має право приступати до Причастя. Проте прийняття Євхаристії тісно пов’язане з Таїнством мповіді. Від цієї зустрічі залежать наступні кроки. У чому милосердя Бога? Чи справді воно пов’язане з гріхами? Милосердя веде людину до Євхаристійного столу. Бо в Євхаристії Бог залишився зі своїм народом. Євхаристія — це знак присутності Бога до кінця віків, до другого пришестя Христа. Якщо людина починає жити милосердям Бога, тобто зі сповіді, то вона знову і знову шукатиме зустрічі з Ним, з Його милосердям, з Його любов’ю, з Його Серцем. Але правда така: люди, які рідко сповідаються, рідко і причащаються. Чудес у світі не буває. Якщо люди рідко приступають до таїнства Милосердя, то рідко приступають і до Євхаристійного столу. Насправді вони розуміють, що й одне, й інше їм далеке, що й без цього можна жити.
Якщо людина посповідалася перед Великоднем і прийняла Причастя, чи буде це виконанням заповіді?
Третя церковна заповідь стосується людей, які нечасто сповідаються. Церква, коли говорить про Великодній період, поширює цей час саме для тих християн, які рідко заглядають до храму, рідко приступають до таїнств. Люди, які сповідаються перед Великоднем (чи після) і приймають Причастя, не дивляться, охоплює цей час третю церковну заповідь чи ні. Так, є ще з тих давніх часів люди, у яких закріпилось у свідомості обов’язково сповідатися і причащатися у Великодній час. Вони й так регулярно практикують Таїнства сповіді та Євхаристії; але вони походять із тієї старої генерації християн, які чітко дотримувалися цих приписів.
Важливо, що людина, яка живе у свободі Святого Духа, дотримується цих заповідей майже щодня. Церква не створює нічого додаткового, що йшло би у розріз із 10 заповідями. Той, хто живе у просторі десяти Слів Життя, живе й у просторі п’яти церковних заповідей. Звісно, вони зобов’язують; але людина виконує їх, навіть не помічаючи, бо вже живе у вимірі Святого Духа, у свободі. Вона розуміє потребу постійної віднови для себе; що варто якнайчастіше приступати до Таїнства Євхаристії, до Таїнства сповіді. Така людина шукає цієї єдності не тільки в неділю чи свята, а й протягом тижня. Вона навіть щодня приступатиме до Євхаристії. Тому що прагне зустрічі. Така людина розуміє, що від цієї зустрічі залежить її життя.
Повністю відеозапис розмови з бр. Олександром Могильним дивіться тут.
Читайте також:
Чому Церква каже сповідатися принаймні раз на рік?
фінансово.
Щиро дякуємо!
