Чи можна відкладати сповідь?

Питання: Чи можна відкладати сповідь? Наприклад, є потреба посповідатися на початку Великого Посту, а людина відкладає до Великодня.

Відповідає брат Олександр Могильний OFM Cap.

Питання сповіді — це питання про те, що відбувається в серці, як людина переживає стосунки з Богом. Так, у багатьох вірян є практика сповідатися на початку Посту, щоб увійти в нього з Божим Духом. Щоби прожити цей піст по‑справжньому, щоб бути очищеним, смиренним, чистим, тобто перебувати перед Богом у простості й чекати на Його дію. А сповідь Великодня допомагає людині прожити свята в чистоті.

Відкладати сповідь — дуже небезпечно для своєї вічності. Тому, якщо хтось тяжко згрішив, то відкладати сповідь буде гріхом. У будь-який час. Бо Церква вчить: якщо людина помирає в тяжкому, смертельному гріху, то вона наражається на небезпеку втратити вічність із Богом. Церква ні про кого не може сказати, що він є у пеклі; але саме визначення тяжкого, смертельного гріха каже, що людина втрачає освячувальну Божу благодать. А щоб бути з Богом у вічності, треба, щоби смерть застала людину в стані освячувальної благодаті: вона доконечна, щоб бути у Божому Царстві. Тому відкладати сповідь — це велика небезпека, бо ніхто не знає, коли помре. Ніхто не знає, коли Божий Син прийде: Він прийде наприкінці світу — але Він може прийти наприкінці мого світу. І ніхто не знає, коли Бог прийде до його життя. Тому важливо чувати, пильнувати, бути готовим.

Разом із тим, це також впливає на спосіб життя, тому що втрата освячувальної благодаті позначається на розпізнанні: коли людина закрита на дію Святого Духа — Він не може пробитися до неї. І стиль життя людини, її рішення стають результатом цього хаосу. Можна жити за певними схемами; але це не життя віри. Одна річ — слабкість людини, те, що вона може впасти, бо не витримала напруження; але вона біжить до сповіді, прагне. Тут важливо, що людина фізично може не мати нагоди посповідатися, але має таке прагнення. А інша річ — це нехтування сповіддю: «Колись буде. Що, я за кожним разом бігатиму на сповідь? От нагрішу достатньо, тоді піду». Це акт невіри.

Звісно, Богові достатньо для спасіння людини, щоб вона мала хоч би акт незрілої віри. Але йдеться про глибоку, зрілу віру. Це впливає на життя. Церква постійно вчить, показує, що тут мова не про два світи, в яких людина може перебувати. «Світ із Богом» — це ходити до храму, молитися, якісь обряди виконувати, вести релігійне життя; а все решта — роби, що хочеш. Ні, життя одне! Тільки людина може допускати або не допускати Бога. І питання: яке тоді її життя?

Навіщо регулярно сповідатися, якщо продовжуєш грішити?

Тільки здається, що людина залишається тією ж самою, не змінюється. Бо гріхи не лише є, не лише людина їх чинить: вони впливають на якість життя, тобто ранять. А рани, якщо вони довго не загоюються, інколи визначають спосіб життя. Тоді людина вже нічого не може зробити зі своїми поневоленнями, бо поневолення — це наслідок неналежного способу життя протягом тривалого часу. Вони можуть так людину змінити, що вона ніколи вже не буде такою, як раніше. Наприклад, людина може якийсь час не вживати алкоголь, але може раптом зірватися — не тому що хоче, а тому що дуже слабка.

Сповідь — це справа не лише гріхів. Це комплекс дарів Святого Духа, які допомагають людині жити й чинити Божу волю, боротися за Божу благодать, за Бога, за стосунки з Ним.

Гріх — це вимір духовний, який впливає і на матеріальне. Тому інколи видно, що змінюється спосіб життя людини в той чи інший бік, залежно від того, навертається вона чи відходить від Бога. Але здебільшого це стосується духовного виміру, який, своєю чергою, впливає на всю концепцію життя: на віру в Бога, на життя, на мислення, вчинки, рішення. А злому духові важливо переконати людину в тому, що сенсу немає. Проте, знову ж таки, в центрі людського життя — не гріх. Людина покликана не до того, щоб бути морально досконалою, а щоб бути щасливою. А щастя буде лише тоді, коли вона житиме з Богом, у вірі. Тому постійно триває боротьба за цей «місток» — за віру.

Диявол постійно переконуватиме: «Немає сенсу, нічого не змінюється». І люди, на жаль, часто вірять у цю брехню: немає сенсу — то й немає чого сповідатися, причащатися, молитися. Ні, це має сенс! Бо, суто логічно, якщо сповідь не має сенсу, то нема сенсу і про це говорити. Якби сповідь нічого не давала, то диявол би не говорив про це. Він завжди говорить тоді, коли щось має сенс, і хоче переконати, що сенсу немає.

Як за радянських часів: Бога немає — боремося проти Бога. Як можна боротися проти того, кого не існує? Навіщо боролися проти Церкви, священників, проти катехизації дітей і молоді, забороняли вірити, не допускали до храмів, кидали до в’язниці, переслідували — якщо Бога немає? Якщо все це — брехня, то чому радянська влада замість цього не побудувала найпрекраснішу систему правди, визволення, добробуту? Тоді ті діти й молодь самі б залишили Церкву, катехизу, Бога, священників і пішли б у цей «рай». Але цього не сталося. Бо злий дух прекрасно знав, що він би програв. Тому йде така боротьба.

Повністю відеозапис розмови з братом Олександром Могильним дивіться тут.

Читайте також:
Чому Церква каже сповідатися принаймні раз на рік?