Директор фонду «Деполь Україна» і керівник реабілітаційного центру «Спільнота в діалозі» о. Віталій Новак отримав повістку до лав ЗСУ. «Пройшов ВЛК. Здоровий. Отримав повістку», — коротко повідомив 47-річний священник на своїй ФБ‑сторінці.
На прохання CREDO о. Віталій детальніше розповів про цю новину, своє сприйняття ситуації та підготовку до можливого майбутнього.
— Відповідно до нового закону про мобілізацію, зараз треба всім оновити свої дані в ТЦК. Я, готуючись до міжнародних поїздок, які будуть, коли закон набере чинності, прийшов у ТКЦ напередодні, саме в день свята Вознесіння Господнього, — і отримав першу повістку, на проходження військово-лікарняної комісії. Пройшов ВЛК, потім отримав повістку «бойову», на відправку, 27 травня. Зі здоров’ям у мене проблем не виявили, а відмовлятися в мене бажання не було. Поки що немає жодної броні для священнослужителів, ані якихось інших законних підстав залишатися на своїх місцях церковного служіння.
Я прийшов, тому що турбуюся про нашу країну, непокоюся за її майбутнє, і якщо настав цей час — то я погодився. Потім, у подальшому, після «учебки», подам документи («відношення»), бо вже зараз звертаються ті, кому потрібен капелан. Піду ще в такий спосіб служити нашому народу. Я вже служив як священник, і на гуманітарному полі, очолюючи «Деполь»; зараз настав час бути з хлопцями поряд, бути з ними в молитві, свідчити віру і здобувати нашу спільну перемогу. Своє служіння Україні в цьому напрямку я розпочав іще на Майдані, де ми стояли разом із директором CREDO о. Миколою Мишовським. Ось, тепер я просуваюся далі в тому обраному напрямку.
Я зараз в Одесі, сам — із Закарпаття, з Перечина, а раніше служив у Харкові. Як священник-вікентієць, належу до монастиря св. Вікентія де Поля, що на Фонтанці, де мене вибрали настоятелем. Окремої парафії для служіння не маю, бо моя «парафія» це директорство у фонді «Деполь Україна», а також очолюю «Спільноту в діалозі», яка допомагає нарко- та алкозалежним.
Поки що я отримав повістку як солдат — ніяких призначень саме як священникові. Зараз я готую документи для єпископа Павла Гончарука, щоб оформити мандат на капеланство.
«Я йду на фронт разом із каплицею!
— Я йду на фронт, і разом зі мною йде моя мобільна каплиця. Вона виникла з суто практичної потреби. Раніше я їздив на лінію фронту туди, де є католики, які насправді хотіли чи порозмовляти, чи помолитися, прийняти таїнства. Я їздив за Харків — Куп’янськ, Лиман, до Запоріжжя; раз на місяць виїжджав до хлопців, окрім інших своїх обов’язків.
Але коли я приїжджав легковим автомобілем, то бачив, що там бракує певного сакрального місця: нам із хлопцями просто нема де сісти, щоб порозмовляти, де ніхто не чує, а тим більше щоб відслужити Месу. Я відразу зрозумів, що треба цю ситуацію вирішити інакше. І мої співбрати у згромадженні, і ті, з ким я навчався разом у семінарії в Словаччині, зібрали трохи тих євро, щоб купити старого буса з високим дахом. Його переобладнали всередині, вирізали сидіння, зробили мобільну міні-каплицю. Вона відповідає всім військовим умовам, я можу цим авто і водночас це невеликий сакральний простір, на трьох-чотирьох чоловік. Востаннє така Служба була в Куп’янську, якраз я був у «Вовків Да Вінчі», де служать хлопці з нашого ребцентру.
Цю каплицю освятив наш Одесько-Сімферопольский єпископ Станіслав Широкорадюк, і коли я її готував, то ще навіть не знав нічого на майбутнє, але точно знав, що її треба присвятити архангелу Михаїлу. І тут ще Церква проголошує Рік святого архангела Михаїла! Це було Боже Провидіння, я так думаю. Зазвичай я приїжджаю і паркуюся на тому місці, де хлопці мають ротацію і можливість трошки відпочити, — ну а також цю каплицю, трошки сакрального простоту, призначеного виключно для молитви і духовних потреб. Думаю, мені не скажуть залишити каплицю, бо це як би сказати «залиш удома священство і йди на фронт». Може, для того вона й була зроблена вже напередодні, Боже Провидіння має свої плани! Навіть не «може», а я певен, що точно. Бо вже і єпископ Павло Гончарук дзвонив — бо його інші запитують, хто хоче знати, як собі зробити таку похідну, або мобільну каплицю. Ідея, як видно, цілком «на часі».
У моєму досвіді таке служіння постійно присутнє: так як ми служили раніше безпритульним, робили «кухню на колесах», 12‑метровий великий автобус, із якого ми в Одесі годували безпритульних кілька років поспіль; потім у нас був «медпункт на колесах», тепер ось «каплиця на колесах».
«Мій дідо пішов добровольцем воювати в Другу світову війну, щоби знищити зло нацизму, — написав о. Віталій на своєму ФБ два дні тому. — Тепер моя черга зробити все можливе зі своєї сторони, щоб зупинити зло російського нацизму!»
фінансово.
Щиро дякуємо!
