Декілька питань з’явилося останнім часом про пожертви на армію і про християнство.
На три окремо виділені дає відповідь о. Петро Балог ОР, директор Інституту св. Томи Аквінського в Києві.
1.Зараз дуже багато зборів для військових: на дрони, на РЕБи, на автівки, на медзасоби, протези. До зборів часто долучається духовенство. Збирають кошти і в храмах, і через соцмережі. Хтось реагує і долучається, а хтось ні (з різних причин). Вочевидь, допомога військовим, які захищають країну, — це цілком по-християнськи. Але чи можуть християни донатити на все перелічене? От як, наприклад, щодо зборів на набої до снайперських гвинтівок? Йдеться про засоби, які точно позбавлять життя. Звісно, вбитий буде ворог, але все ж… Чи це не суперечить Божим заповідям?
2.Зараз часто священники пишуть, що їхні сторінки у соцмережах зламують шахраї або створюють сторінки-клони і просять в людей гроші. Часто начебто для військових. То донатити чи ні?
3.Як щодо пожертв загалом? Чи можна, наприклад, перестати жертвувати на храм через те, що якусь суму своїх доходів задонатив для військових? А чи правильно мислить той, хто відмовляється дати 10 гривень (коли більше не може), бо думає, «що скажуть люди» про таку дрібну пожертву?
Допомагаю чи не допомагаю?
Захист своєї Батьківщини — це не просто армія на полі бою: це ціла країна, яка різними способами долучається до цього. Починаючи від власне військових, які безпосередньо зі зброєю відбивають атаки ворога — через воєнну промисловість, яка виробляє і постачає цим воїнам зброю та боєприпаси, через волонтерів і медиків, які підтримують воїнів і армію загалом, через транспортну галузь країни, через інші економічні і не тільки галузі, — і закінчуючи всіма можливими опосередкованими способами, якими громадяни докладаються до підтримки захисту країни.
Пожертви належить трактувати не як щось абстрактне, а як солідарність із захисниками, як свою участь у захисті. Подібно, як і з іншої сторони, з боку країни-агресора, — не лише воїни окупують наші території, калічать і вбивають, але й усі ті, більш або менш опосередковано, хто долучається (чи змушений долучатися) до утримання окупантів своїми податками, своєю працею. Хай би як цього хотілось уникнути, але в державних справах так чи інакше є колективна дія, і звідси — колективна відповідальність. Щоправда, у декого з громадян країни-агресора ця відповідальність мінімальна і небажана, але вона є. Власне, через участь у громадському житті країни. Країна — це цілісний організм, і навіть якщо є мовчання на зло, то воно означає згоду.
Так само громадяни країни, на яку напали — чи вони дають безпосередньо пожертву на армію, боєприпаси, дрони, патрони тощо, чи не дають, — все одно беруть участь у захисті країни, якщо працюють, платять податки, забезпечують на місцях звичайне функціонування країни. Вони цим беруть участь у житті країни, яка на сьогодні захищається. Тому чи хтось безпосередньо донатить на озброєння для воїнів, чи просто сплачує податки у бюджет країни — одні й другі, просто по‑різному, сприяють захисту і озброєнню держави. А відповідно, ці грошові внески, у формі донатів чи податків, можуть «позбавити життя» ворога. Головне — не вважати, що безпосередня участь в озброєнні, через пряму допомогу, має морально інше значення ніж опосередкована, через податки.
Чи є моральним підтримувати воєнні дії?
Захист своєї країни у християнському соціальному вченні є «вищим і суспільним благом». Пацифізм у цьому разі є абсолютним викривленням моральності. Свідки Єгови, наприклад, прикриваються «нейтральною позицію», подаючи як аргументи цитати, вирвані з контексту Писання (Мт 26, 47-52; Мт 5, 43-45; Йн 17,16; Йн 18,36; Йн 13,35; Рим 12,19 тощо).
Пацифізм як такий повинен мати місце по стороні агресора, того, хто використовує насильство, несправедливість, нападає, захоплює і т. д. Натомість громадяни країни, яка захищається від агресії, мають повне право захищатися. І це не лише громадянський обов’язок, записаний у Конституції, але й моральний — до чого закликає також і Церква: щоб бути гідними громадянами своєї країни і належно виконувати свої громадянські обов’язки.
Ці обов’язки, звісно, не повинні суперечити Божим заповідям. І тут представники різних християнських деномінацій починають інтерпретувати — зазвичай «пацифістично», — які обов’язки громадян відповідні Євангелію, а які ні. В таких інтерпретаціях, однак, дуже багато суб’єктивного і не згідного зі Святим Письмом чи вченням Церкви, бо віє від них сектантством та ігноруванням державних справ як таких.
Шахраї у воєнний час — це мародери
Щодо псевдоволонтерів, шахраїв, які, використовуючи ситуацію війни, збирають кошти і потім їх присвоюють, чи створюють фальшиві акаунти або фальшиві потреби, на які мають бути зібрані кошти чи товари, — то такі дії не просто злочинні й морально осудні, але й рівнозначні мародерству. А мародерство у міжнародному праві розглядається як воєнний злочин; у деяких країнах за мародерство навіть передбачена вища міра покарання. Наживатися на горі, або перешкоджати реальній допомозі армії, яка захищає країну, своїми псевдо-волонтерськими діями, — не лише злочин, а й дискредитація інших, справжніх волонтерів, які збирають кошти для захисту країни.
Жертвувати — це не соромитись, «що люди скажуть»
І врешті, про пожертви загалом. Вони мають бути добровільними. Як було вище сказано, обов’язкові внески у формі податків вже і так робляться. Натомість хто хоче не обмежуватися мінімумом і має таку можливість — може крім цього ще жертвувати для спільної справи і для спільного блага. Тут все залежить не від величини пожертви, але від любові. У цьому разі — до своєї Батьківщини. Подібно як у Євангелії, де Ісус пояснює історію з «удовиною лептою» (Мк 12, 41-44 і Лк 21, 1-4), говорячи, що «ця вкинула найбільше», бо зробила це від серця, з любові до Бога. Не варто звертати увагу на те, що скажуть люди про пожертву. Взагалі, пожертви чи донати варто робити таємно, як каже Христос: «Коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт 5, 2‑4).