Папська непомильність зовсім не означає, що довільний Єпископ Рима може проповідувати все, що забажає. Таке розуміння непомильності було би повним запереченням її суті.
На це звертає увагу Едвард Фезер у наступному тексті з симпозіуму «Майбутнє Католицької Церкви», організованому журналом «First Things».
Читайте також:
1.Чи виживе Церква у ХХІ столітті? Так — якщо залишиться вірною Об’явленню
2.Що робити Церкві в дедалі більше секуляризованому світі? Відповідь — не в соціології чи «синодальності»
Полемізуючи з надміру ревними богословами й душпастирями, які ледь не кожне слово, що падає з вуст Папи Франциска (або написане ним) трактують так, начебто це були догми віри, американський філософ із Pasadena City College вказує: це не тільки наївне, але й небезпечне розуміння догмату про папську непомильність.
Тому що, по-перше, папська непомильність стосується випадків, коли Папа навчає ex cathedra з виразною волею формулювання доктрини. По‑друге — й це не менш важливо — непомильність не можна розуміти у відриві від цілісності й тяглості Магістерію Церкви.
Уважне читання тексту догмату про папську непомильність до інших висновків провадити не може.
Єпископ Рима, коли промовляє ex cathedra — тобто коли, виконуючи служіння пастиря і вчителя всіх вірних, своєю найвищою апостольською владою визначає вчення, зобов’язувальне для всієї Церкви, у справах віри і моральності, — завдяки Божій опіці, гарантованій йому як Наступникові Апостола Петра, має ту непомильність, якою Божественний Спаситель побажав обдарувати свою Церкву у викладенні вчення віри і моральності (перший Ватиканський Собор, Pastor aeternus).
Едвард Фезер виходить із нагадування, що як чеснота (в аристотелівському розумінні) лежить посередині між двома крайнощами, так і доктрина вимагає «зваженості». Прикладом цього є вчення про Пресвяту Трійцю: тут не можна так сильно наголошувати на єдності Божественної природи, щоб аж заперечити осібність Отця, Сина і Святого Духа, — ані також перебільшувати окремішність трьох Осіб, щоб це суперечило єдності Їхньої природи. Першу крайність Церква відкинула як єресь модалізму, друга — це просто політеїзм (багатобожжя).
Так само треба сприймати і вчення про вчительський авторитет папи: не можна впадати ні в одну крайність. Однією було би узалежнення цього авторитету від інших чинників (наприклад, від визнання папського вчення Собором); іншою — абсолютизація і відрив від цілісності Магістерію Церкви. Сьогодні ми, власне, не раз маємо справу з цією другою крайністю. Тому Фезер підкреслює:
«Папа не може навчати того, що йому до вподоби. Перший Ватиканський Собор каже, що папи мають владу тільки для того, щоб ‘релігійно охороняти й вірно пояснювати Об’явлення або депозит віри, переданий апостолами’, а ‘не для того, щоб (…) проголошувати якесь нове вчення’. Другий Ватиканський Собор каже, що вчительська влада Церкви ‘не стоїть вище за Боже Слово, але служить йому, навчаючи тільки того, що було передане, слухаючи це побожно, зберігаючи ретельно і пояснюючи вірно’. (…) Папа має обов’язок переказувати апостольську спадщину цілою і непорушеною. ‘На ньому лежить обов’язок гарантувати, щоб це Слово надалі було присутнє у своїй величі та лунало в усій чистоті, так щоб воно не було розірване на шматки постійними змінами у вживанні».
Відходячи ненадовго від тексту Фезера, можна послужитися банальним, але промовистим прикладом. Уявімо, що одного ранку папа каже за сніданком: кава недобра, прошу мені віднині подавати чай. Чи це те висловлювання, яке має ознаку непомильності? Ні — з трьох причин. По‑перше, непомильність стосується істин віри і моральності, а не кулінарних уподобань. По‑друге, це не висловлювання ex cathedra, тобто папа тут не має волі дефінітичного визначення якоїсь істини віри. По‑третє, це було би повністю відірване від Божого Об’явлення, без зв’язку з депозитом віри. Приклад, можливо, абсурдний, — але інколи аргумент ad absurdum доходить краще, ніж складні абстрактні аналізування.
Одне питання все одно залишається складним і вимагає аналізу: йдеться про розвиток вчення. Дбання про депозит віри, тяглість вчення не означають відсутності поглибленої богословської рефлексії. Отож розвиток доктрини є можливим, але — підкреслює Едвард Фезер, слідом за Вікентієм Леринським і св.Джоном Генрі Ньюманом, — «справжній розвиток завжди тільки виводить подальші думки з апостольського вчення й ніколи не змінює його ані творить нового вчення з усього попереднього».
Розвиток доктрини також закладає можливість скоєння помилки, і фактично з папами таке траплялося (але — ні, вони ніколи цього не висловлювали догматично!). Загалом, у кожному випадку, який наводить Фезер, помилка полягала не в заперечуванні католицької віри, а в нечіткості, двозначності чи браку точності. Окрім того, два випадки помилок пов’язані з моральною слабкістю пап, які відступили перед тиском обставин.
Перший такий випадок відомий всім, хто хоч побіжно прочитав Новий Завіт. Це був сам святий Петро, за яким числяться щонайменше три серйозні теологічні «провали»: перший раз — коли він став повчати Христа, що Йому зовсім не треба помирати за наше спасіння; другий — коли він зрікся Спасителя в день Його Страстей; і третій — коли Петро своєю двозначною поведінкою давав зрозуміти, що християн надалі зобов’язує Закон Мойсея, за що його гостро скартав св.Павло (див. Гал 2, 12‑14). Коментуючи цей фрагмент, св.Тома Аквінський написав, що
«Павлове напоумлення св.Петра, першого Папи, становить приклад для підданих, щоб не боялися виправляти ієрархів, коли ті помиляються у спосіб, який становить ‘загрозу для євангельського вчення’, — і приклад для ієрархів, щоби смиренно приймали виправлення».
Таке коригування, каже Аквінат, це не бунт, а радше «допомога» і «користь» для тих, чиїм обов’язком є захист віри. Святий Тома вчить, що така критика може навіть відбуватися публічно, коли переступ ієрарха сам по собі є публічним і загрожує введенням багатьох у помилку.
Інші випадки папських помилок, знані історикам Церкви, це передусім Гонорій І,
«чиє неоднозначне вчення на тему волі Христа зміцнило єресь монофелітів. За це він був засуджений пізнішим папою, св.Левом ІІ, який написав: ‘Засуджуємо… Гонорія, який не старався освятити цю Церкву апостольську вченням традиції апостольської, але блюзнірською зрадою припустився зіпсуття її чистоти».
А папа Йоан ХХІІ публічно проголошував помилкове вчення про стан душі після смерті. Його за це гостро критикували тодішні теологи, що схилило папу на ложі смерті відмовитися від своїх поглядів.
Фезер також наводить думки Роберта Белларміно, Джона Ньюмана і Йоана де Торквемади, які вказують, що папа не може звеліти нічого, що суперечить Біблії, істинам віри чи законам Божим або природним. Це не тільки думки давніх богословів. Також інструкція «Donum Veritatis», видана за понтифікату св.Йоана Павла ІІ, допускає: «Може статися, що деякі документи Магістерію не будуть вільні від усіляких браків», так що «теолог може, залежно від випадку, порушувати питання стосовно актуальності, форми, ба навіть змісту вчительних втручань». Інструкція чітко відрізняє таку сповнену поваги критику від «незгоди» зі споконвічним ученням Церкви.
Навіть якщо вчення останніх кількох пап не вимагало такої критики, то — на переконання Едварда Фезера — цей принцип потрібно навести у ситуації «доктринально проблемних заяв, політик і дій Рима за час понтифікату Папи Франциска». Автор конкретно звертає увагу на три особливо серйозні питання.
Перше з них стосується смертної кари.
Папська ревізія Катехизму 2018 року ствердила, що «смертна кара… є нападом на недоторканість і гідність особи». Це, здається, говорить про те, що смертна кара погана за своєю природою, а не тільки за певних обставин. Однак таке вчення суперечило би Святому Письму, Отцям і Вчителям Церкви, а також двом тисячоліттям послідовного вчення пап.
Друге стосується подружньої етики і таїнств:
«Amoris laetitia — неоднозначна, бо може бути інтерпретована так, що в деяких випадках дозволяє відпущення гріхів і Святе Причастя людям, які залишаються у недійсних і перелюбних подружжях, сексуально активних, які не мають рішучої мети змінитися. Це би суперечило вченню Христа про розлучення, вченню св.Павла на тему гідності приступання до Святого Причастя і тому, що Церква дві тисячі років вважала застосуванням цього вчення».
Третє — це питання благословення гомосексуальних зв’язків. Тут, щоправда, йдеться не про папський документ, тільки про декларацію Дикастерію віровчення; тим не менше — замішання, викликаного нею, заперечити неможливо.
«Fiducia supplicans дозволяє благословляти одностатеві й перелюбні пари (а не тільки осіб, які їх становлять). Правда така, що цей документ заперечує, що ‘зв’язок’ такої пари може бути благословенним сам по собі; але заява Церкви у 2021 році в цій справі виключила будь-яке благословення, яке навіть ‘схиляється до визнання цих зв’язків’, не кажучи вже про благословення самих цих зв’язків. А благословення пари як пари якраз і є визнанням зв’язку. Ба більше: розрізнення між благословенням пари і благословенням зв’язку є чимсь, що тяжко пояснити навіть захисникам документа, а для пересічної людини це виглядає софістикою, що ділить волосину начетверо».
Фезер звертає увагу, що «ці проблемні документи можна — за певних зусиль і якщо хтось розумний і досвідчений теологічно — прочитати правовірно». Однак ідеться не про це — бо Церква має навчати ясно, так, щоб не провокувати розбіжні тлумачення:
«Церква (…) часто засуджувала не тільки явну єресь, але також твердження, які були ‘погано висловлені’, ‘неоднозначні’, ‘схильні викликати скандал’ або ‘з присмаком єресі’, навіть якщо вони не відверто єретичні (…). Помилкові твердження Гонорія можна з певною креативністю прочитати як ортодоксальні, і швидше за все, вони менш проблемні, аніж три наведені випадки з понтифікату Франциска. А попри це, він був засуджений».
Критика, метою якої є виправлення якості папських документів, усунення з них двозначності, це не «спротив» папі, зауважує Фезер, але це якраз конструктивна критика. Це діяння не проти Церкви, а саме на благо Церкви, щоб не впасти у доктринальні крайність, перебільшуючи значення догмату про папську непомильність і надаючи йому сенс, відмінний від того, який йому надали отці Першого Ватиканського Собору. Цим сенсом безсумнівно не було створення доктринальних суперечностей — а вони у випадку папи Франциска очевидні:
«Внаслідок доктринальних суперечностей, викликаних папою Франциском, чимало католиків, вірних традиційному вченню Церкви, були деморалізовані. Деякі покинули Церкву, гадаючи, що її претензії на депозит віри були шахрайськими. Багато протестантських і православних критиків папства вважають, що підтвердилися їхні застереження. Натомість осміліли пропагандисти неправовірності, діставши впевненість, що доктрина зазнала зміни і що її можна далі змінювати в довільному напрямку, якщо вже папа схильний запроваджувати зміни».
Тенденція затемнювати або навіть змінювати традиційну доктрину не виникла нізвідки й не постала за часів Франциска (хоча зараз вона посилилася). Фезер вказує на три джерела:
«По-перше, це нехтування схоластичною філософією і теологією, чиє підкреслювання ясних і логічних міркувань колись надавало строгості документам магістерію. По‑друге — легалістичний доктринальний мінімалізм, який стверджує, що доки ти уникаєш прямого заперечення деяких непопулярних вчень — наприклад, про контрацепцію, вічне прокляття чи потребу в наверненні, — то виконуєш свій обов’язок, навіть якщо це вчення ігнороване, а отже, стало мертвою буквою. По‑третє, це культ особистості, який виник навколо папства, створюючи хибне враження, ніби католицизм — це просто все, що говорить нинішній Папа».
Чи є спосіб уникнути таких загроз у майбутньому? Передусім, як зазначає Фезер, необхідно ще раз підкреслити ту істину, що
«Папа є слугою депозиту віри, а не його господарем. Він повинен сміливо проголошувати цілий цей депозит, особливо ті його частини, про які сучасна цивілізація не хоче чути. [Наступні папи] повинні повернутися до відсунутого вбік проєкту «герменевтики безперервності» Бенедикта XVI і навіть поставити його на перше місце. Вони також мають у молитві обдумати випадок і долю папи Гонорія».
фінансово.
Щиро дякуємо!
