Стаття професора Генбі, представлена в межах симпозіуму «Майбутнє Католицької Церкви», ставить питання: що має робити Церква у дедалі більш секуляризованому світі?
Відповідь аж ніяк не полягає в «синодальності» ані у вивченні соціології. Церква не може відмовитися бути авторитетом у світі, який не визнає авторитетів, бо вона має «мову, сильнішу» від усіх світських наук, і саме ця мова має силу перемінювати людські серця.
Майкл Генбі — професор Папського інституту досліджень подружжя та сім’ї при Католицькому університеті Америки (Інститут Йоана Павла ІІ). Він говорить, що не тільки Церква губиться у щораз більше зісвічченому Заході, але й сама людина, бо випихання Бога на околицю життя неухильно провадить до одного: життєвої загубленості, втрати морального компасу і фундаменту.
Вже соборна конституція Gaudium et spes, написана понад 60 років тому, звертала увагу на велетенські напруження, якими позначена сучасність. Час, що минув від ІІ Ватиканського Собору, тільки поглибив цю напруженість. Генбі зауважує: «Сучасність включає технологічний бунт проти порядку існування та самої людської природи».
Атеїзм наших часів не тільки розвінчує Бога, але — як неминучий наслідок цього розвінчання — зводить людину до біологічного та соціального вимірів. Втрата перспективи нескінченності не веде до більшої свободи, а навпаки — замикає людину у вузьких межах смертності. Як пише теолог,
Собор визнав «права людини», але ніколи не мав на меті розглядати їх ізольовано від ширшого бачення людини, заснованого на Христі. Декларація Dignitatis humanae не повинна розглядатися як опозиція до Конституції Lumen Gentium або інших соборних документів. На жаль, багато християнських богословів і душпастирів зробили саме так, сприйнявши цю декларацію як «беззастережну підтримку ліберальної демократії» або, що ще гірше, марксизму.
Одна справа — цінувати мирські зобов’язання християн-мирян, як це бачив, наприклад, Жак Марітен, але зовсім інша — піддаватися ідеям, які суперечать Божому Об’явленню. Другий Ватиканський Собор аж ніяк не заохочував таке перевизначення християнства. Між тим, є чимало «самопроголошених союзників Папи Франциска», які намагаються тлумачити Собор всупереч самому Собору. Так Майкл Генбі називає «прогресивних теологів» і мислителів, які «просувають прогресивне тлумачення, що має на меті повністю стерти два попередні понтифікати».
«Собор не можна звинуватити в тому, що він не спромігся передбачити майбутнє, — хоч ця невдача повинна служити застереженням проти припущення, що ми можемо легко побачити рух Духа в історії. (Майже безсумнівним є те, що методи соціальних наук радше засліплюють, аніж покращують наше бачення.) Проте лише ті, хто обдарований даром пророцтва, могли передбачити разючий занепад католицького християнства в усьому західному світі одразу після Собору. Ніхто не міг передбачити крах комуністичного блоку ані появу величезного нового глобального технократичного порядку з можливостями пропаганди та стеження, яким би позаздрили попередні тоталітарні режими. (…) Треба заново проаналізувати ‘знаки часу’».
Собор, зазначає професор Генбі, не створив «синтезу», єдиного бачення, що відбувається у світі, а дав напрямок для шукань. Натомість своєрідний синтез створив якраз гуманістичний атеїзм, давши сучасним людям «повну інтерпретацію дійсності, яка систематично виключає поняття Бога з наших оперативних понять буття, природи, знання і правди. (…) Це комплексна концепція дійсності, позбавленої Бога».
«Можливо, це причина, чому Захід сьогодні став так сильно секуляризованим: світське сприйняття реальності здається послідовним і стабільним, тоді як релігійне — мінливим і невизначеним. Людина прагне цілісності, навіть коли це абсурдне (пам’ятаймо, що сама по собі зв’язність міркувань не є достатнім критерієм істини: логіка параноїка — напрочуд зв’язна, а водночас повністю відірвана від реальності)».
Гадана сила, що випливає з цілісності світського розумування, порівняно з позірною слабкістю того, що пропонує релігія, призвела до того, що релігію стали сприймати виключно інструментально:
«Церква та її вчення можуть бути цинічно використані для світських політичних цілей. Вони можуть навіть вижити як благочестивий додаток до принципово безбожного розуміння реальності чи плану дій».
Замість «освячення земного буття» ми нині маємо секуляризоване християнство. Частково це пов’язано зі скандалами в Церкві, які позбавляють її довіри. Генбі пише цілком відверто: «винуватці у зловживаннях і корупції не бояться ні Бога, ні людей». Почасти цьому винна непродумана літургійна реформа, яка на практиці не вводить нас у таємницю віри, а радше віддаляє від неї, не залишаючи місця для сакрального. Втрата досвіду таємниці зводить Церкву до категорії неурядової організації. Тому не дивно, що:
«соціальні науки витісняють теологію та філософію як панівну форму думки й мови Церкви, позбавляючи її переконливого слова, яким вона могла би промовити до світу. На зміну давній мові душі прийшов терапевтичний жаргон кадровиків».
Саме ця втрата відчуття святості, за словами Генбі, далася взнаки під час пандемії, коли Церква так легко погоджувалася закривати храми і не дозволяла вірним збиратися на молитву. Сумно, що Синод про синодальність також, здається, не усвідомлює, що соціальні науки не є правильним ключем до розуміння Церкви і самої людини.
«Дивно, що в часи онтологічної та культурної революції Церква присвячує свій час, гроші та енергію на діяльність, яка не цікавить нікого поза класом прогресивних церковновладців. (…) Враження таке, ніби християнство себе вже вичерпало».
Отже, що має робити Церква перед лицем постійних соціальних і технічних змін? Як ставитися до світу, який не визнає жодної влади? Рішення, на думку Генбі, в тому, щоб не відмовлятися від авторитетного навчання. Церква не може відмовитися від нього, бо вона несе відповідальність перед Богом за збереження авторитету, джерелом якого є Боже Об’явлення.
Сучасна криза авторитету загострилася, коли Церква зреклася ввіреної їй авторитетності — і мимоволі, й добровільно. Мимохіть — унаслідок скандалів; добровільно — через «душпастирські навернення», «зміни парадигм» і нескінченні процеси «діалогу», які, здається, ніколи ні про що не говорять. Розпад авторитету мав катастрофічні наслідки для єдності Церкви, без потреби творячи фактичну схизму, яка може стати схизмою де-юре, якщо не зупинити впадання Церкви в ентропію.
Зрештою, шлях Церкви в секуляризованому світі — це аж ніяк не наслідувати світ і йти його шляхами. Жодні соціальні програми чи структурні реформи не розв’яжуть проблем Церкви. Те, чого вона потребує, — це «відновлення зору», звернення погляду на Христа, а не на світ. Майкл Генбі підсумовує статтю такими словами:
«Неможливо свідчити про те, чого вже не бачиш. Церква не може відновити втрачений авторитет без відновлення зору. Цього не досягається виключно через здійснення церковної влади ані через програми і ‘процеси’, — але тільки через глибоке навернення серця, розуму і бачення. Ми не можемо пізнати таке навернення ані сподіватися на відновлення істинно християнського бачення, якщо не визнаємо, що затьмарення у розумінні Бога і людини не є чимось зовнішнім стосовно Церкви. Церква не буде спроможна вилікувати свої власні рани — а тим більше рани лаїцизованого світу, — якщо католики не визнають свій власний широкий і глибокий, ‘негласний’ атеїзм.
Іншими словами: замість того, щоби йти за дедалі більш зісвічченим світом, люди Церкви повинні зазирнути у власні серця й визнати, що екзистенціальну порожнечу, яку вони відчувають, неможливо заповнити інакше, ніж відкриттям себе Богові та прийняттям Його авторитету, Його спасіння і Його благодаті. Кажучи словами св.Августина, ‘людське серце неспокійне, доки не спочине в Бозі’. У Бозі, а не в соціології чи психології!»
фінансово.
Щиро дякуємо!
