У Клодзьку в будинку по вул. Полабській повінь залила приміщення першого поверху аж до стелі. У пані Кристини та її сина змило хвилею навіть важкі меблі, але на стіні залишився образ Ісуса Милосердного, що висів на одному цвяшку…
Вибиті вікна. Всіляке хатнє начиння лежить просто на вулиці. Величезні, кількаметрові купи дошок, меблів, різної арматури. Розбиті магазини і бензозаправка. Випадкові предмети по випадкових місцях. Усе відчинене навстіж — провітрюється. У місті запах вологи і річкового мулу. Я несміливо зазираю до одного з помешкань. Звідти виносять меблі. Чоловік запрошує мене всередину. Його звати Роберт Зєнтарський.
— Вода сягнула вище першого поверху. У мене було бавовняне утеплення, яке намокло і завалило стелю. Майже всі речі та меблі винесло водою. Це все доведеться викинути, — розповідає чоловік, весь заляпаний мулом.
За якусь хвильку мовчання додає:
— Але Боже Провидіння чувало над нами. Ми встигли евакуюватися. Попри велетенську силу води, на стіні залишився висіти образок Ісуса Милосердного. А він висів тільки на одному цвяшку. Ми отримали його від мого дядька, який десять разів ходив у піші паломництва до Ченстохови, а під час останнього купив цей образок, ішов з ним і потім нам його подарував.
Роберт не хоче його знімати навіть на час прибирання. Образ має залишитися. Разом із мамою, Кристиною, вони обоє вірять, що це не випадковість.
— Ми люди віруючі, не можемо опускати рук, — каже Роберт. — Я працюю і якось зароблю, щоби це все відновити. Допомога від держави буде, але то лише крапля. Цієї зими ми точно сюди не в’їдемо, не позбудемося вологи до похолодань. Власне кажучи, не знаємо, що далі. Повертатися нема до чого. Може, я винайму помешкання, але вже не буду в нього багато вкладати.
Їхня квартира була після ремонту, «євростандарт». Я бачив фотографії з часу перед повінню, на смартфоні Роберта.
Пані Кристина пам’ятає, що вода в суботу стала прибувати дуже швидко. Вони евакуювалися в останню мить, коли вода вже підступила до вікон. Взяли цінні документи і вийшли. Довелося йти через двір, бо від вулиці вже було неможливо переправитися. Вода вдиралася у під’їзди.
— Я забула навіть хліб забрати, якихось харчів хоч трохи. Думки порозбігалися, — каже пані Кристина. — Просто інтуїтивно вхопили, що було під рукою.
Помешкання її доньки теж залило. «Куди я піду, безпритульна пенсіонерка?» — зітхає пані Кристина.
Шкода, завдана цією повінню, перевищує наслідки повені 1997 року. Найбільшим викликом для людей зараз буде прибирання без води, бо в кранах її нема. Як і світла. І невідомо, коли це зміниться.
Звісно, зараз постають запитання: чи не можна було реагувати краще на те, що сталося? «Ми не сподівалися, що дамбу прорве. Саме через це води було аж попід стелю. Прогнози були тривожні, але щоб аж так небезпечні, то ні», — зізнається Роберт.
Постраждалі не будують планів на майбутнє, живуть із дня на день. Цінують прості речі, втративши добуток життя.
— Мене лякають голод і війна, а не повінь, — каже Роберт Зєнтарський. — Хоч би їх ніколи не зазнати!
Мешканці Клодзька погоджуються, що повінь вчить смирення. Особливо сьогодні, у світі надмірного споживацтва. Швидко усвідомлюєш цінність речей, які на щодень навіть не помічаєш: вода в крані, струм у дротах, інтернет.
— При катаклізмах люди починають співпрацювати, спілкуватися, допомагати одні одним безкорисливо. Стають відкритішими, — каже пані Кристина. — Ми зараз отримуємо так багато доброзичливості. Може, так і має бути на щодень? Але як це зробити…
Переклад CREDO за: Мацєй Райфур, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
