Цими днями, 22-24 вересня 2024 року, Спільнота св. Егідія проводить міжнародну зустріч під назвою «Imaginer la Paix» — «Уявіть Мир». Минулорічна зустріч на тему миру відбулася в Берліні, маючи темою «Сміливість миру» і в ній взяв участь єпископ Віталій Кривицький.
Як зазначив єпископ-ординарій Київсько-Житомирський у розмові з CREDO, цього року більшість учасників згромадження, яке «на тему миру» збирає Спільнота св.Егідія, змінилася; однак його запросили знову, і він виступає у Парижі з промовою «Війна і дитячі мрії».
Вчора, в неділю 22 вересня, відбулось урочисте відкриття заходу. На ньому було приблизно півтори тисячі осіб. Зокрема можна відзначити присутність високих представників — як світу релігії, так і держави. На відкритті міжнародної зустрічі за мир, яке відбулося в Палаці Конгресу були представники Всесвітньої ради Церков, глава Англіканської Церкви — архієпископ Кентерберійський, католицькі єпископи з Китаю, Африки, Індії, представники різних світових релігій, головний рабин Франції Хаїм Корсія, а також архієпископ Парижа Лоран Юльріш, мер Анн Ідальго і президент Республіки Франція Емманюель Макрон.
— Звісно, всі слова, які тут лунають, присвячені миру, — сказав єпископ Віталій. — Це основне послання Спільноти св.Егідія: служити найбільш потребуючим і молитися про мир. Президент Макрон мав завершальне слово, після всіх, хто виступив на відкритті; його слова були чи не найзмістовнішими. Говорилося дуже багато — але, на превеликий жаль, я не почув, щоб увага була зосереджена на нашій державі. Проте представники Церков, із якими я зустрічався, зокрема єпископи з Африки та Індії, висловлювали велику симпатію до України, солідарність з Україною. І те, що мене особисто вкотре підтримує, — що всі вони кажуть: «Я молюся за Україну» — і обов’язково додають: «Щоденно».
Сподіваюся, що саме на форумах (їх заплановано три: два сьогодні й один завтра) можна буде більше почути про нашу державу від учасників Міжнародної зустрічі за мир.
Читайте також:
«Багато наших громадян узагалі не мають куди повернутися». Виступ єпископа Кривицького в Берліні
Делегація з України досить чисельна: понад 20 осіб. Вона об’єднує різних людей: починаючи з єпископа Віталія — представника РКЦ і єдиного поки що священника в цій групі, і охоплює представників Спільноти св.Егідія, які діють в Україні: з Києва, Івано-Франківська та інших міст. Це члени місцевих спільнот і волонтери, які служать на місцях; а також кілька осіб, пов’язаних зі Спільнотою, які зараз проживають поза межами України, на територіях різних європейських держав, і приїхали до Парижа на зустріч за мир. Представник УГКЦ єпископ Гліб Лончина має долучитися до роботи форуму завтра, в заключний день. Виступ єпископа Віталія другий рік поспіль на цій зустрічі Сан Еджідіо виглядає саме на виняткову увагу, бо зазвичай запрошених доповідачів змінюють. Українську позицію також представляє Юрій Підлісний, викладач УКУ.
Минулого року Спільнота св. Егідія на Міжнародній зустрічі за мир запрошувала єпископа Київсько-Житомирського на форум про гуманітарні питання; цього року він виступає на форумі «Діти прагнуть миру».
— Мене запросили зокрема тому, що ми регулярно співпрацюємо в Києві зі Спільнотою св.Егідія, — нагадав єпископ Віталій. — Вони щомісяця проводили молитву за мир, яка відбувалася саме в нашому кафедральному соборі св.Олександра.
Перебуваючи в Парижі, єпископ Віталій зустрівся з Послом України у Франції. Фото з ФБ Vitalii Kryvytskyi
Єпископ Віталій Кривицький виступає на пообідньому форумі, тобто текст його виступу, який він надав для CREDO, власне кажучи, щойно почули в Парижі.
Дитячі прагнення під час війни
Шановне духовенство, шановні релігійні лідери, представники народів світу, дорога спільното Святого Егідія, яка нас тут сьогодні зібрала!
Коли ми говоримо, що діти чогось прагнуть, то робимо поправку на їхній вік та необізнаність. Одні дитячі бажання ми з сприймаємо посмішкою — а до інших ми дуже чутливі, оскільки діти насправді для нас важливі. Бо так само, як у випадку дорослих, певні дитячі прагнення стосуються фундаментальних потреб людини, заспокоєння яких є не примхою, а екзистенційною необхідністю.
Зокрема, такою необхідністю є мир, яким сьогодні може втішатися значна частина людства на землі. Мир це не просто відсутність війни, але сукупність благ, які у своїй гармонії створюють якнайбільш відповідні умови для життєдіяльності людини. Ця гармонія у більшості релігій світу визнається даром самого Бога, який можна мати — а можна вмить втратити; а ще його можуть вкрасти.
Я представляю український народ, який понад десять років обороняється від російської агресії, а останні, вже майже тисяча днів, стали справжнім випробуванням — для кожного українця та всіх, хто виражає солідарність із нашим народом. Ми безмежно вдячні за кожне слово підтримки, кожну допомогу та кожну молитву! Дякую за це все особливо у світлі загальної перевтоми темою України та успіхів ворожої пропаганди. Без Божого втручання та людської допомоги ми б не мали шансів існувати як вільна держава.
Лихо жорстокої війни особливо болісно зачепило наших дітей. Весь світ побачив, як вони були змушені залишати рідний дім перед загрозою смерті. В самій України ми нараховуємо понад 4,5 млн внутрішньо переміщених осіб, із них — близько мільйона дітей. Натомість поза межи держави виїхало 6,74 млн біженців, понад третину з них становлять діти. До того ж, близько 20 тисяч українських дітей були насильно вивезені російськими окупантами — на тимчасово окуповані терени України або до самої російської федерації, що є порушенням усіх міжнародних норм. Про мрії та бажання тих дітей ми можемо лише здогадуватися. Більше можна дізнатися від тих, кого зрештою вдалося повернути в Україну. І вже багато про дитячі мрії ми можемо судити, спілкуючись із тими, хто разом зі своїми батьками та близькими несе тягар лютої війни, залишаючись на своїй, Богом даній землі. Чого варті співбесіди з дітьми та їхніми близькими — бенефіціарами у наших благодійних установах, у тому числі в осередках Сант Еджідіо!
Український благодійний фонд «Голоси дітей» нещодавно провів опитування серед дітей, щоб почути їхні справжні прагнення. Відповіді дітей були відверті та щирі, деякі виглядали банальними, а інші — надто дорослими як на їхній вік. Одні діти зазначали своє ім’я, натомість інші бажали лишитися анонімними. З дозволу керівництва фонду, я поділюся з шановними присутніми деякими з прагнень українських дітей у 2024 році, та прокоментую їх.
- «Щоб у школі ніколи не ходити в підвал» — Максим, 9 років.
Перехід до бомбосховища під час повітряної тривоги став нормою для українських школярів, як наплічник та змінне взуття у спортзал. У деяких навчальних закладах вихователі не роблять жодних додаткових оголошень, бо діти вмить самостійно збираються і прямують до безпечного місця. Тільки у мирному місті це може виглядати забавою — але не в Україні, на третьому році повномасштабної війни. Прагну зазначити, що діти, які ходять до школи тільки третій рік, навчання без таких перерв просто не знають.
- «Щоб онлайн зник і ми нарешті пішли до школи» — Рома, 8 років.
Частина дітей в українських школах вимушена чергувати свої шкільні заняття, вмикаючи дистанційне навчання. Для мешканців малих місцевостей, де школи зруйновані, а педагогічний склад неповний або цілком відсутній, навчання онлайн — це єдиний спосіб отримати базові знання, і то за умови наявності електрики та, відповідно, інтернету. Сьогодні десятки тисяч українських дітей не вміють читати. Цьому послужили два роки пандемії та три роки війни. І ось таке відбувається у Європі, у ХХІ столітті.
- «Повернутися додому» — Софія, 11 років.
Вибір місця проживання є правом кожної людини. В Україні воно безмовісно обмежене агресором або доведене до неможливості, оскільки тисячі українських міст і сіл зруйновані повністю та не підлягають відновленню.
- «Щоб мій тато повернувся додому» — анонімно.
В Україні, мабуть, немає сім’ї, з якої ніхто не пішов на захист держави від агресора. Хоч і важко, але це розуміють дорослі; проте тяжку розлуку з найближчими складно пояснити дітям. Повернення близької людини (з фронту, полону, окупації, з‑за кордону) наповнюють мрії та молитви малюків.
- «Щоб моя подруга відповіла на дзвінок» — Кіра, 7 років.
Невизначеність і відсутність інформації про близьких турбує в Україні дорослих і дітей — навіть у наші часи, коли за нормальних обставин обмін інформацією у світі відбувається за секунди. Спробуймо переконати будь-кого у час війни, що відсутність відповіді — це тільки проблеми з інтернетом! Це чудово розуміють навіть діти.
- «Щоб у тата на небі було все добре» — анонімно.
На одинадцятому році війни — можливо, й можна частково звикнути до смерті близьких; але до плачу дітей за загиблими батьками, братами й сестрами — ні. Віруючим сім’ям дещо легше переживати такі трагедії. Рана після втрати близької особи загоюється довгі роки; проте ці діти ніколи не забудуть, хто винен у смерті їхнього тата.
Наші діти вміють також мріяти глобально:
- «Щоб повітря і думки людей були чистішими» — Орест, 14 років.
Це для екологів! Найбільші забруднення, як ми бачимо внаслідок війни, є в головах і серцях тиранів. Так, із цим важче боротися, ніж із дизельними автомобілями. Проте автомобілі не так загрожують світовій гармонії, як тирани й агресори.
- «Люди будуть всі як волонтери, будуть допомагати одне одному» — Яромир, 9 років.
Волонтер у нашому суспільстві — це аналог захисника, тільки без зброї, матеріального забезпечення та бюрократичної тяганини. Діти й молодь захоплюються ними та спішать бути подібними. Бо всі бачать, що гуманітарної допомоги останнім часом стало в рази менше, а викликів, на жаль, тільки стає більше. Крім того, необхідність допомагати одне одному буде актуальною і після війни.
- «Щоб наші діти, онуки та інші покоління не знали, як це, і що таке війна» — Дар’я, 12 років.
Цього щиро прагнуть наші діти та їхні батьки. Вони не вичитали про війну з історичних романів, а переживають її тепер і на щодень. Українські діти ніколи не хотіли і не хочуть війни. Вони знають її смак, запах та нестерпний біль. А тепер вони є в одному ряду з тими, хто насправді знає, як це — прагнути миру. Миру справжнього, не теоретичного — і не сурогатного.
Діти так само, як і дорослі, розуміють безсилість міжнародних організацій перед тоталітарними урядами. Безглузда і жорстока війна російської федерації проти України — черговий доказ цього. Навіть діти вже знають, що сила тіньових домовленостей та власних інтересів у дорослих часто переважає над силою цінностей; а також те, що вельми поширене дипломатичне слово «нейтралітет» інколи є синонімом байдужості. І ці діти усвідомлюють, що тато не повернеться з фронту додому, доки світова спільнота не буде зацікавленою у справедливому вирішенні конфлікту.
Нам невідомо, що і як зроблять сьогоднішні діти, коли самі прийдуть до керівництва державами та світом. Це буде прямо залежати від того, в якій атмосфері вони будуть виховані і хто саме навчатиме їх. Але, без сумніву, вони знатимуть, чи ми зробили все можливе у свій час — щоб вони, наші нащадки, могли жити у мирі.
Нехай Всемогутній Господь допоможе кожному з нас виконати завдання нашого покликання — поширювати Божий мир у світі!
Фото: Sant’Egidio та Людмила Харченко