Є тема, яка зараз активно обговорюється в Україні і стосується не виключно християн, а загалом усіх українців, і дуже поляризує наше суспільство. Йдеться про мобілізацію і «ухилянтів».
З цього приводу виникає багато сварок у соцмережах. Але з погляду християнина — як потрібно до цього ставитися? У Конституції України сказано, що захист держави є найважливішою функцією всього українського народу.
Про мобілізацію і священників розмірковує у своєму блозі для LB.ua о.Петро Балог, директор Інституту св.Томи Аквінського в Києві.
Військовий обов’язок є однаковим як для віруючих, так і для невіруючих. Конституція закріплює рівність усіх громадян і не допускає дискримінації за ознакою релігії. Але не всі військовозобов’язані чоловіки хочуть іти воювати. Дехто, зокрема, — через релігійні погляди. Є й такі, що про релігію не згадують, а просто бояться помирати на війні. Називають власні причини, чому уникають мобілізації. Хоча дехто так рятувався від мобілізації, аж потонув у Тисі чи ледь не замерз до смерті в горах…
Як узагалі це все трактувати? І щодо християн. Чи мають вони воювати? Чи всі? (Тут можна згадати, чому духовенство не може брати зброю до рук.) Якщо людина вважає за гріх відбирати життя у будь-кого, то що тоді робити? Чи можна говорити, що людина, ухиляючись від обов’язку, чинить гріх? Як щодо жінок, які кажуть, що «ненавидять ухилянтів», але ж самі не воюють?
Любов до Батьківщини, тобто патріотизм, перевіряється у часи випробувань. Ці випробування можуть бути різного ступеня; проте інколи це випробування смертельні, що загрожують самому існуванню держави. Громадяни мають тоді особливі обов’язки перед своєю Батьківщиною, щоби дбати про неї, захищати її, не дати їй загинути, докласти всіх зусиль для її захисту, функціонування, життя.
Водночас держава, яка є цією Батьківщиною, координує дії, накладені на неї Конституцією, для максимально ефективної реалізації цих дій у важкі часи. Вибираються пріоритети і обов’язки, доконечні для забезпечення захисту держави, і часом це робиться коштом відкладення інших пріоритетів чи навіть деяких прав і свобод громадян. Видаються спеціальні закони, які обмежують права і свободи громадян заради вищих цілей, якими на цей момент є існування держави і громадян як таких. Ці обмеження також мають бути передбачені Конституцією.
Зокрема, оголошується мобілізація населення країни згідно з законом. Це випливає передусім зі статей Конституції України, між іншим зі статті 17, де на початку написано: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу». Натомість у Законі України «Про оборону України» читаємо: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов’язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров’я і віком, а жіночої статі — також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов’язок згідно із законодавством. Громадяни проходять військову службу, службу у військовому резерві та виконують військовий обов’язок у запасі відповідно до законодавства» (стаття 17). Більш конкретні норми мобілізації регулює спеціальний Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Щодо ухилення від призову за мобілізацією і відповідальність та покарання за порушення, то тут держава керується або Кодексом України про адміністративні правопорушення (статті 210-211), або Кримінальним кодексом України (статті 335-337).
Християни є такими ж громадянами України, як і всі інші. Різні конфесії, щоправда, мають своє специфічне ставлення до військової служби, і мають із цього приводу різні пом’якшення, аж до звільнення від військової служби, — які загалом скасовуються під час війни на підставі спеціальних законів. Зрештою, є різні хвилі мобілізації, і що наступна хвиля — то більша кількість громадян, навіть із «бронею», може бути мобілізована, навіть жінки. Це все, знов-таки, має регулюватися відповідними законами.
Власне, у цих законах влада може визначити певні категорії громадян, які відносяться до «критичної інфраструктури», коли їхня невійськова діяльність під час війни є критично важлива як для країни та її економіки загалом, так і для перемоги зокрема. Громадяни України, які є військовозобов’язаними, але працюють на об’єктах критичної інфраструктури, можуть отримати так звану «бронь» від мобілізації під час війни. Перелік підрозділів цієї інфраструктури в Україні довгий, зокрема це центральна й місцева влада, освіта, медицина, енергетика, транспорт, різна промисловість, фінансовий сектор, правопорядок тощо.
Католицька Церква, виразно засуджуючи будь-які прояви військової агресії, забороняє католикам у сумлінні брати участь у такому акті несправедливості й порушенні Євангелія, а водночас трактує захист свої країни як обов’язок (Компендіум соціальної доктрини Церкви, 497-506). У цьому ж Компендіумі, у п.503, знаходимо твердження — з посиланням на документи Другого Ватиканського Собору й Катехизму Католицької Церкви — про тих, які з приводу сумління не хочуть використовувати зброю: «Ті, хто принципово ухиляється від обов’язкової військової служби, бо сумління не дозволяє їм використовувати зброю чи брати участь у деяких конфліктах, мають бути готовими до альтернативних видів служби». «Справедливо, коли гуманні закони дбатимуть про тих, хто відмовляється через сумління використовувати зброю, але погоджується на інші форми служіння людській спільноті» (пор. ІІ Ватиканський Собор, Конституція «Gaudium et spes», 79, 1103; Катехизм Католицької Церкви, 2311).
Мобілізація священників
Питання мобілізації духовних осіб станом на кінець травня 2024 року, тобто на третій рік повномасштабного вторгнення, 11‑й рік воєнної агресії росії проти України і коли, власне, були сподівання, що ось-ось влада має вже його вирішити, — так і не було вирішене. Не вирішене воно і тепер, восени 2024 року. Хоча розв’язання цього питання на законодавчому рівні — доконечне. Йдеться або про заміну військового обов’язку священникам альтернативною службою, або врегулювання капеланського служіння, або зарахування священнослужителів до «критичної інфраструктури». Взагалі, варто про це написати більш розлого, тому що багато громадян або просто не погоджуються з такими «забаганками» або не розуміють, на підставі чого виникають такі питання, коли у країні війна.
Враховуючи те, що Указ Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» не запроваджує обмеження конституційного права на свободу совісті й віросповідання, а також на підставі ч.4 статті 35 Конституції України, загалом можна звертатися до представників ТЦК із проханням про відстрочку (відтермінування) військового обов’язку для священника, який є громадянином України, а щодо конфесійної приналежності — католицьким священником. Це прохання може подаватися у зв’язку з його релігійними обов’язками, які є критично важливими і незамінними для вірних Церкви. Однак, як показує практика, поки ситуація не врегульована законодавчо, такі прохання розглядаються в «ручному режимі», тобто все залежить від доброї волі керівництва ТЦК.
Якщо говорити по пунктах, то перелік підстав для відстрочки (відтермінування) для священників, у цьому випадку — католицьких, такий:
1)Статус духовної особи Католицької Церкви, на відміну від мирян, тобто вірних католиків, що не належать до духовного стану, згідно з найвищим церковним правом — «Кодексом канонічного права», що затверджений 1983 року папою Йоаном Павлом ІІ, — не може бути поєднаний з військовою службою (за винятком альтернативної чи капеланської) навіть під час війни і загальної мобілізації. Тому жоден священник не може бути добровільно мобілізований без згоди його єпископа (ККП, кан. 289,1; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 383,2). Оскільки мобілізація та участь у бойових діях допускає можливість убивства, а вбивство людини зазвичай є перешкодою до рукоположення, і кандидат до свячень, який допустився добровільного вбивства — незалежно від обставин — не може бути допущений до свячень (КП, кан. 1041,4), а також на священника за такий вчинок накладаються церковні кари і заборони (ККП, кан. 1397), — це додатково унеможливлює участь священника чи духовної особи у бойових діях без порушення релігійної свободи. Йдеться про вбивство, яке може вчинити священник, що добровільно взяв до рук зброю, — а не в тому випадку, якщо його мобілізували проти його волі, бо тоді вбивство вважається недобровільним.
2)Якщо брати до уваги, приміром, Римсько-Католицьку Церкву, то станом на 2024 рік РКЦ в Україні нараховує понад 700 парафій. Крім того, є різні громади, не зареєстровані як парафії, проте там також є вірні, яким служать священники, — що разом становить майже 1000 місць, які належить духовно обслужити: правити Служби Божі, хрестити, проводити похорони, відвідувати хворих тощо. Крім того, є ще семінарії, духовні центри, гуманітарні осередки «Карітас», католицькі школи, дитсадки, притулки для вбогих тощо. Всіх дієцезіяльних священників РКЦ в Україні є трохи понад 400, і ще близько 300 орденських священників. Це означає, що на одного священника припадає в середньому більше ніж одна парафія, а часом один священник обслуговує 2‑3 і більше місць. Варто додати важливу деталь: значний відсоток цього духовенства — це іноземні громадяни, духовних осіб РКЦ в Україні з українським громадянством, відповідно, набагато менше, аніж загальна кількість священників. Тобто користь на фронті від цих кількасот громадян України — що є священниками, які у більшості випадків ніколи не були в армії, — буде невелика; натомість шкода від припинення їхнього функціонування в парафіях, навіть у країні в стані війни, стане великою або й критичною.
Проте це не лише кількісна проблема, але передусім якісна: оскільки служіння священника є церковним, його ніхто не зможе замінити в парафії у його служінні. Ніхто замість нього не зможе служити Службу Божу, ніхто не замінить його як сповідника, і тому у випадку мобілізації чи навіть капеланської служби вірні будуть позбавлені духовного обслуговування, такого як участь у богослужіннях, хрещеннях, сповіді, похоронах, в тому числі — загиблих українських військових і т.д. Це фактично означатиме припинення нормального духовного функціонування цих релігійних спільнот, і право вірних сповідувати свою релігію буде прямо порушене.
Не менш важливим фактором є той, що заміна одних священників іншими, новими — це для РКЦ дуже довгий і клопіткий процес. Виховання й навчання одного семінариста від моменту вступу до рукоположення триває в наших семінаріях 8 років. Крім того, постійно бракує покликань, тому ситуацію рятують іноземні священники — яких також із року в рік стає дедалі менше, тому в майбутньому покладатися належить лише на власні сили. А власних покликань на всі три наявні в Україні семінарії РКЦ, тобто у Львові, Городку та Ворзелі, є в середньому 4‑5 семінаристів на рік. Це більше ніж «мало» на понад 1000 місць, які належить забезпечити духовною опікою.
3)Міжнародне гуманітарне право (International Humanitarian Law) закликає до захисту релігійних лідерів під час збройних конфліктів та воєн. У контексті участі у бойових діях, коли там з різних причин знаходяться медичні працівники чи духовні особи, Третє правило Міжнародного гуманітарного права звучить так: «Усі члени збройних сил сторони конфлікту є комбатантами, за винятком медичного та релігійного персоналу». Тому в тих випадках, коли держава, навіть у межах загальної мобілізації, змушує релігійних лідерів (тобто духовенство) брати до рук зброю, порушує цей принцип. Україна дотримується цього принципу, хоча на сьогодні у своєму внутрішньому законодавстві поки що це не враховано і духовні особи не означені як представники «критичної інфраструктури». Крім того, кружляє неофіційна інформація, що Україна частково відмовилася від положень Міжнародного гуманітарного права «з огляду на війну» (sic! — власне, це право і розроблялося зокрема з огляду на війну!), ну і ще тому, «що країна тепер бореться за своє виживання»…
Згідно з МГП, комбатантами є особи зі складу збройних сил, які мають право безпосередньо брати участь у воєнних діях, тобто їхньою невід’ємною функцією є застосування зброї або систем озброєння (ст.3 Гаагських положень 1907р., п.2 ст.43 Додатковий протокол Женевської конвенції І). Решта військовослужбовців мають статус «некомбатантів», а їхній конкретний статус визначається національним законодавством на підставі зазначених міжнародно-правових засад (наприклад, військові судді, чиновники, робітники тощо). МГП також установлює, що медичний і духовний персонал збройних сил не є комбатантами (п.2 ст.43 Додатковий протокол Женевської конвенції І), але в разі потрапляння в полон користується всіма правами та пільгами військовополонених (ст.33 Женевської Конвенції ІІІ).
У Посібнику з Міжнародного гуманітарного права для України (2004) зазначено, що релігійні діячі «перебувають під захистом міжнародного гуманітарного права» і що здійснення примусу на таких осіб є «серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права» (Україна, Посібник із застосування норм МГП, Міністерство оборони, 11 вересня 2004р., §§1.2.33 і 1.8.5). Далі в посібнику зазначається, що «некомбатанти (ті, хто не воює) — це члени збройних сил, які надають їм допомогу, але не беруть безпосередньої участі у бойових діях. До них [відносяться] капелани… Зброя не повинна застосовуватися проти таких осіб, поки вони займаються виконанням своїх прямих обов’язків… Такі особи стають комбатантами у разі їх безпосередньої участі у бойових діях» (Україна, Посібник МГП, 1.2.24). І врешті є визначення, хто такі духовні особи згідно з МГП: «Релігійний персонал» — це особи, які займаються виключно виконанням релігійних (духовних) функцій» (Україна, Посібник із застосування норм МГП, Міністерство оборони, 11 вересня 2004р., §§1.2.24 та 1.2.36).
4)Зазвичай духовним особам пропонується альтернативна служба або ж участь у бойових діях у статусі капеланського служіння в лавах ЗСУ. Наприкінці 2021 року в Україні почав діяти Закон України «Про службу військового капеланства». Згідно з Законом України від 30 листопада 2021 року №1915-IX, стаття 7 «Вимоги до військового капелана», зазначено: 1)Військовим капеланом може бути громадянин України, який є священнослужителем зареєстрованої в Україні релігійної організації та отримав від керівного центру (управління) відповідної релігійної організації мандат на право здійснення військової капеланської діяльності; 2)Обов’язковою вимогою для зайняття посади військового капелана є наявність вищої богословської освіти».
Крім того, згідно зі ст.1 цього Закону (п.7), квота конфесійного представництва військових капеланів — це співвідношення кількості військових капеланів окремої конфесії до загальної кількості військових капеланів у відповідній службі. Відповідно, лише невелика кількість священнослужителів може бути капеланами. На додачу, абсолютна більшість богословських дипломів священнослужителів РКЦ в Україні або не має акредитації Міністерства освіти України, або отримана за кордоном — що унеможливлює залучення священнослужителя до капеланського служіння у ЗСУ.
Щодо альтернативної служби, передбаченої для громадян, чиї релігійні переконання суперечать участі у бойових діях і яка у разі загальної мобілізації у більшості випадків де‑факто скасовується, а її проходження також вимагає полишення священником місця служіння та обслуговування вірних. Важливим моментом для духовних осіб було би врахування їхнього духовного служіння у парафіях, семінаріях, духовних центрах тощо як критично важливого для громадян України, і щоби з огляду на те, що релігійна діяльність пастирів, крім релігійного елементу, включає також соціальну та гуманітарну опіку населення, — була зарахована як власне альтернативна служба в часі війни.
5)Дуже багато священників та інших духовних осіб РКЦ в Україні залучені в гуманітарну сферу, яка стала важливим елементом допомоги населенню країни, починаючи з початку цієї війни, тобто з 2014 року. Без сумніву, ця сфера є не менш важливою для України, аніж збройний захист, і представники духовенства тут набагато ефективніші, ніж більшість інших верств населення, а також корисніші для країни, аніж коли б вони — більшість без попереднього військового досвіду — мали бути залучені до військових дій. Багато католицьких священників задіяні (чи то через якісь центри, чи то безпосередньо у своїх парафіях) в гуманітарних акціях: чи як організатори підтримки воїнів, переселенців, родин воїнів, чи як посередники у таких акціях з‑за кордону. Саме авторитет католицького священника дозволяє католицьким організаціям Заходу надавати гуманітарну допомогу населенню України.
Більше того: духовна підтримка на місцях родин чи тих, чиї рідні воюють на фронті, чи родин, які вже, на жаль, втратили у цій війні своїх рідних, або чиї сини й дочки повернулися з фронту покаліченими чи психічно знівеченими, — є дуже важливим полем праці, яку крім психологів чи інших фахових спеціалістів повинні виконувати також і священнослужителі.
Власне, на підставі вищеперерахованих (чи подібних) критеріїв може бути розроблено закон України про священників чи духовних осіб у часі війни.
Післямова
Є в Україні священники (чи пастори) з деяких конфесій, готові йти воювати зі зброєю в руках. В принципі, з погляду українського законодавства, ніщо не стоїть цьому на перешкоді, якщо у них все добре зі здоров’ям та віком, тобто якщо вони будуть визнані військовозобов’язаними і проявлять бажання стати воїнами як добровольці, чи просто відразу, отримавши бойову повістку, поїдуть у пункт комплектації та підготовки.
Свого часу, в давнину, духовні особи — хоча це були винятки — брали до рук зброю і воювали. У часи секулярних урядів, особливо у ХХ столітті, в деяких країнах деяких священників без проблем мобілізували, приміром, під час ІІ Світової війни. Проте саме після тієї війни і розроблялося Міжнародне гуманітарне право, бо, як здавалося, була в практиці мобілізації духовних осіб якась невідповідність.
Варто подумати, якою є місія священника — чи то загалом, чи то під час війни. Замало дивитися лише на стать. Багатодітний батько, без огляду на те, що він чоловічої статі, має свою важливу місію під час війни: допомогти своїй дружині виховати і забезпечити чисельне потомство. Професор у виші або лікар мають свою місію в тилу. Служіння священника часто береться в лапки під час війни, немовби воно було лише «на мирні часи», а коли війна — то священник стає для держави і багатьох громадян просто «громадянином чоловічої статі».
Напевно, варто допрацювати українське законодавство в питанні статусу священників у час війни. Варто також доопрацювати Церквам і церковним спільнотам статус священників в очах суспільства та їхню ролі у ньому, незалежно від обставин. А передусім, варто самим священникам про цей суспільний статус і авторитет подбати. Найкраще — через ревне служіння Богу і людям, через любов до Бога понад усе, а до ввірених пастирській опіці ближніх — як до самих себе.
фінансово.
Щиро дякуємо!
