Домініканець із Харкова о.Андрій Камінський провадить цикл «Зустрічі у св.Домініка: віра і життя». Гостем однієї з нещодавніх зустрічей був о.Ігор Табака — священник парафії Архистратига Михаїла в Люботині (УГКЦ), військовий капелан Харківського екзархату.
Пропонуємо текстовий варіант розмови з о.Ігорем.
Почну з дещо несподіваного. Хоч би як дивно це зараз звучало, хотів би згадати фільм «Дев’ята рота». Фільм про війну в Афганістані. В одному з епізодів добре передано суть того, що таке війна.
Під час розмови новобранців в одного хлопчини, дуже обдарованого, талановитого, який мав шанс залишитися в штабі, запитують: «Чого ти вирішив піти, навіщо це тобі? Сидів би зараз в штабі, малював собі, писав щось». Він каже: «Я вам можу сказати, але ви мене не зрозумієте. Війна — це красиво». Всі почали сміятися: «Красиво? Це коли там танк намотує кишки на гусеницю? Коли куча смертей, тіла всюди?» Він каже: «Війна — це красиво, тому що на війні немає нічого зайвого, на війні все чітко».
Війна — це місце, де нема пафосу. На війні ти або живий, або мертвий. Або людина, або тварина. Тварина, якщо втрачаєш людяність. Тобто війна — це місце, де є чорне і біле; де немає «сірого». Це те, що каже Христос: «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого» (Мт 5,37). Війна показує, хто ти є. Показує справжню людяність і справжній гріх. Людяність — якщо навіть у жахливих умовах ти можеш поділитися шматком хліба з тим, хто поруч. Коли рятуєш когось, ризикуючи собою, чи проявляєш милосердя навіть до свого ворога. Все це — один бік війни. А є й зовсім інший бік. Коли люди починають мародерити на війні, знущатися з інших, убивати, насолоджуючись вбивством, катувати. Коли втрачають всі ознаки людяності. Тоді панує гріх.
Тому війна — це про правду. Це про те, що є чорне і біле, нічого зайвого. І коли ми говоримо про віру, то війна якраз виявляє людей віруючих і невіруючих. І я не маю на увазі виключно християнську віру. На цій війні за 11 років я бачив різне і зазнав різного. Не кажу, що я великий «профі» чи великий капелан, ні. Є багато людей, і священників наших, які значно більше робили і роблять. Але те, що я почув, те, що я побачив, для мене важливо.
Коли приїжджаю до своїх хлопців — завжди їм кажу: «Мені байдуже, у що ви вірите і в кого ви вірите». Може, це звучить грубо з боку священника-християнина; але мені насправді байдуже, у що вони вірять. Тому що віра не може бути чиєюсь власністю.
Віра — це не власність. Віра це твій стан, те, чим ти живеш, те, що дає тобі сили рухатися по цьому життю. Віра — це двигун життя, що змушує мене жити, рухатися. Віра допомагає витягувати себе з будь-якого болота, як той барон Мюнхгаузен.
Це є віра. Тому коли я кажу хлопцям: «Мені байдуже, в кого ви вірите» — я це говорю щиро. Тому що я не можу привласнити віру. Не можу сказати, що моя віра — це єдине правильне. Чому я так кажу? Бо я пізнав віру людей, які не були християнами. І бачив зневіру і повне розчарування християн.
У нас у частині є підрозділ, досить специфічний, де зібралася молодь, така прогресивна «безбашенна» молодь, і серед них більша частина — це люди, що сповідують рунвіру. Їм дуже імпонує вся ця скандинавська тематика про богів. От для них війна — це дуже круто і класно.
І от там з одним хлопчиною ми познайомилися, він каже: «Я не вірю. Чому я повинен вірити в те, чого не бачу і не можу досвідчити? Знаєте, коли б до мене прийшли і сказали, що є це, це, це, і показали це, — так, я в це повірю. А коли приходить якась людина і мені каже ‘ти маєш вірити’ — в когось, кого я не бачу, і не можуть навіть математично це довести, — то мені це не цікаво, мені це не потрібно». І от ця людина для мене стала уособленням віри. Віри нехристиянина. Тому що він вірить у закони матерії, у закони природи; він вірить у видимий світ. Він каже: «Десь, може, щось є, але наразі я вірю в те, що я бачу, те, що я можу відчути». І він це говорить настільки щиро завжди, що розумієш: там непохитна віра.
А буквально через кілька днів я приїжджаю в інший підрозділ, де люди майже всі християни, причому більшість із них такі, що практикують. Сидить переді мною одна рота — радше частина роти, бо хлопці були на виході, більша частина. І таке враження, що переді мною сидять мертві люди. В їхніх очах і словах звучало тільки одне: все пропало, за нас усе вирішили, ми не виживемо, ми помремо. І при тому всьому, вони є християни. Практикують, ходять до церкви, знають, хто такий Бог. Але в очах, у розумі, в серці, в них живе смерть. Тобто вони не вірять у життя; в них немає оцієї віри, що буде все добре, вони не мають віри в того Бога, який дарує їм життя. І таких прикладів є дуже багато.
Віра — це життя. Це те, що запускає мене в рух. Віра — те, що змушує мене зранку встати, хоча мені не хочеться, йти до роботи, яка мені неприємна. Але я маю йти, розумієте? Ось це є віра.
І коли ми говоримо про війну і про віру — то маємо говорити про те, що віра є бажанням жити, берегти життя і захищати життя. Ось це є віра на війні.
Людина, яка не хоче захищати життя, — невіруюча людина. Хоча в неї може висіти на грудях хрестик, вона може бути обвішана вервичками, озброєна іконками; але коли людина не готова захищати життя — вона є невіруюча. І це жорстока, дуже жорстока людина. Такі люди зраджують; такі люди живуть тільки власними цінностями.
А тому, коли ми говоримо про віру і війну, то маємо насамперед говорити про той стимул, який спонукає до захисту життя.
Знову ж таки, з практики. З того, що бачу, коли їду до хлопців, або з того, що бачив тут, коли ворог іще був близько до Харкова. Ті, хто залишався у Харкові, це теж зрозуміють. Коли люди заради збереження свого життя, свого дому, ризикували та підтримували хлопців, допомагали. Це є віра. Віра — це не просто красиві, гарні слова. Віра — не просто обряди. Віра не може бути зосередженою тільки на тому, що ти приходиш до церкви, є там на молитві, на Літургії, і все. Який сенс у тому, що ми ходимо до храму, ставимо свічки, але при цьому не бережемо життя? Не бережемо своє життя, не бережемо життя іншого?
Тому віра, ще раз повторююся, — це джерело життя.
І на війні це видно найкраще. Тут, на передовій, є ті, хто справді хоче і прагне берегти життя, для кого це життя є важливим.
По-іншому проявляється віра та боротьба за життя у нас, цивільних, хто безпосередньо не бере участі у бойових діях. Для нас берегти життя, брати участь у війні, — це робити все можливе для того, щоб наші військові, які на передовій чи приходять у відпуску, чи ж повертаються додому, поверталися до життя. Це дуже важливо. На жаль, наше суспільство, те, що я бачу, зараз є у дуже глибокій духовній кризі. Насправді у повній зневірі.
Нещодавно ми відзначали події на Майдані, розстріл Майдану. Наскільки ж багато було дописів у соцмережах: «не забудемо, не забудемо жертви, Небесна сотня». Все круто. Все класно. А насправді ж забули. Підходить календарна дата і треба поставити галочку «я пам’ятаю», зробити черговий репост. Але чи пам’ятаємо ми, заради чого ці люди боролись? Чи пам’ятаємо, чого прагнули. Якби ми справді це пам’ятали, то не мали б зараз війни. Тому що війна насправді є порушення Божих законів. І от як у 2014‑му році були порушені насамперед Божі закони, так і тепер те саме. У 2022‑му році храми були переповнені. Скільки людей було в храмах на молитві, справді хотіли молитись, постійно молилися за перемогу.
А що сталося після того, як відвели війська від Києва-Чернігова? За місяць Київ і та вся територія перетворилася на територію, яка війни не знає. Буквально за якийсь час і у нас на Харківщині відсунули ворогів від міста, ворожа артилерія вже не дострілювала до П’ятихаток, до Салтівки, Олексіївки.
Знаєте, що відбулося? Моментально приїхала перевірка в частину. Перевіряли документи. І почали виносити мізки людям: «А чому у вас немає папірців за лютий? За березень? За квітень?»
Для мене це стало свідченням того, що людям байдуже насправді. Коли людину б’ють по голові, та вона готова, як то кажуть, продати душу і Богу, і дияволу, аби зберегти своє життя. Але це і є відсутність віри.
Те, що відбувається зараз, — це повна зневіра; людям байдуже до всього. І всі заклики до перемир’я, до готовності віддати території — це заклики людей без віри. Людей, які не довіряють Богові. Те, що відбувається в політиці, з приходом Трампа, з його заявами, оті всі крики: «зрада, зрада, все, кінець, ми пропали». Добре, а на кого ви покладалися? Ви покладаєте свою надію на Бога чи на людину? І це теж про віру.
Ще раз наголошую, віра — це не красиві слова, віра — це не кількість молитов, які ми промовляємо. Віра — це те, що дозволяє мені жити, рухатись і боротись. Всі ті хлопці, які є там, на передовій, на мою думку — глибоко віруючі люди. Бо це люди, які вірять у життя і готові боротися за це життя. Ті волонтери, які ризикують власним життям, їздять до хлопців, доставляють їм якісь товари, — це глибоко віруючі люди.
Бо вони вірять, що в такий спосіб вони бережуть життя. Ті християни (я зараз говорю лише про християн), які не залишили свого пориву в молитві і продовжують, не зважаючи ні на що, свою молитву і надалі, є насправді віруючими людьми. Тому що розуміють, що не можна зупинятися.
Віра — це не забіг на коротку дистанцію. Відігнали війська від Києва — все: видихнули, перемогли, можна не молитися. Тим паче, що: «нема часу, я зайнятий, я втомлений, а я те, а я се, а я потім». «Потім» — це коли молитва поступово зникає, відходить. Бо віра — це не разове зусилля. Віра — це постійна, тривала духовна праця над собою.
І, повертаючись до наших військових: у них віра проявляється у кожного по‑своєму. Для когось це може бути хрестик на шиї, і він цим живе. Для когось те, що він має дітей, чи дружину, чи батьків, і знає, що він має зробити все можливе, щоб вони жили; він готовий навіть втратити зарди цього власне життя. Для когось віра — це його побратими. Насправді, багато є трактатів про віру; але тільки війна може уповні показати, що таке віра. Не якась катастрофа, не якась трагедія, не хвороба, при зустрічі з якими багато хто відчуває власну віру. Війна показує справжню віру, бо війна — тривалий процес. Дуже довгий процес, у якому ти показуєш, хто ти є і у що віриш. Я знаю багатьох хлопців, які, попри звільнення з армії, далі продовжують робити все, щоб перемогти. І це теж є форма віри.
На війні проявляється, хто ми є. Чи ми є тими, хто хоче боротись і перемагати; чи ми довіряємо Богові. Чи ж ми покладаємося виключно на себе. На початку я згадував хлопця, який покладається на матеріальні речі, матеріальні закони, але це дозволяє йому рухатись вперед і перемагати. А що найважливіше — не втрачати своєї людяності. А війна — це той момент, коли дуже легко втратити людяність. Небезпека ж віри цього хлопця, як на мене — і то є моя особиста думка, — в тому, що коли ти покладаєшся тільки на ось цей матеріальний світ, покладаєшся тільки на людину, то дуже легко втратити людяність, дуже легко втратити все що є цінне і дороге для тебе. І я теж про це намагаюся хлопцям казати: у своїй вірі ми маємо покладатись не тільки на видимий світ, але і на невидимий. Світ бо створений за трьома законами: фізичними (матеріальними), моральними (емоційними) і духовним законом. І якщо хоч щось одне з цього будемо викидати зі свого життя, заперечувати, казати, що такого нема, —ьто ми тоді будемо руйнувати й себе, і всіх довкола. Коли ж покладаємося на духовну сферу, то ми є набагато сильнішими.
І повертаючись до цивільних: саме молитва людей, які безпосередньо не беруть участі у війні — це якраз та війна, яку має вести суспільство. Духовна війна за те, щоб наші військові не порушили морально-емоційного закону, не порушили духовного закону. Бо порушити лише фізичний закон, вбивати на війні лише на цьому рівні — то інше, то абсолютно інше, аніж порушити всі закони.
І потрібна молитва за те, щоб вони не втратили свою людяність, щоб не втратили себе як особистість. Молитва суспільства, яке не воює, береже цей духовний закон. Тому я і сказав, що наше суспільство зневірилось. Скільки людей приходить зараз на молитву за наших військових? Я не кажу зараз про мир. Мир можна в одну секунду укласти. Але який це мир буде, для кого мир, коли повернуться тисячі зранених? І навіть не фізично зранених. Чи буде для них цей мир придатним? Ні, не буде.
Війна виявляє також, чи суспільство є віруючим. Я кажу, що наше суспільство, на жаль, не є віруючим. Кількість людей, які насправді довіряють Богові, — мізерна. Це як з Авраамом, до якого прийшли ангели і сказали, що вони йдуть до Содому і Гоморри, щоб їх знищити. І Авраам починає торгуватися з Богом: якщо там буде 50 людей.. чи знайдеться, може, 20, а може, 10… Ми знаємо результат. І мені зараз це дуже нагадує наше становище. Коли почався повномасштабний наступ, то у нас було цих 50 віруючих, які молилися, і сказав Господь Бог: добре, хай Україна ще поживе, відвів частину тих російських військ. Але з тих 50 віруючих залишилось 20, а зараз, може, вже й 10. І то напевно що сім’ї, які зачепила війна, сім’ї тих, хто воює, чи хто безвісти зникли, чи у полоні. І от вони вірять далі й воюють. І ці 10 віруючих наразі ще тримають Україну. А насправді ж це обов’язок кожного, хто не бере участі в бойових діях: стати й воювати за духовний закон, стати до молитви за цих хлопців, щоб вони не втратили себе, бо війна, яка на нас чекає після перемоги, буде набагато жорстокішою. І треба просити про Божу справедливість для України. Треба вимолювати, щоб Україну залишили всі вороги, як зовнішні, так і внутрішні; треба молитися, щоб вони навернулися, щоб вони покаялись. Це той бік війни, якого ми не бачимо і про який насправді замало говорять. Воювати треба всім без винятку. Хтось воює зі зброєю у руках, а хтось — із вервичкою. Кожен має воювати, а не говорити: «в мене нема часу, в мене немає можливості». Бо людина, що так каже, є духовно пустою і зневіреною.
Повторюся ще раз: віра — це джерело життя. І вірити треба не просто на словах. Треба робити так, щоб боронити це життя. Бо віра — це те, що боронить наше життя.
Хлопці, які там на війні, — це глибоко віруючі люди. Мусульмани, атеїсти, рунвірівці, язичники, християни. Вони вірять.
І ми маємо воювати за дотримання ними морального і духовного закону. Воювати постійною молитвою. Постійною, безперервною молитвою. І не можна казати, що «я не маю часу», щоб помолитися за навернення грішника, тобто за розкаяння і навернення наших ворогів. Не маю права казати, що не маю часу, щоб помолитися за збереження життя наших військових. Не може бути такого у нашому житті. І нема значення, чи хто з моїх рідних воює, чи ні. Чи я за 10 кілометрів від лінії фронту, чи за 1000. Це є одна-єдина країна, яка має воювати на всі 100%. Не може бути такого, що хтось не воює. Кожен має воювати на своєму місці. Ми віримо в Україну як у ту батьківщину, яку нам дав Господь Бог. І віримо в Бога, який хоче, щоб ця країна жила. Бо якби Господь Бог не хотів цього, то у 1991‑му році, ми не отримали б Незалежність. Якби не хотів, то за 75 років радянської колонізації не було б тих людей, які і в таборах свідчили про Україну; не було би священників підпілля, які, ризикуючи власним життям, ходили по селах, по лісах переховувались, щоби служити Літургію. Не було б козацтва, не було би цього всього — якби Бог не хотів, щоби ми мали цю країну. А тепер є час, коли ми маємо довести Богові, що ми хочемо мати країну, довести, що ми Йому віримо, що ми вдячні за цей дар. І проявляється це у нашій вірі. Вірі в Бога, вірі в нашу країну, вірі у наших військових, які фізично захищають нас, і вірі у самих себе, що ми є вибрані Богом. Що ми народ, вибраний Богом для того, щоб зупинити ворога, зупинити насильство.
Життя, яке дарує нам Господь, це є справді найбільший дар. Ні гроші, ні влада, ніщо не може замінити цього. І тільки війна — ще раз наголошую, тільки війна — може нам дати відповідь, наскільки життя цінне. І наскільки ти віриш у це життя. Бо, знаєте, коли звучать ці слова: «я не готовий до війни, я не вмію воювати, а хто захистить мою сім’ю» — це просто, говорять люди невіруючі, які ні у що не вірять. Вони навіть у себе не вірять. І це найстрашніше. Не вороги, а ті, які ні у що не вірять. Бо в них нема цінностей. А коли для тебе життя є цінністю, то ти використовуєш багато різних інструментів, щоби вберегти це життя, зберегти те, що тобі дарує Господь. І — так, тоді ти — віруюча людина.
Хтось може слухати й сказати: «От вам, священникам, легко говорити, ви не берете до рук зброю, ви не воюєте». Знаєте, можливо, воно так виглядає. Але я хочу сказати цим людям: я не проти, якщо ви станете священниками, візьмете на себе відповідальність і будете тим, хто стоїть поруч і вислуховує, і бере на себе весь бруд. Чи ви готові сидіти поруч із тим бійцем, який вважає, що він уже мертвий, бо «за нього все вирішено». І ти маєш прийняти його так, щоб після твоєї розмови він встав і сказав: я хочу жити, я хочу і буду боротися за це життя.
Я скажу: так, нам «легко говорити» — але я готовий помінятися з вами місцями; я запрошую стати на наше місце, на місце кожного священника, кожного капелана, який є поруч, який повертає, має повернути до життя кожного бійця, і не тільки бійця. Запрошую бути на похороні, бачити очі матері, дружини, дітей і сказати їм, що життя триває далі, навіть тоді, коли вони проклинають весь світ. Будь ласка, якщо ви можете це зробити — поміняймось.
Скажу чесно, сам для себе не раз шукаєш відповіді на запитання: «чому ви, священники, не воюєте». І в таких випадках Господь Бог дає дуже важкий похорон, коли ти маєш повернути до життя родину або сім’ю. Це насправді дуже важко. Це один із моментів зустрічі війни та віри. Бо коли чуєш, як рідні розказують, скільки вони молилися, скільки вони ставили свічок, жертвували, «де той Бог, чому не зберіг і не почув», — у той момент дуже складно пояснювати, говорити людині, що Він прийняв жертву їхнього сина, чоловіка, батька. Їм це складно зрозуміти, але ти маєш у першу чергу зрозуміти це сам.
Один з аспектів нашої віри — це продовжувати боротися за це життя, коли ти є на похороні бійця. Бачивши смерть, знаючи, скільки ти зусиль доклав для того, щоби зберегти це життя, продовжити жити. Це роблять наші медики, на чиїх руках помирають хлопці. Це роблять побратими, які бачать, скільки гине їхніх друзів; які ховають друзів.
І це, знову ж таки, дуже велика віра. Продовжити жити, бачивши смерть. І знати, що ця смерть — це не втрата, а дарування життя. Тому що вони віддають своє життя, щоб я жив. Так, як навчав Христос. «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Йн 15,13). Що зробив Христос? Він пішов і помер. Подарував своє життя, щоб ми могли жити. А в нас цю фразу говорять часто як момент якогось прощання, і все. Він не помер, Він подарував життя! А продовжувати вірити, коли тобі хтось дарує життя, — це насправді треба вміти, щоб мати силу. І не боятися дарувати життя, щоби жили інші. Зерно, якщо не помре в землі, плоду не дасть. Якщо ми не помремо, плоду не буде. Маємо померти — інколи фізично, інколи духовно, інколи морально.
Коли ж я говорю «померти духовно», то говорю не про те, щоби зректися віри, а про те, щоб розкаятися у своїх гріхах. Померти як гріховна людина — для того, щоби потім як нормальна, адекватна людина жити в цьому суспільстві.
Тому — продовжуємо жити, вірити і дарувати своє життя.
Фото з особистого архіву о.Ігоря Табаки
фінансово.
Щиро дякуємо!
