Зустріч Ісуса з жінкою в Самарії стала темою чергової катехизи Папи Франциска.
Святіший Отець продовжує роздуми з циклу «Життя Ісуса. Зустрічі», що є частиною катехиз з нагоди Святого Року під загальною темою «Ісус Христос — наша надія». Хоч Святіший Отець і повернувся з клініки Джемеллі до Дому св.Марти, — ще триває період його реабілітації. Тому в середу 26 березня 2025 року загальна аудієнція не проводилася, а пресслужба Святого Престолу поширила текст роздумів, повідомляє Vatican News.
Любі браття й сестри,
після роздумів над зустріччю з Никодимом, який прийшов шукати Ісуса, сьогодні замислимося над тими моментами, коли здається, що це саме Він чекає на нас там, на перехрестях нашого життя. Це зустрічі, які нас вражають, і спочатку ми можемо навіть трохи насторожитися: ми стараємося бути обережними і намагаємося зрозуміти, що відбувається.
Ймовірно, таким був і досвід самарянки, про яку згадується в 4 розділі Євангелія від Йоана (пор. 4,5‑26). Вона не очікувала застати чоловіка біля криниці опівдні; ба більше — сподівалася, що взагалі нікого не зустріне. Адже вона йде до криниці по воду в незвичний час, коли дуже спекотно. Можливо, цій жінці соромно за своє життя; можливо, вона почувалася осудженою, приреченою, що її не розуміють; і з цієї причини вона замкнулася в собі, розірвала стосунки з усіма.
Щоб потрапити до Галілеї з Юдеї, Ісус міг би обрати інший шлях і не проходити через Самарію. Це також було би безпечніше, враховуючи напружені стосунки між юдеями та самарянами. Натомість Він хоче пройти саме там, і зупиняється при цій криниці саме в цю годину! Ісус чекає на нас і дає себе знайти саме тоді, коли ми думаємо, що для нас уже немає надії.
Криниця на Близькому Сході в давнину — це місце зустрічі, де іноді укладають шлюби; це місце заручин. Ісус хоче допомогти цій жінці зрозуміти, де шукати справжню відповідь на її прагнення бути коханою.
Тема прагнення є фундаментальною для розуміння цієї зустрічі. Ісус першим висловлює своє прагнення: «Дай Мені пити!» (в.10). Щоб розпочати діалог, Ісус показує себе слабким — щоби зняти напруження з іншої людини, щоб вона не лякалася. Спрага часто, також і в Біблії, є образом прагнення. Але Ісус тут спраглий насамперед спасіння цієї жінки. «Той, хто просив пити, — каже святий Августин, — був спраглий віри цієї жінки».
В той час, як Никодим прийшов до Ісуса вночі, тут Ісус зустрічає самарянку опівдні — в час, коли найбільше світла. Це справді момент одкровення. Ісус відкриває їй себе як Месію, а також проливає світло на її життя. Він допомагає їй по‑новому переосмислити свою історію, складну й болючу: вона мала п’ятьох чоловіків, а тепер живе з шостим, який не є її чоловіком. Число шість не випадкове: воно зазвичай вказує на недосконалість. Можливо, це натяк на сьомого нареченого — того, хто нарешті втамує прагнення цієї жінки бути по‑справжньому любленою. І таким нареченим може бути тільки Ісус.
Зрозумівши, що Ісус знає її життя, жінка переводить розмову на релігійне питання, яке розділяло юдеїв і самарян. Так трапляється також і з нами, коли ми молимося: в той момент, коли Бог торкається нашого життя з його проблемами, ми іноді губимося в роздумах, які дають нам ілюзію успішної молитви. Насправді ж ми виставляємо захисні бар’єри. Господь, однак, завжди є більшим від цього; і тій самарянці, з якою, згідно з культурними стереотипами, Він навіть не повинен був розмовляти, Він дає найвище об’явлення: говорить їй про Отця, якому слід поклонятися в дусі та істині. І коли вона, знову здивована, зауважує, що в цій темі краще почекати на Месію, Він каже їй: «Це Я, що говорю до тебе» (в.26). Це немов освідчення в любові: той, на кого ти чекаєш, — це я; той, хто нарешті може відповісти на твоє прагнення бути любленою.
У цей момент жінка кидається скликати мешканців села, бо саме з досвіду відчуття любові народжується місія. А яку звістку вона могла принести, як не свій досвід того, що її зрозуміли, прийняли, простили? Це образ, який повинен спонукати нас замислитися над нашими пошуками нових шляхів євангелізації.
Саме як закохана людина, самарянка забула свою амфору біля ніг Ісуса. Тягар цієї амфори на її голові щоразу, коли вона поверталася додому, нагадував їй про її стан, про її бентежне життя. Але тепер амфора лежить біля ніг Ісуса. Минуле більше не є тягарем; вона примирилася. Так само відбувається і з нами: щоб іти і звіщати Євангеліє, потрібно спочатку покласти тягар нашої історії до ніг Господа, вручити Йому тягар нашого минулого. Тільки примирені люди можуть нести Добру новину.
Дорогі браття і сестри, не втрачаймо надії! Навіть якщо наша історія здається обтяжливою, складною, можливо — навіть зруйнованою, ми завжди маємо можливість вручити її Богові і почати свій шлях заново. Бог є милосердям і завжди чекає на нас!
фінансово.
Щиро дякуємо!
