Євангельські притчі — це нагода змінити перспективу й відкритися на надію. Із цього ствердження Папа Лев XIV розпочав катехизу під час загальної аудієнції в середу, 28 травня 2025 р., на площі св.Петра у Ватикані.
Продовжуючи розпочатий попередником цикл «Ісус Христос — наша надія», Святіший Отець ділиться роздумами про деякі Христові притчі, й цього разу в центрі уваги була притча про милосердного самарянина, пише Vatican News.
«Брак надії, — пояснив він, — іноді викликаний тим, що ми зупинилися на певному жорсткому й закритому погляді на речі; а притчі допомагають нам подивитися на них з іншої точки зору».
Два запитання
Цього разу, як зауважив Наступник св.Петра, відправною точкою є законовчитель — чоловік з доброю освітою, якому, однак, треба змінити перспективу, бо «зосереджений на собі й не помічає інших». Це випливає і з його запитання, зверненого до Ісуса: як «успадкувати» вічне життя —немов якесь «незаперечне право». А єдине, що він просить пояснити, — це термін «ближній».
«Тому Ісус розповідає притчу, яка є дорогою до переміни цього запитання, до переходу від “Хто мене любить?” до “Хто виявив любов?” Перше питання — це питання незрілого; друге — питання дорослого, що зрозумів сенс свого життя. Перше питання — це те, яке ми вимовляємо, коли стаємо в кутку й чекаємо; друге — те, яке спонукає пуститися в дорогу», — сказав Папа.
В центрі уваги причті є дорога, яка також символізує наше життя. І з нами може трапитися, що «ситуації, люди — іноді навіть ті, кому ми довіряли, — забирають у нас все і покидають посеред дороги».
Звершення культу не робить автоматично співчутливим
«Життя, однак, складається із зустрічей; і в цих зустрічах ми показуємо себе такими, якими ми є. Ми опиняємося перед іншим, перед його неміччю і слабкістю, й можемо вирішити, що робити: заопікуватися ним чи зробити вигляд, що нічого не сталося». Папа зауважив, що левіт і священник, які йшли тією ж дорогою, — це люди, які служать у храмі, перебувають у священному просторі. Але «звершення культу не робить автоматично співчутливими».
«Перше, ніж бути віруючими, ми покликані бути людяними», — наголосив Папа. Можна припустити, що ці двоє тривалий час перебували в Єрусалимі, а тому поспішали додому. І саме поспіх, «так сильно присутній у нашому житті», стає на заваді співчуттю — бо «той, хто вважає, що його подорож є пріоритетною, не готовий зупинитися задля іншої людини».
Здатність перервати подорож
І ось приходить хтось, хто здатен зупинитися. Це самарянин — представник народу, який зневажали, і про чию релігійність не згадано, лише те, що він подорожував.
«Релігійність тут ні до чого. Цей самарянин зупиняється просто тому, що він — людина, перед іншою людиною, яка потребує допомоги», — сказав Святіший Отець, додаючи, що співчуття виражається через конкретні жести. Самарянин наближається, бо «якщо хочеш допомогти, то не можеш думати про збереження дистанції»; він перев’язує рани, обмивши їх вином і змастивши олією, садить бідолаху на свою в’ючну тварину — бо «насправді ми допомагаємо тоді, коли готові відчути тягар болю іншої людини». Він привозить постраждалого до заїзду й витрачає гроші, а також обіцяє покрити майбутні можливі видатки, «бо інша людина — це не посилка, яку треба доставити, а хтось, ким потрібно заопікуватися».
«Любі браття й сестри, коли ж і ми будемо здатні зупинитися і проявити співчуття?» — запитав Лев XIV і сам дав відповідь: «Тоді, коли зрозуміємо, що поранений на дорозі — це кожен з нас. Тоді пам’ять про те, як Ісус зупинявся, щоб піклуватися про нас, зробить нас здатними до співчуття».
Святіший Отець закликав: «Молімося, отже, про те, що ми могли зростати в людяності; щоб наші стосунки були автентичнішими й багатшими на співчуття. Просімо в Ісусового Серця благодаті дедалі більше мати такі ж почуття, як у нього».
фінансово.
Щиро дякуємо!
