Папа продовжує серію катехиз, присвячених Догматичній конституції про Церкву «Lumen gentium».
Пропонуємо вашій увазі повний текст катехизи, яку Лев ХІV виголосив до зібраних на площі св.Петра 6 травня 2026 року.
Розмірковуючи над уривком із VII розділу соборної Конституції про Церкву, розглянемо одну з її ключових рис: її есхатологічний вимір. Церква, по суті, подорожує цією земною історією, завжди прагнучи до своєї кінцевої мети — небесної батьківщини. Це вимір фундаментальний; проте такий, якого ми часто не помічаємо або який применшуємо, бо занадто зосереджуємося на тому, що безпосередньо видиме, й на більш конкретній динаміці життя християнської спільноти.
Церква — це Народ Божий, що подорожує історією, а метою всіх її дій є Царство Боже (пор. LG 9). Ісус започаткував Церкву саме проголошуючи це Царство любові, справедливості й миру (пор. LG 5). Тому ми покликані розглядати спільнотний і космічний виміри спасіння у Христі та звертати погляд на цей кінцевий горизонт, вимірювати й оцінювати все в цій перспективі.
Церква живе в історії, служачи приходу Царства Божого у світ. Вона проголошує цю обітницю всім, завжди, і отримує її запоруку у служінні таїнств — особливо Євхаристії, та реалізує і переживає її логіку в стосунках любові й служіння. Крім того, Церква знає, що вона є місцем і засобом, де єднання з Христом здійснюється «інтенсивніше» (LG 48), визнаючи водночас, що спасіння може бути дане Богом у Святому Дусі навіть поза її видимими межами.
У цьому відношенні Конституція «Lumen gentium» містить важливе твердження: Церква є «вселенським таїнством спасіння» (LG 48) — тобто знаком і знаряддям тієї повноти життя й миру, що обіцяні Богом. Це означає, що Церква не ототожнює себе повністю з Царством Божим, але є його зародком і початком, бо його сповнення буде дано людству та всесвіту лише в кінці часів. Отже ті, хто вірує в Христа, проходять цю земну історію, позначену дозріванням добра — але також несправедливістю і стражданнями, — не піддаючись ні ілюзіям, ні відчаю; вони живуть, керуючись обітницею, отриманою від Того, хто «творить усе нове» (Одкр 21,5). Тому Церква виконує свою місію між «уже» початком Царства Божого в Ісусі та «ще не» здійсненням обіцяного та очікуваного.
Як хранителька надії, що освітлює шлях, Церква також має місію промовляти чіткі слова, щоби відкинути все, що вбиває життя і заважає йому процвітати, та стояти поруч із бідними, експлуатованими, жертвами насильства й війни, а також усіма, хто страждає тілом і духом (пор. Компендіум соціального вчення Церкви, 159).
Як знак і таїнство Царства, Церква є паломницьким Божим людом на землі, який, виходячи саме з кінцевої обітниці, інтерпретує та переосмислює динаміку історії на підставі Євангелія, викриваючи зло в усіх його формах та проголошуючи словами й ділами те спасіння, яке Христос бажає здійснити для всього людства, — а також своє Царство справедливості, любові та миру. Церква, отже, не проголошує себе; навпаки, все в ній повинно стосуватися спасіння у Христі.
У цій перспективі Церква покликана смиренно визнавати людську крихкість і швидкоплинність своїх інституцій — які, хоча й служать Царству Божому, все ж таки мають швидкоплинний вигляд цього світу (пор. LG 48). Жодна церковна інституція не може бути абсолютизована; навпаки, оскільки вони існують в історії та в часі, вони покликані до постійного навернення, оновлення форм і реформування структур, постійного відновлення стосунків, вони могти насправді відповідати своїй місії.
В перспективі Божого Царства належить також розуміти зв’язок між християнами, які сьогодні виконують свою місію, і тими, хто завершив своє земне життя і перебуває в стані очищення або насолоджується славою. «Lumen gentium» фактично стверджує, що всі християни зібрані в одній Церкві і що існує сопричастя та обмін духовними благами, заснований на єдності всіх віруючих із Христом, на братерській турботі (fraterna sollicitudo) між Церквою на землі та Церквою на небі; це є сопричастя святих (consortium cum Sanctis), яке переживається особливо в літургії (пор. LG 49‑51). Молячись за померлих і йдучи слідами тих, хто вже жив як учні Ісуса, ми й самі дістаємо підтримку на нашому шляху та зміцнюємо наше вшанування Бога: позначені одним Духом та об’єднані в одній літургії, разом із тими, хто випередив нас у вірі, ми прославляємо Пресвяту Трійцю, воздаючи честь і славу Триєдиному.
Ми вдячні Отцям Собору за те, що вони нагадали нам про цей важливий і прекрасний вимір буття християнами; прагнімо ж розвивати його в нашому житті.


фінансово.
Щиро дякуємо!