«До війни не можна звикнути: потреби дітей і як їх підтримувати» — з такою конференцією на Конгресі сімей виступила с.Анна Заінчковська FMA, директорка Салезіянської початкової школи імені св.Йоана Павла ІІ (м.Київ).
Перед конференцією с.Анни ведучі конгресу представили наступну його тематичну частину, присвячену дітям. Тим сьогоднішнім українським дітям, які самі стають героями, навіть отримують державні нагороди, президентські відзнаки; а що важливіше з погляду віри — діти, в чиїх серцях діє Святий Дух, а в їхніх діях проявляються дари Святого Духа. Презентацію про дітей-героїв підготували учні 4 класу хмельницької католицької школи разом зі своїм класним керівником.
А с.Анна, починаючи виклад своєї теми, провела з присутніми маленьку вправу з «заземлення». П’ять речей, які зараз бачиш; чотири звуки, які чуєш; три речі, до яких можеш доторкнутися; два запахи, які відчуваєш; один смак. Так допомагають повернутися до нормального психоемоційного стану тим, хто зазнав стресу. «Дитячі» вправи — піднімати плечі, ворушити ними — виконували всі, включно з єпископом. Радославом. Ми зараз усі так чи інакше в кризі й стресі. Нам це теж допомагає. Така психологічна допомога виглядає дуже простою, і застосовувати її може кожен.
Дітям у кризах важче, ніж дорослим: вони переживають вищий рівень тривоги, страху та розвитку ПТСР. Іноді можна почути: «Діти вже звикли до війни». Однак дорослі розуміють, що до війни звикнути неможливо.
Можна адаптуватися, але адаптація не означає ні спокою, ні одужання. Це механізм виживання, за який дитячий організм платить зависоку ціну. Те, що можна сприйняти як «дитина вже звикла, вона спокійна», насправді є хронічним стресом. «Звикнути» до війни неможливо, бо вона порушує базові психологічні потреби дитини у безпеці, довірі та емоційній підтримці. Порушення базової потреби в безпеці порушує розвиток дитини, впливає на навчання та соціалізацію. Головне завдання вчителя на сьогодні — створити безпечний простір. Бо мозок у стані хронічного стресу погано сприймає те, що стосується простору, блокує ділянки, відповідальні за креативність (тому діти зараз гірше навчаються), а весь організм починає жити в напруженому очікуванні. Не в поточному моменті, а «в майбутньому», якого ще нема, але там ось-ось може пролунати тривога. А якщо її немає довго, то явно «буде щось страшне», наприклад, масований обстріл. Це чекання поганого — руйнує.
Мозок здатний переживати те, що запам’яталося, як реальність. Вибухи, яких немає, продовжуються в пам’яті. Системний ситуативний стрес виснажує організм. Він впливає насамперед на запам’ятовування. Вивчити вірша чи розв’язати задачу стало важко, бо на першому місці серед «турбот нашого мозку» зараз стоїть питання «як вижити». Школа має навчати дітей, а вони стають неспроможними навчатися, бо навчальна інформація розцінюється мозком як зайва.
Однак попри все школа для дітей — це безпечний простір, психологічна стабільність. Там є звичні заняття і дорослі, яким можна довіряти. Також у школі є укриття, яке не завжди є вдома. Для дітей переживати тривогу і навіть обстріли у школі — менший стрес, бо в шкільному укритті можна навіть продовжувати навчання.
Як підтримувати дітей в умовах війни — відповідно до теми конференції — с.Анна пояснила: найкращою підтримкою для дитини є спокійний дорослий. Тому під час тривоги при дитині потрібно зберігати спокій. Бо дорослий — це щит для дитини.
Щоби знизити рівень стресу, фахівці радять дихати в торбинку (зменшити рівень кисню). Якщо нема торбинки, можна дихати в долоні. Це проста вправа.
Допоміжним є діафрагмальне дихання, а також практика «чотирьох точок». Це дихання 4х4 — 4 етапи по 4 секунди, поєднане з переведенням погляду з точки на точку: вдих — затримка — видих — розслаблення.
Методика така само нескладна, як і «заземлення», і на сьогодні її варто знати всім. Застосовувати метод «чотирьох точок» можна будь-де: їдучи в транспорті, маючи потребу в заспокоєнні або просто тренуючись спокійно дихати.
І, завершуючи вправу 4х4, треба усміхнутися.
Усмішка — це обов’язково! Усмішкою потрібно зустрічати дітей і батьків, розпочинати розмову. Психологиня салезіанської школи в Житомирі поділилася з директоркою в Києві досвідом спілкування з дітьми, вивезеними з прифронтових зон. Можливість безпечно переживати негативні емоції — надзвичайно важлива для дитини. Дорослий — це той, хто здатний прийняти дитину з усім її негативом і витримати це. Підтримати і всміхнутися.
І допомогти дитині повернути відчуття контролю: створити ритуали, повторюваність подій, те, що стабілізує і заспокоює. Наприклад, щоб речі лежали «на своїх місцях». Створити розпорядок дня і дотримуватись його. Зокрема, лягати спати вчасно, що дуже важливо для дітей.
Потрібно жити, попри все! Робити ремонти, ходити на відпочинок; важкі події приймати — але не обговорювати їх детально, особливо при дітях, — і попри все шукати щось добре в новому дні. Не дозволяти дітям довго «сидіти» в телефонах і самим не гортати без кінця стрічку новин, особливо коли обговорюються великі обстріли.
Арттерапія, перебування в місцях спокою, дозвіл відпочити (і дітям, і собі самим!), дитячий табір або перебування дітей у бабусі, й тим більше — на відпочинку за кордоном; лягти спати, якщо організм вимагає, — все, що допомагає жити, а не просто виживати, є важливим для нас усіх сьогодні.
І молитися, зміцнюючи свою віру, а не втрачаючи її. «Нехай не страхається серце ваше» — казав Господь Ісус. Молитва, таїнства, піст, спільне читання псалмів — це те, що тримає здоровою душу християнина. Сказав бо Спаситель, що навіть волосина у нас із голови не пропаде!
Фото: Руслан Великий
фінансово.
Щиро дякуємо!
