У попередній статті про натхнення Біблії було вказано на загальний підхід до цього питання до і після ІІ Ватиканського Собору. І на завершення я написав, що Соборні Отці не повторили класичних формул богослов’я, які вже навіть були присутні у вступній формі тексту соборної конституції. Таким чином, біблісти мають відкрите поле для нових теорій. Хочу представити читачам позицію Карла Ранера, яку вважаю за дуже цінну та глибоку.
Цей визначний католицький богослов говорить про особливий задум Бога, котрий від самого початку у своєму плані спасіння запрагнув Церкву як «місце» спасіння і одночасно запрагнув Святе Письмо, яке становить істотний елемент Церкви. Церкву і Біблію неможливо роз’єднати, вони творять одне ціле.
Церква перших століть — апостольська Церква — назавжди залишиться взірцем і моделлю Церкви для всієї подальшої історії людства. Церква нашого часу з тієї первісної спільноти отримала віру та життя. Саме в цій Церкві ми зустрічаємо Ісуса Христа і сам Бог є присутній — через неї — у цьому світі та історії. А та апостольська Церква виразила себе у Писанні. Ранер вживає часто термін «об’єктивація»: Церква втілила свою віру та життя у словах Біблії. «Писание… есть для нас нормативная объективация Церкви апостольського века… Церковь объективирует свою веру и свою жизнь в письменных документах и осознает эти объективации как удавшиеся и чистые настолько, что они могут передавать эту апостольскую Церковь в качестве нормы грядущим временам…» Як та первісна Церква залишиться назавжди взірцем для Церкви усіх часів, так і Писання: воно залишиться взірцем, джерелом для Церкви назавжди. Тут уже можна говорити й про канон Біблії, тобто список книг, що визнаються Церквою натхненими. Та нас цікавить передусім натхнення.
Процитую довший фрагмент німецького теолога: «Если Церковь основана самим Богом через Его Дух в Иисусе Христе; если первоначальная Церковь сама, качественно уникальным образом представляет собой предмет божественного действия как норму для всей будущей Церкви, также и в отличие от сохранения Церкви в ходе истории; если Писание есть конститутивный элемент этой первоначальной Церкви как норма для будущих времен, — то этим уже в достаточной степени сказано (одновременно позитивно и ограничительно), что Бог есть Творец писаний, Он «вдохновил» в этом плане их, но в этом плане не может быть призвана на помощь особая психологическая теория богодухновенности… Если Бог со своей абсолютной, формально предопределяющей спасительно-историческиой и эсхатологической волей желает, чтобы первоначальная Церковь была полноценным знаком спасения для всех времен и тем самым Он этой совершенно определенной волей желает всего того, что конститутивно для этой Церкви (в том числе и преимущественно желает и Писания), — тогда Он есть вдохновляющий auctor Писания, даже если богодухновенность Писания является «только» одним из моментов в церковном авторстве Бога».
Цитата важка, але, сподіваюся, зрозуміла. Карл Ранер дуже добре вказує на зв’язок Писання з Церквою, чого бракує у багатьох класичних поясненнях. Натхнення це не лише справа окремих авторів: ось Дух на них сходить, і вони починають писати. Насправді автори книг Нового Завіту — це діти Церкви. Євангелія написані не лише апостолами, які були наочними свідками описуваних подій. Були й Лука та Марко. Перший відкрито пише, що він збирав свідчення інших. Він не вигадує чогось нового, чого би не знали інші. Натхнення — це не об’явлення чогось прихованого, що іншим не відоме. Євангелісти записують те, що зустріли в Церкві, вони — як каже Ранер — об’єктивізують саму Церкву: у що вона вірить і чим живе. Тому й окреслення списку священних книг для Церкви не є чимось важким, і для цього не треба вказівки згори, щоб якийсь Папа чи Собор вказували, які книги відповідають дійсності, а які є фальшивими. Самі віруючі, виховані ув Церкві, знають, що згідне з ученням Церкви, основаної Христом на навчанні апостолів, а що не сходиться з цим.
Тож говориться не так про натхнення (=вплив Святого Духа) на окремих авторів, як на Церкву, що керується Святим Духом, що живе третьою Божою особою. Я розумію важливість особи автора та вплив його особистої історії на книгу. Але в цьому разі можна сказати, що за кожним автором стоїть Церква. Тому одним із важливих правил пояснення Біблії було те, щоб читати Писання «в Церкві». Не у приміщенні храму, а в живій традиції Церкви, зсередини Церкви.
Ранер однозначно відмежовується від будь-якої спроби психологізації натхнення, тобто роздумів, на які саме «частини» людини впливав би Бог: розум, воля тощо, про що так багато і неоднозначно (а також незадовільно) роздумували в минулому. Згідно з його поглядом, натхнення — це дія Бога передусім на Церкву, через яку Він об’єктивно та нормативно виражає повноту правди для людей всіх часів. Натхнення — це та особлива турбота Бога про свою Церкву, в якій Він перебуватиме завжди серед людей.
Теорія робить менш важливою справу літературних авторів кожної окремої книги, як і проблеми індивідуального натхнення всіх, хто брав участь у створенні книги. Якщо обмежувати натхнення лише окремими людьми, то дуже важко пояснити, як саме «надихалися» так багато різних людей протягом певного проміжку часу (а саме так творилися книги Старого Завіту, та й Нового частково теж).
*
Так завершується цикл із трьох статей про натхнення Святого Писання. Підсумок такий: книги, які ми знаходимо у Святому Письмі, мають особливий характер, бо Біблія в сукупності — це книга, що несе в собі відбиток Бога. Це людські букви, що передають Божий зміст. Бог відповідно діяв через Свого Духа на Церкву, авторів кожної книги та сам текст, так що ця книга надалі становить джерело сили та знання й сьогодні для всіх, хто її торкається, особливо в лоні Церкви. Але, читаючи Біблію, ми не можемо забути, що це не безпосереднє слово Бога, де автор виконував би завдання друкарської машинки. Як у святій Церкві є грішники, так і в створенні священної книги брали участь різні люди зі своїми обмеженнями. Треба вміти почути Слово Боже крізь ці слова, записані людьми у святій Церкві.
«Біблія є справжня ліщина. Зірви із цієї ліщини один горіх, один лиш горіх. Розкуси його і розжуй. Тоді розжував ти всю Біблію» (Г. Сковорода).
фінансово.
Щиро дякуємо!
