Фальшиве звинувачення у клерикалізмі

Відповідь на статтю «Не введи нас у клерикалізм» о. Деніела Горана OFM

Отець Горан OFM правий, стверджуючи, що клерикалізм — це ґандж, який має бути засуджений кожним Папою, єпископом, священиком, дияконом та богопосвяченою особою. Проблема в тому, що нечесно, несправедливо й неточно подавати клерикалізм виключно як гріх консерваторів або традиціоналістів.

Я вже двадцять п’ять років як висвячений, а перед тим дванадцять років провів у семінарії. Навіть старші класи моєї школи були семінарійними. Провівши одинадцять років як настоятель двох парафій, чотирнадцять років як парафіяльний вікарій, будучи президентом національної асоціації більш як 500 священиків і дияконів (Братство католицького кліру), можу засвідчити, що аж занадто часто саме так звані ліберальні та прогресивні священики уособлюють клерикалізм.

Клерикалізм — це внутрішня установка, це ставлення, це світогляд. Для його носіїв характерне зверхнє ставлення та обмовляння всіх незгодних, як і використання аргументів ad hominem. Коли священик привселюдно повчає та принижує жінку похилого віку, яка, використовуючи своє законне (визначене Римом) право, хоче приймати Причастя навколішки, — це клерикалізм. Коли вірним відмовляють у законній для них можливості приймати Причастя в уста або сповідатися за перегородкою — це клерикалізм. Коли священики глузують і насміхаються з жінок, які покривають у храмі голову, на що мають повне право, — це клерикалізм. Коли хтось із вірних питає настоятеля про можливість служіння за екстраординарною формою у його парафії, а священик лютує, ображаючи їх і називаючи фанатиками, схизматиками й радикалами — це клерикалізм. Коли зі священика, який вдягає традиційний римський орнат і мереживну альбу, сміються та про нього пліткують його брати з дієцезального кліру — це також клерикалізм.

А ще клерикалізм — це непотизм. Не той різновид, коли родичів просувають в ієрархи, а той, коли ідеологічні, філософські та богословські «браття» піклуються один про одного. Коли підлабузників винагороджують папськими відзнаками й роблять монсеньйорами за сліпу покірність своєму ординарію — це клерикалізм. Нападати на священика через персональні вподобання у літургійному одязі — дешевий трюк. Насправді ж важливе те, чи такий-то отець навчає та проповідує ортодоксальну католицьку віру чи ні, чи служить він Месу благочестиво, чи провадить доброчесне життя біля вівтаря та поза ним? Мережива на альбі не є підставою для висновків. Натомість відповідна поведінка — є.

Під час навчання в семінарії я бачив наслідки поганого богослов’я, поєднаного з поганою літургією. Вони перемішувалися, одне одним підсилюючись, наче дві смертельні отрути. Їхнім спільним плодом стало щось ще жахливіше: погана мораль. Чи подобається священикові Меса латиною або народною мовою, звичайна або тридентська, мереживні або прості альби, римські чи сучасні шати, і так далі, — ключове питання не в тому, чи носить він сутану або чи дозволяє називати себе просто на ім’я (наприклад, «Вася» замість отець Василій — прим.пер.). Про смаки не сперечаються, св. Тома Аквінський все сказав дуже давно. Справжній клерикалізм стосується не так шат, мови, біретт або кепок. Він стосується розумної доктрини, побожного культу та святого, благочестивого життя. Я надивився на священиків з обох сторін (консерваторів/лібералів, традиціоналістів/прогресистів), які ставилися до мирян із презирством та зневагою. Ця проблема закорінена не в літургійному одязі.

Я бачив сам і чув про священиків та дияконів, яких ігнорували, маргіналізували, принижували та публічно цькували лише через те, що їх вважали «занадто консервативними» або «занадто традиційними». Іноді нас називали «фан-клубом Йоана Павла ІІ» або «Бенедиктопоклонниками» виключно тому, що ми були слухняні папському вченню або тому, що не вписувались у схеми Чарлі Карана, Ганса Кюнга чи Річарда МакБраєна. Вірні сподіваються, що клір ставитиметься до них як до дорослих, а не як до дітей-невігласів. Натомість я часто отримую імейли про священиків, які заперечують безпомильні доктрини у проповідях, а в особистих бесідах із парафіянами поводяться так, наче мирянин щойно вийшов із дитячого садочка. Це клерикалізм: подавати як припустимі варіанти замасковану неповагу та гетеродоксію, одночасно ображаючи та принижуючи прихильність якогось мирянина до традиційних побожних практик або примушуючи парафіян придбати GPS, щобу взагалі знайти Пресвяті Дари, бо їх прибрали з пресвітерію та подалі від людських очей, щоб — не дай Боже! — не відбулось якогось спонтанного їх ушанування.

Що священик вдягає і як його називають — це його особисті вподобання, смак і точка зору. Точка зору є точкою зору, не можна ані зобов’язати дотримуватись її, ані заборонити. Але ж тільки спробуйте вдягнути на похорон фіолетове, ба ще гірше – чорне, і більшість кліру (не мирян) назве вас ультрарадикалами, лефевристами, архіконсерваторами і так далі. А люди ж чекають на святих священиків, доброчесних і моральних священиків, смиренних та вірних священиків. Вони також чекають на священиків, які їх поважають і не ображають їхній розум. Мій парафіянин може бути харизматом, із Курсілло, з Opus Dei — моє завдання як священика і пастиря полягає в тому, щоб забезпечити його дійсними Таїнствами, благочестивим культом, ортодоксальним ученням, і все це — зі співучастю та милосердям. Насміхатися над тим, як хтось на старий манер вшановує Діву Марію — це не катехизація, це новий клерикалізм. Канцеляристи, церковні бюрократи та інші «менеджери середньої ланки», які, мабуть, дивом опинились ще й у ролі висвячених служителів: просто ставтеся до братів у священстві та світських вірних із ПОВАГОЮ. Краще слідкуйте, щоб ніхто не порушував обітниць, і таким чином запобігайте скандалам, замість переслідувати й демонізувати своїх колег, які мають законне право на іншу думку і виявляють інший смак або стиль. Пам’ятайте, як Папа Бенедикт XVI найкращим чином це висловив: католицизм – це релігія «цього і цього», а не «або так, або так». Є місце і для звичайної Меси, і для Тридентської, для латини, й для народних мов, ad orientem та versus populum, римських орнатів, сучасних, і так далі. Не зациклюйтесь на зовнішніх проявах, бо це не личить Народу Божому. Нікого не має турбувати моя біретта, але якщо я поводжуся так, як не належить священикові, народ має повне право скаржитися. Тим часом, будь ласка, не приписуйте Папі Франциску прихованих мотивів. Його стиль та уподобання можуть відрізнятись, але він і Бенедикт XVI — справжні пастирі та брати, у більш ніж один спосіб.

N.B. Деякі мої співбрати з чину дияконів нагадали: ще однією з форм клерикалізму є наполягання багатьох кліриків, головно священиків та єпископів, що постійні диякони якимось чином не належать до кліру. Висвячення відзначає особу як клірика (канон 206). Не існує «світських» дияконів. Це оксюморон. Всі диякони, священики та єпископи належать до кліру. Деякі диякони перехідні, деякі постійні. Постійні можуть бути одружені, але виключно перед тим, як приймають свячення. Логічно, що клір носить відповідний одяг, займаючись церковними справами або апостольською діяльністю. Однак деяких дияконів звинувачують в клерикалізмі лише тому, що вони хочуть засвідчити своє покликання як висвячених служителів. На світській роботі або на відпочинку матиме сенс, якщо вони вдягатимуться відповідно до ситуації, але тим більше — коли вони працюють на Церкву. Рідкісні випадки з постійними дияконами, які стрижуть свій газон у колоратці, використовуються як аргумент ad nauseam, щоб розохотити постійних дияконів від носіння будь-якого клерикального одягу з будь-яких причин. Але ж зловживання не заперечують належного використання. В’язень або пацієнт, який попросив про зустріч із капеланом, не впізнає висвяченого клірика у чоловікові, вбраному у сорочку з краваткою. Якщо ж він бачить диякона у колоратці, це переконує його в тому, що перед ним — католицький клірик. Якщо він просить про сповідь або помазання хворих — як гадаєте? Правильно, диякон тоді вже кличе священика. Дияконат не загрожує ані посягає на моє священство. У моїй парафії є двоє чудових постійних дияконів, і в нашому Братстві є багато дияконів, двоє з них узагалі члени Ради. Клерикалізм намагається клерикалізувати мирян та лаїцизувати клір. Це — карикатура та спотворення того, що належить і повинно бути.

о. Джон Трухільо, uCatholic

Переклад: Антон Герасименко, СREDO