Багато людей мусять тяжко працювати, щоб утримати себе і свої сім’ї, і вільний час стає розкішшю. Роздуми над тим, на що я присвячую свій час, завжди корисні, бо завдяки ним ми можемо поглянути на свої життя з інакшої перспективи.
Отець Войцех Дудзік ОР розмовляє з Люциною Слуп. Її статті регулярно публікує ресурс deon.pl. Із деякими її матеріалами можна ознайомитися на сайті CREDO. Пані Люцина навчалася на факультеті полоністики Ягеллонського університету й теологічному факультеті у Папській теологічній академії у Кракові, кільканадцять років займалася редакційною працею. Перебравшись до Варшави, закінчила Школу тренінгу і психологічних студій у Центрі «Intra», провадила психосуспільні заняття. Сьогодні пов’язана з Майстернею діалогу — психотерапевтичним осередком у Варшаві. Вона одна з відповідальних за спільноту «Chemin Neuf» у Польщі.
— Чи у Вас завжи все заплановано? Як, наприклад, виглядало Ваше сьогодні?
— Сьогодні, власне, я все детально запланувала, бо багато всього було. Вранці працювала вдома, потім пішла на важливу зустріч, була також у храмі на адорації, а після нашої розмови знову повертаюся до праці.
— І Ви собі це все записуєте в календар?
— Так, хоча й не все можливо запланувати до хвилини. Я запитую себе про те, що насправді важливе у моєму житті, від чого я можу відмовитися і що можу пропустити. Надміру дріб’язкове записування плану дня може поневолювати та обмежувати. Неможливо передбачити геть усе. Інколи треба вміти сказати «ні» і, наприклад, вийти з надміру довгої нудної зустрічі, аби не спізнитися на щось більш важливе.
— Звідки взялась ідея майстерні керування часом, яку Ви провадите?
— Багато років я шукала способу ввести у своє життя трохи більше порядку. Ми обоє з чоловіком відчували, що нас розривають численні справи, серед яких ми не завжди були спроможні назвати найважливіші, які би впорядковували решту. Це було пов’язане також і з внутрішнім хаосом, бо, зрештою, дія завжди є функцією того, що у нас усередині. Зацікавленість майстернею керування часом, таким чином, зробилася з потреби впорядкувати власне життя. Це порядкування розпочалося разом із моїм наверненням, за яким настала свідома релігійна формація, спершу в студентські роки у харизматичній спільноті, в душпастирстві отців-домініканців у Кракові, а потім через духовні вправи св. Ігнатія Лойоли. Метою духовних вправ св. Ігнатія є впорядкування життя згідно з волею Бога. Не кожному ця пропозиція пасує; але як для мене, так і для мого чоловіка зустріч з ігнаціанськими реколекціями була дуже важлива. Майстерня з керування собою в часі стала для нас наступним етапом шляху навернення.
" Дія завжди є функцією того, що у нас усередині.
— Цікавий домінікансько-єзуїтський вінегрет.
— Під час тижневих реколекцій у єзуїтів, які минули у мовчанні і з духовним супроводом, я відкрила, що деякі важливі справи у моєму житті почали порядкуватися. Після повернення додому, однак, мені забракло перенесення тих відкриттів і осяянь на щоденне життя. Я запитувала себе, як це узгодити з обов’язками, з вимогами календаря. Заняття, які я відбула, стали такою єднальною ланкою між висотами реколекцій та прозою буденності, перенесенням важливих, хоч і дещо загальних справ на конкретні рішення та дії.
— Аж зрештою ви з чоловіком почали самі провадити такі заняття. Хто найчастіше бере в них участь?
— Різні люди, найчастіше — віруючі, які хотіли би зробити більше порядку у своєму житті.
— Чи після таких занять в учасниках відбуваються якісь видимі зміни, щось на кшталт навернення?
— Колись одна богопосвячена особа дякувала мені за врятування її покликання. Хтось інший, людина сімейна, вирішив запровадити важливі зміни у ставленні до жінки й дітей. Багато разів учасники були здивовані, що на те, що вони роблять, можна поглянути в інакший спосіб. Це стосується, зокрема, одного з важливих елементів занять, яким є визначення того, що у житті кожної людини є найважливіше, тобто т.зв. особистої місії. Траплялося, що учасники, пройшовши зі вправи, були приголомшені, бо ніколи раніше не замислювалися чесно й до кінця над тим, що для них найважливіше. Щоденні обов’язки роблять так, що ми рідко дозволяємо собі глибоко замислитися над питанням свого буття. Ми живемо переважно короткотерміново. Питання «Про що мені взагалі у житті йдеться» може бути близьке комусь, хто провадить глибоке внутрішнє життя, має час та умови, щоби свідомо переживати себе, але більшість заклопотаних і забіганих людей цього не роблять. Аби стати з відкритим заборолом перед таким питанням, потрібно зупинитися.
— Чи в такому питанні йдеться про те, що тепер важливе, чи радше про те, що для мене має таким стати?
— Вправи, які полягають у «відкриванні місії», мають проекційний характер. Ідеться про те, щоб уявити себе самого під кінець життя та відповісти на питання, що я хотів би по собі залишити, який слід вписати в людські серця. Таку вправу описує у книжці під назвою «Сім навичок результативної дії» Стівен Кові (Covey), недавно померлий американський фахівець у галузі управління, який закладав, що управління треба базувати на тривалих, універсальних принципах, згідних із законами природи. Бо це правда: ми можемо інколи ці принципи ігнорувати у своєму житті, але вони діють незалежно від того, чи ми їх дотримуємося, чи ні.
— Зізнаюся, що для мене слова «управління часом» звучать трохи як «наука дихання». Чи треба для цього аж спеціалізованих занять? Зрештою, кожен з нас краще чи гірше якось свій час переживає і ним керує, від ранку до вечора. Що такого можуть внести у моє життя пропоновані вами заняття?
— Ідеться не так про управління часом (бо час плине незалежно від того, як ми ним розпоряджаємося), як про керування собою в часі: своєю активністю, мотивацією тощо. Ми можемо навчитися вміло користуватися часом і осягати у ньому конкретні цілі. Тобто не йдеться виключно про те, щоби відкрити, що для нас є найважливішим, але також і про те, аби відкрите нами втілювати у життя завдяки плануванню.
Гадаю, що для християн у цьому моменті з’являється питання про межі нашої співпраці з Божою благодаттю. Тут маємо справу з двома крайнощами: або я працюю так, ніби геть усе залежить від мене, або я не роблю нічого, бо й так усе залежить від Господа Бога. Десь поміж цими крайнощами лежить серединний шлях, якого ми всі маємо навчитися. Ним є «відповідь на благодать і активна співпраця зі Святим Духом». У Книзі Мудрості Сираха читаємо, що Господь Бог «від первоначала створив чоловіка — і лишив його в руці власного рішення». Отже, ми маємо робити вибір і приймати рішення самі — таким є наше людське і християнське покликання. Ідеться, однак, про те, щоби моя творча активність і взяття життя у свої руки було врівноважене завдяки життю благодатями, молитвою. Молитва ставить мене в істині про мою залежність від Бога. Коли я хочу все планувати і тримати під контролем, то можу не дати себе провадити Святому Духові.
" Тут маємо справу з двома крайнощами: або я працюю так, ніби геть усе залежить від мене, або я не роблю нічого, бо й так усе залежить від Господа Бога.
— Можна сказати, що наші проблеми з часом не беруться з того, що у нас інші серця та голови, ніж у наших предків, а з того, що дійсність, яка нас оточує, набирає темпу. Чи керування собою в цей стрімкий час не є боротьбою з цивілізацією?
— Думаю, що трохи так, хоч і не до кінця. Ми маємо прийняти наше «тут і тепер», а отже, також і цивілізацію, в якій живемо: місце, де мешкаємо, працю, яку виконуємо — ми не можемо залишитися «не-втіленими». Водночас ми маємо захищати свою гідність, аби не стати машинами у дійсності, яка часто нас пригнічує. Цивілізація чинить на нас величезний натиск, і тому треба старатися зберегти у житті простір рефлексії, тиші, споглядання. Коли так є, людина виходить до світу інакшою, сильнішою, не без боротьби, але все одно зміцненою. Тобто важлива, з одного боку, повага до реальності мого життя, але з іншого — визнання, що саме у цій дійсності я можу вибирати, вирішувати про себе й бути слухняною добрим натхненням Святого Духа. Ідеться про певне розірванняпростору між збудниками, які на нас впливають, і нашими реакціями на них. Цей простір є сферою боротьби за нашу свободу. Вже згадуваний мною Стівен Кові написав в одній зі своїх книжок, що пережив справжню революцію в мисленні, коли це усвідомив.
" Ідеться про певне розірванняпростору між збудниками, які на нас впливають, і нашими реакціями на них. Цей простір є сферою боротьби за нашу свободу.
— Отже, йдеться про те, щоб не бути невільником часу?
— Так. У рамках нашого служіння в спільноті «Chemin Neuf» ми провадимо реколекції в тиші. На них приїжджають різні люди. Вони мусять на тиждень вирватися зі свого життя: взяти відпустку, забезпечити опіку дітям, залагодити наперед купу різних справ — для того, аби тиждень прожити у реколекційному домі, сидячи багато годин у тиші й мовчанні, і ще й за це заплатити. Ми їм кажемо, що варто «втратити час» задля того, аби побачити щось важливе, і щоб отримати нову перспективу діяльності.
(Закінчення — завтра)
фінансово.
Щиро дякуємо!
