Папа Франциск казав, що Церква має шукати шлях поміж «неприязною суворістю» і «фальшивим розумінням милосердя». Вона не може «кидати каміння у грішних і слабких» ані «сходити з хреста», допасовуючи його до «духа світу». Йому аплодували стоячи.
Серед синодальних голосів пролунала думка, що це зібрання єпископів, яке щойно завершилося, нагадує ІІ Ватиканський Собор. Оскільки подібно як 50 років тому, так і зараз ми спостерігали зіткнення поміж прихильниками більшої відкритості Церкви на зміни, що відбуваються у світі, і захисниками традиції. Гадаю, це порівняння помилкове, оскільки на Синоді відбувалося щось принципово протилежне.
Нагадаю, що під час ІІ Ватиканського Собору куріальні ієрархи, яку керували його працею, представляли т. зв. консервативне крило. Перші пропозиції соборних документів, опрацьовані ними, були відкинуті більшістю єпископів, які висловилися за більшу відкритість Церкви на світ, за шукання нової мови для вираження незмінних істин. Ця лінія зрештою переважила на Соборі. Сьогодні, з перспективи 50 років, виразно видно, що певний вид наївної «відкритості» Церкви на сучасність вимагав поправок. Два великі понтифікати, св. Йоана Павла ІІ і Бенедикта XVI, здійснили ці необхідні поправки, рятуючи таким чином добрі плоди Собору. Ці двоє Пап вказали, що Церква, загалом беручи, має бути відкрита, але не може некритично приймати сучасну культуру, в якій панує багато токсичних ідей, що нищать віру, людину, а в підсумку — західну цивілізацію, збудовану на синтезі віри та розуму. Церква сьогодні розквітає там, де з’являється євангельський радикалізм, де повертається краса літургії, де триває євангелізація, де наявна солідна катехиза. І вона гине там, де віруючі йдуть на згнилі компроміси з гріховними течіями сучасності.
Те, що ми спостерігали на Синоді, радше було «консервативною революцією». Перепрошую за використання такого «журналістського» виразу, але він передає суть справи. Бо було так, що «прогресивний» секретаріат Синоду намагався нав’язати синодальним отцям свою програму. Вираженням цього був звіт (relatio post disceptationem), опублікований в середині обговорення (13 жовтня). Секретаріат, і це слід сказати голосно, зіграв нечесно, надаючи до публічного доступу робочий документ. Було, зрештою, ясно, що преса тут же протрубить: «Церква йде вперед». На зібраннях у малих групах єпископи рішуче сказали «ні» цій лінії. У «relatio» з першої частини Синоду переважає позиція, яку можна описати як «навертання» Церкви до «світових постмодерністських» стандартів в ім’я наївно сприйнятого милосердя. Єпископи переважною більшістю сказали: «Церква не повинна йти цим шляхом». Милосердя полягає не у прийманні всіх, без заклику їх розпізнати гріх і навернутися. Істина про подружжя має залишитися світлом, яке освітлює велику темряву.
Вступила в дію колегіальність, єпископи у присутності Папи висловили своє «так, ми хочемо більшої активності Церкви у несенні допомоги людям у важких ситуаціях, але ця допомога повинна полягати не у їх слабовизначеному “прийнятті”, а в пропонуванні їм правди, яка визволяє. Ми хочемо милосердя, але не можемо відмовитися від Учення, від правди про подружжя». Підсумковий документ був ґрунтовно відредагований у дусі запропонованих змін. Три спірні пункти не набрали належної кількості голосів. Хоча важко не визнати правоту архиєпископа Андре-Жозефа Леонара із Бельгії, який зауважив, що «прогресивний» документ, опублікований секретаріатом, зробив так, що «в малих групах, замість зайнятися тим, чим ми хотіли, справами позитивними, наприклад, приготуванням до подружжя, душпастирством пар після шлюбу, красою подружжя — ми були змушені зосередитися на тому, чим цікавляться медіа, відкладаючи вбік те, що цікавить сім’ї. Це обмежило наші наради, але також і трохи пробудило нас».
Всі ці думки записані по гарячих слідах. Вони становлять опис певного процесу, що я його спостерігаю як журналіст. Я усвідомлюю, що на все це ще треба буде поглянути з перспективи віри. Як я це бачу як католик, як я це бачу як священик? Цілком щиро: уперше в житті я переживав такий неспокій за свою Церкву. Спостерігаючи, що відбувалося на Синоді, я інколи втрачав ґрунт під ногами. Кардинал Маркс говорив журналістам страшні речі. Треба це так назвати. Він дивовижно легко заявив, що зміна вчення Церкви це нормальна річ, розповідав про те, як багато добра бачить у зв’язку гей-пари, яка вже 35 років живе разом, пропонував, щоб душпастирство німецької Церкви було прикладом для інших і щоб німецька Церква, атакована за педофілію кількох духовних осіб, взялася до діалогу з табором прогресу, аби віднайти свою достовірність. Мені згадалися слова Йоана Павла ІІ з його візиту в Кєльце 1991 року: «Я б хотів запитати усіх тих, хто відповідає за цю подружню, сімейну моральність, усіх їх: чи можна легковажно наражати сім’ї на подальше знищення? (…) І зрозумійте ви, ви всі, хто легковажно підходить до цих справ, зрозумійте, що ці справи не можуть бути мені байдужими, не можуть не боліти мені! Вам теж мають боліти! Легко знищити, важче відбудувати. Надто довго нищено! Треба інтенсивно відбудовувати! Не можна далі легковажно нищити!» Я ніколи не припускав, що ці слова коли-небудь зможу процитувати у такому контексті…
Папа Франциск у завершальному виступі на Синоді застерігав від крайнощів. Він казав, що Церква має шукати шляху поміж «неприязною суворістю» і «фальшивим розумінням милосердя». На нас чекає важкий рік перед наступним Синодом і остаточне слово Папи. В історії Церкви бували моменти сильних криз. Може, таке випробування потрібне нам, щоб ми у Церкві пробудилися. Щоб ми почулися більше співвідповідальними за неї. Папа свого часу закликав до «крику» в Церкві. І єпископи цей галас влаштували на Синоді. Тепер наш час.
о. Томаш Яклевіч, Gość Niedzielny
Підпис до фото: німецькою "різнобарвний" перекладається як "bunt"…
фінансово.
Щиро дякуємо!
